Голоси війни. Світлана Потій про окупацію рідного міста на Запоріжжі, 12 днів у підвалі та таксування у Франківську

Світлана Потій родом з міста Пологи Запорізької області. Окупанти зайшли у її місто вже 3 березня. Розстріляли всю тероборону, грабували, руйнували усе, що їм заважало. Вона зі старенькою мамою та 19 сусідами жили у підвалі.

Одна безсонна ніч з постійними обстрілами стала крапкою – Світлана з мамою наважилися виїздити. Про усе жінка розповіла «Репортеру».

Перші дні окупації

Місто Пологи нині під окупантами. Воно знаходиться за 10-15 кілометрів від Гуляйполя, яке контролюють українські війська, – каже Світлана Потій. – Ми не розраховували, що наше містечко зацікавить їх. Воно маленьке – 20 тисяч. Жили собі люди спокійно, працювали. У мене був свій бізнес, було все добре. А вони прийшли нас спасати. Звільнили від роботи, від всього звільнили.

3 березня окупанти зайшли у Пологи. Світлана пригадує, що в перший день розбили всі крамнички, усі будинки, лікарню, а потім почали грабувати.

Біля її будинку ворог прилаштував свої машини, техніку, а потім намагався зробити шпиталь. Туди окупанти зносили поранених. Каже, тероборона їх виловлювала.

У нас був весь під’їзд у крові. Окупантів було багато, чоловік, напевно з 10, – пригадує жінка. – Хто не відчиняв, вони стріляли в двері з автоматів. У мою так само. Добре, що мене не було. Стіна була простріляна з коридору до ванної. Потім тих поранених десь забрали.

Голоси війни. Яна Солошина з Херсонщини – про окупацію, втрату чоловіка та нове життя у Франківську

А вночі з 3 на 4 березня їх вже обстрілювали снарядами. У Світланиній квартирі повилітали вікна й двері. ЇЇ відкинуло вибуховою хвилею. Каже, думала, що вже все. Але оклигалась і спустилась у підвал.

З того дня ми почали жити у підвалі. 12 днів звідти не виходили взагалі, – говорить Світлана Потій. – Нас там було 21 людина і десятимісячна дитина. Не було ні світла, ні води. Нічого не було. Їжа закінчувалася. У туалет всі ходили в одне відро. Таке у нас було життя.

Водять людей на яму

Страшно було, коли окупанти спускалися до них у підвал. Попереду йшов російський солдат, з автоматами й гранатами, а позаду бурят.

Боялися, бо хто його знає, що там у них голові? – каже Світлана. – Вони говорили: «Сидите тихо, не виходите. Будете обижать детей, ми вас накажем». Раз йшла біля них, стояв бурят. Я б його не чіпала, але він мені каже: «Доброе утро». Я йому кажу: «Добрий ранок». Кажу: «Хлопці, вам тут не набридло?» А вони кажуть: «Нет, ми вас пришли защищать от бендеровцев, от нацистов».

За словами Світлани, тоді не боялася відповідати окупантам. Хоч мати весь час її заспокоювала, мовляв, аби тихо, бо вони з автоматами. А в ній тоді чи адреналін говорив, чи страх, не розуміє.

Голоси війни. Ольга Жидкова: “Війна забрала багато, але дала ще більше – сили продовжувати”

Вони вбивали людей. У нас тероборону розстріляли всю, – розказує Світлана Потій. – Дуже багато людей на яму водили. Зараз розказують, що на яму водять. На яму — це не на підвал. Люди безвісті пропадають, катують їх там, б’ють, струм підключають, знущаються. Звичайних цивільних людей.

Гралися в рулетку

Сусіди у підвалі намагалися підтримувати один одного, аби не падати духом. Усі дуже хотіли, аби прийшли наші, аби це все закінчилося. Але обстріли лише частішали.

За словами Світлани, ніч на 16 березня була переломною. Люди не спали ні секунди через обстріли.

Згадує, лише молила Бога, аби не влучило в її машину, бо інакше вони б не вибралися. Зранку, тільки почалося світати, швиденько зібрали, що змогли й виїхали. Їхала Світлана, її 71-річна мама та знайома.

У нас було вісім чи дев’ять блокпостів і на кожному стояли п’яні рускі, – розказує вона. – В одного навіть ніс був в білій якісь, чи муці, чи в наркотиках. Між блокпостами 50 метрів. Це було так – блокпост, блокпост, блокпост і на кожному вони ретельно перевіряли багажник, усі документи, телефони.

Також заставляли вішати білі стрічки на руки, на машину. Знімати тонувальну плівку з вікон.

На останньому блокпості стояли кадирівці. Вони почали питати, мовляв, чого ми виїжджаємо, адже «в росії ж добре», – пригадує Світлана. – Ми з мамою сказали, що ми не хочемо жити під окупацією. Ми проїхали, але було дуже страшно.

Коли жінки добралися до українського блокпоста, то каже, емоцій не передати.

Я була така щаслива. Хлопців ледь не цілувала, – усміхається Потій. – Я їм кажу: «Як це страшно». А вони: «Ми теж боїмося, але знімайте оці білі пов’язки, аби їх не було взагалі».

Нині у Франківську Світлана таксує. На тій машині, якою виїздила з окупації. Каже, треба якось заробляти на харчі та житло. Тут вони живуть з мамою. Вона в перші в місяці дуже переживала, сильно схудла.