Операційна медсестра франківської дитячої лікарні Оксана Любінець вирішила стати бойовим медиком у перші дні повномасштабної війни. Її чоловік теж військовослужбовець. Вдома з бабусею та дідусем на них чекають двоє діток.
Для читачів “Галки” Оксана Любінець розповіла, чому наважилася на такий крок, чому отримала позивний Мурашка та як береже своїх хлопців з обов’язковою усмішкою, пише Репортер.
– Як для тебе почалася повномасштабна війна?
– Вночі нас розбудив телефонний дзвінок з роботи чоловіка. Він військовослужбовець. Сказали, що почалася війна. Ми позривалися, поїхали до нього на службу. Вже по дорозі о 7:10 побачили перші ракети, які били по нашому аеродромі.
Шоку не було. Ми знали, що це буде. Вісім років війна – це великий термін. Ми розуміли, що це має закінчитися великим повномасштабним наступом. Інакше росіяни не здадуться.
Трошки здивувало, що вони добралися до Франківська. Хоча розуміли, що вони мусять тримати нас у тонусі, загнати у страх усіх. Та ми знали чітко, хто що має робити.
– Чим займалася у мирному житті та чому вирішила стати бойовим медиком?
– Я працювала у дитячій лікарні операційною медсестрою. В дитячій травматології та ортопедії. Коли почалася війна, довелося свою улюблену справу залишити і почати нову.
Я навіть не задумувалася. Відчувала, що повинна бути там, де від мене буде більше користі, де можу робити те, що вмію. У лікарні на моїй роботі завжди є люди, які мене замінять. А тут війна і тут медиків недостатньо, а рятувати життя бійців, підтримувати їх хтось повинен. Навіть не задумувалася йти-не йти. Вирішила: так має бути, я маю бути там.
Читайте також:
У Франківську через фото й трофеї показали як воює «десятка»
Спочатку одна з бригад нашої частини розташувалася у нашому містечку. Там на кухні потрібні були помічники. Я попала на кухню, побула там пару днів і зрозуміла, що мені цього недостатньо. Хоча готувати їсти – це теж важлива справа. Через три дні написала рапорт на мобілізацію, що я добровільно йду служити бойовим медиком. Робоче місце за мною залишається, діточки мої на мене чекають. Коли закінчиться війна, я повернуся на свою роботу.
– Перед тим, як поїхати на передову, ще чомусь навчалася?
– Так, всі бойові медики проходять курси по тактичній медицині. Треба пройти хоча б 24-годинний курс. Зараз воєнний час і більше часу фактично немає. Я маю вже трохи досвіду у хірургічній роботі, пройшла курс по тактмеду і відправилась сюди, де зараз є. Це запорізький напрямок.
– Багато колег з Франківська мобілізовані?
– В нашій частині майже всі з Івано-Франківська, але ще є люди з різних куточків України, з Полтави, Харкова, Дніпра, Запоріжжя. Всі служать пліч-о-пліч. Є проблема з бойовими медиками. Дуже не стає рук, це біда.
– А які справи із забезпеченням ліками та медичними засобами?
– Проблем з ліками чи перев’язками немає. Завдяки волонтерам, благодійним фондам та небайдужим людям, у нас всього достатньо.
– Яка в тебе посада, позивний?
– Я починала з бойового медика взводу, але мене підняли до бойового медика роти. Тепер замість умовно 30 людей, у мене ціла рота, це сотня.
Позивний Мурашка. Так хлопці вирішили, бо я на себе одягаю екіпірування бойового медика, а це не тільки бронік, каска, автомат, а й велетенський рюкзак з необхідними медикаментами, і як мурашка бігаю швиденько, бо треба всюди встигнути та все зробити.
– Як виглядає твій звичний день на передовій?
– Всі дні різні, бо ми на передовій. Тут поняття спокою досить відносне. Бойовий медик повинен бути напоготові до виходу у будь-який час. Серед моїх обов’язків – контроль здоров’я особового складу, забезпечення ліками, консультації бійців, ведення документації та навчання бойових медиків.
Читайте також:
«Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни
– Навчаєте захисників надавати домедичну допомогу собі і побратимам?
– Так, проводяться інструктажі по тактичній медицині. Кожен боєць знає та вміє накласти правильно турнікет, затампонувати рану. Також вміють правильно заховати пораненого у безпечне місце. Це важливо, бо час, за який потрібно накласти турнікет, мінімальний, а через масивні кровотечі високий ризик смерті.
– Ми раз переривали цю розмову, бо у вас були обстріли. Чи тобі доводилось вже рятувати хлопців під кулями?
– Слава Богу, не доводилося. Завжди своїм хлопцям кажу: робіть так, щоб я не мала своєї прямої роботи біля вас. Бо коли бойовий медик на війні не має роботи – це щасливий бойовий медик.
– Вже звикла до життя в окопах під обстрілами?
– Готель на 5 зірочок. Звикла. Звикається. Багато залежить від настрою людей, від оточення, від бойового духу, який бойовий медик завжди має тримати.
Мене питають: чому ти завжди на фотографіях усміхнена? Бо я не маю права тут не сміятися. Бо коли вони не бачать усмішки, вони самі понурі ходять. Вони турбуються, питаються – “чому ти не в настрої?” Тому я стараюсь того не допускати.
Вчора мали випадок, коли до нас дуже близько прилетів снаряд, Три метри від нас, від хлопців. Інші були 6, 8 метрів. 10 метрів – це вже далеко. Що відчувають люди? Перша думка – це вижити. За ту секунду у головах перевертається все життя. Коли бачиш, що на тебе летить, розумієш, що шансів 0,1 із тисячі, то забуваєш про страх, про паніку, тільки в цю секунду думка “тільки б вижити, встигнути заховатися”. Відчуття передати неможливо. Мене трусить ще сьогодні. Так, переживаю, бо ми далі стоїмо там і по нас б’ють. Ці відчуття не передаються. На місці достатньо глянути людям в очі і побачити увесь жах.
Але хлопці сильні духом, вони встають і продовжують нести свою службу, вірні присязі, забувають про минулий обстріл і чекають наступного.
– Ти завжди кажеш “мої хлопці”. А жінки у роті є, крім тебе?
– Я довго була одна, а кілька тижнів тому дали ще одну дівчину, ще одного бойового медика. Нам веселіше.
– Зараз на слуху тема про ймовірну мобілізацію жінок. Що ти про це думаєш?
– Стать значення немає. Мої хлопці знають, що жінка – це військовослужбовець, яка нічим, крім фізіології, не відрізняється від інших. Нарівні з чоловіками жінки стріляють, нарівні вчаться, нарівні роблять абсолютно все.
Я за те, щоб мобілізували тих жінок, які хочуть цього, а не заставляли. Я тут. На війні страшно всім: і жінкам, і чоловікам. Але і тут треба щось робити і комусь допомагати.
– Як рятуєшся від похмурих думок?
– Я стараюся не думати про погане взагалі. Завжди звертаюся до Бога, щоб допоміг вийти з тієї чи іншої ситуації. Інколи співаю. Часто під час обстрілів, щоб не слухати ворожу канонаду, ми розказуємо цікаві історії, анекдоти. Це допомагає усміхатись та бути на позитиві, інколи крізь сльози. Дуже важлива взаємопідтримка. Тут всі один за одного, адже воюємо за одне спільне – вільну Україну.
До теми:
Краса, що рятує. Любов Чернікова і Марта Пітчук зібрали з продажу хустин 176800 грн для ЗСУ (ФОТО)
– Загалом змінилося ставлення до твого “мирного” оточення?
– Змінилося багато чого. У мене багато людей, які називали себе моїми близькими друзями, десь поділися. Багато людей не розуміли, чого я пішла, критикували – бо залишила маленьких дітей. Та я не дивуюся, увагу на це не звертаю. Казала, що так звана природня фільтрація відбулася. Справжні друзі залишилися. Вони цікавляться, питають, допомагають, по можливості ми зідзвонюємось. Я вже знаю, що коли я повернуся, моє життя зміниться.
– Поки хтось ризикує життям на передовій, дехто у тилу розважається і хизується цим у соцмережах. Що про це думаєш?
– Не можуть воювати всі. Для цього є спеціально навчені люди, котрі воюють. Є люди, які допомагають з тилу. Це волонтери, звичайні люди. Є люди, які моляться. Це дуже важливо. А є люди, які думають, що війна десь збоку і вона їх не стосується.
Мене дратує лицемірство. Багато людей роблять вигляд, які вони стурбовані, хвилюються, переживають, а паралельно у соцмережах викладають фотографії своїх розваг.
Ми тут не заздримо нікому. Люди мають жити дальше. Так є: мусить хтось працювати, забезпечувати нам економіку і нам тил. Не означає, що вони мають сумувати, бо ми на війні. Але грандіозних отих гулянь я не підтримую, бо кожного дня гинуть бійці, кожного дня мами ховають своїх синів, дочок, чоловіки дружин, дружини чоловіків. Я вважаю, що всі ці розваги на показ є недоцільними. Так, це дратує, і не тільки мене, а всіх. Я теж мрію в окопах про каблуки, про плаття. Я повернуся і першим ділом куплю собі плаття бірюзове. Не знаю чому, але куплю, є така мрія. А хтось над цим навіть не задумується.
– Є відчуття, що люди почали забувати про війну, менше говорити про неї, допомагати?
– Нашому підрозділу як допомагали, так і допомагають. Не можу сказати про всіх. Ті, що з нами з самого початку, ті продовжують з нами бути. Хоча, коли заходиш у соцмережі, читаєш якісь новини, то справді воно бісить. Люди, які не мають ніякого відношення до війни, забули, що тут війна.
До теми:
– На тебе вдома з близькими чекають двоє діток. Важко було їх залишати і йти на передову?
– Важко. Дуже важко, адже ти не знаєш, чи повернешся. Та віра і надія додають сил і впевненості, що все буде добре, а війна не наблизиться до нашого дому. Я знала, що мушу бути тут.
Мій обов’язок, щоб війна не прийшла до нас, до моїх дітей, щоб вони не чули мінометного звуку, вибухів. І тут мінімальний внесок кожен з нас має зробити, щоб зупинити цю війну.
Хоча мої діти маленькі (донечці – вісім, сину – три), але вони знають де я і чекають. Мені надзвичайно важлива підтримка рідних та сім’ї. Чоловік та батьки мене зрозуміли і підтримали.
– Ще не з’явилося бажання повернутися до дітей?
– Таке бажання є постійно. Дуже без них сумую, хочу обійняти і вірю, що скоро повернуся.
