Статті

Окупація, саксофон і ракети. Як багатодітна родина Горбовських з Генічеська обживається на Прикарпатті (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Три місяці родина священника ПЦУ Олега Горбовського – він, дружина та п’ятеро дітей – прожили в окупованому в перший же день Генічеську. Нині вони мешкають у невеликому селі на Богородчанщині та радіють, що можуть вільно виходити з дому й нікого не боятися. Хіба лише сирен.

Тут вони відновили сімейне виробництво, а також допомагають ЗСУ. Їхній старший син Сінезій став знаменитістю на всю Україну. Хлопчик грав на саксофоні українські мелодії на російському блокпості. І так підтримував людей, яких добами маринували окупанти. Нині він з батьком подорожує містами України та заробляє своїм талантом гроші для армії, пише Репортер.

Родина Горбовських_4

Там час тягнувся

Олег Горбовський зустрічає Репортер на дорозі, аби провести до нової домівки, бо можна зблудити. Сміється, що вбраний так – по-курортному – у шортах, шльопанцях.

Він з сім’єю –  дружиною та п’ять дітей – переїхав на Прикарпаття. Каже, місяць тут пролетів дуже швидко, не те, що в окупації. Там час тягнувся.

Досі на Франківщині родина ніколи не була. Зараз мешкають у будинку знайомих, яких раніше ніколи вживу не бачили. Його дружина Юлія займається пошивом постільної білизни вже понад десять років.

І одна тутешня жінка часто замовляла у них вироби. Коли почалась війна, вона написала, чи мають вони, де дітися, та запросила пожити до себе. Сама з родиною переїхала за кордон.

Тут Горбовським дуже подобається. Кажуть, селяни зустріли, як рідних, та одразу взяли під опіку. Дуже помагають сусіди та місцевий священник. Він, до речі, запросив отця Олега разом служити у сільському храмі.

На доглянутому зеленому подвір’ї велосипеди та дитячі іграшки. Священник каже, що це все їм принесли люди, бо з Генічеська взяли лише найнеобхідніше.

У родині п’ятеро дітей. Найстаршому Сінезію – 13, Василісі – 12, Параскеві – 10, Августину – 8 і наймолодшому Юліану – 7.

До нової школи малих поки не записують. Адже батьки ще не знають, як буде далі й де будуть зимувати. Дуже сподіваються повернутися додому – у Генічеськ.

Туди родина переїхала два роки тому з Київщини. Відкривався новий прихід і отця Олега направили на службу у храм Преподобного Сергія. Церква знаходилась у селі Стрілкове, на Арабатській стрілці, на межі з окупованим Кримом.

Каже, до вторгнення це була найпівденніша церква ПЦУ на підконтрольній території, а він – єдиний священник ПЦУ в Генічеському районі.

Родина Горбовських_3

Розказує, що церква працювала у такому курортному режимі. Серед прихожан переважно були люди, які приїздили на відпочинок. У несезон храм був переважно зачинений, але завжди був номер телефону, і люди могли телефонувати священнику за потреби.

Ще каже, дуже хотіли мати можливість правити у Генічеську, бо там були люди, які цього також хотіли. Писали заяви у міську раду від парафії, аби виділили приміщення. Не дозволили. Говорить, там засилля московського патріархату.

Від дітей нічого не приховували

Горбовські розказують, що 23 лютого діти прийшли зі спортивних занять, мовляв, там казали, що на Стрілці стріляють і чути вибухи.

Ми – в інтернет, а там мерія заявила, що в Чорному морі навчання, – згадує Юлія. – Навчання, то навчання – спимо спокійно. Аж потім прийшло розуміння, де те Чорне море і де Генічеськ, що так було чутно.

А о п’ятій ранку вже були вибухи в них. Олегу написала військова зі сходу, мовляв, отець молиться, бо вони пішли у наступ.

Жінка каже, що відразу собі сказала – нічого від дітей не приховувати, аби вони розуміли, що батьків треба слухати з першої літери.

Якщо що – біжимо у бомбосховище, – говорить Юлія. – Де воно, ми ще тоді не знали. Артилерія, гучні вибухи, дзвеніли вікна. Я дітей у коридорі посадила за правилом двох стін, а сама ходжу, збираю речі, документи. Ми повністю забарикадували вікна шафами в одній кімнаті. У ній всі й жили.

За їхнім будинком розташувався ворожий гарнізон. Згадують, що по місту їздили «Z» машини, ходили з автоматами у балаклавах, з білими пов’язками.

Юлія каже, що окупанти знімали багато постановочних відео. Записували людину під дулом автомата чи шантажем. Хоча, говорить, були і «проватяні елементи, які дякували за гуманітарку, говорили, як усі чекали асвабадітєлів».

Колаборантів там зараз хватає, – говорить отець Олег. – Їх було небагато, але вони зараз усі повилазили, бо всі проукраїнські поховалися, повиїздили. Але більшість була за те, аби вигнати росіян.

Олег згадує, як пішов з Сінезієм 6 березня на проукраїнський мітинг. Це була перша та єдина акція у місті.

Людей було дуже багато, – пригадує священник. – Нам вирубили повністю зв’язок, аби ніхто не міг стрімити, аби організатори були без зв’язку. Я знімав на телефон колону мітингувальників. Дорога достатньо широка, і в колоні йшло чоловік по десять по ширині.

Каже, на той час у місті не було такої живої сили проти такої кількості мітингуючих. Щось поліція хотіла, перекрили дорогу, але люди їх обійшли. Людей було не зупинити. Він знімав більше трьох хвилин. Коли прийшов додому і включили зв’язок, то опублікував. Було більше тисячі перепостів.

Правила окупації

Кожного дня, зізнаються Горбовські, чекали, що в якийсь момент окупанти та колаборанти прийдуть до їхньої квартири. Адже були списки з адресами, ходили та забирали людей. Тому боялися, що прийдуть і до них, бо священник ПЦУ та й родина проукраїнських поглядів.

Але пощастило, що кілька місяців перед вторгненням Горбовські переїхала на іншу квартиру. Кажуть, не було потреби нікому говорити нову адресу, то ніхто й не знав, де вони. Діти у школі були зареєстровані на старій адресі, тому не стали нічого міняти.

Юлія з дітьми взагалі не виходили з квартири три місяці. Виходили лише Сінезій з батьком і лише в крайньому разі – за продуктами. Ходили туди, де було людно, аби були свідки в разі чого. Їхні телефони завжди були почищені. Також домовилися, що розбігаються у різні боки, якби що.

Ми вивчили такі правила в окупації, – зітхає Юлія.

Аби хоч якось прогодувати сім’ю, Олег з Сінезієм ходили на базар продавати білизну, яку шила Юлія.

“Був страх, але ставали та продавали, – згадує батько сімейства. – Практично всю продали, звісно, за низькими цінами. Та принаймні нам тих грошей вистачило прожити ці три місяці”.

Ми м’яса накупували на нашу евакуацію, – додає його дружина. – Просмажила, щось відварила й зробила, як буженину, сало засолили. Огірків взяли з 10 кг. Ми знали, що люди на блокпостах довго стоять. Постійно моніторили новини. Знали, що менше трьох діб не буває. Тому я наготувала так, аби у дітей не було відчуття голоду.

Не витримала душа

Виїхати Горбовським вдалося завдяки знайомим, які допомогли фінансово. Адже на одну людину треба було 5000 грн.

До Запоріжжя Горбовські їхали три з половиною доби. Стояли разом із сотнями інших машин на блокпості у Василівці. Усі машини обабіч дороги у два ряди.

Ми в 10 годині приїхали у Василівку, і нам сказали, що наш номер такий-то у черзі, вже й не пам’ятаю, – говорить Юлія. – Це люди самі такі черги формували. Там сотні машин стоять. Росіяни пропускали під вечір – не багато. Пропустили і черга посувалась. Наприклад, ти у черзі був 200, а став 180. І таким чином ми повні три доби і ще пів дня стояли на цій Василівці, поки не прийшла наша черга.

Усі спали у машинах. Жінки, діти, старі люди, домашні тварини. Харчувалися тим, що мали.

Згадують, що москалі привозили якусь баланду, чай незрозумілий і раз у два дні – воду. І це роздавали.

Ми запаслися їжею, тому не користувалися тою баландою, – говорить батько сімейства. – Люди свої вогнища розводили, де готували їжу, чаї робили.

Горбовські розказують, що один місцевий дідусь варив борщ. Привозив велику каструлю на мотоциклі, усім роздавав безкоштовно. Їхав і знову вертався з повним баняком. І так цілий день. А приїздили й такі, що продавали продукти. Наприклад, воду по 40 грн, цигарки по 100.

Першу ніч, коли ночували був обстріл Василівки. Блискало від снарядів, сильно бахкало, але їх минуло.

А на другий день життя на блокпості Сінезій взяв свій саксофон і пішов грати для людей. Батьки зараз жартують, що не витримала душа.

Насправді Сінезій з батьком так вирішили підтримати усіх, хто стояв з ними на блокпості. Юля згадує, що дуже переживала, сварила, аби сиділи й не рипалися.

Хлопець заграв дві композиції – якусь мелодію для саксофона та пісню гурту «Казка» – «Плакала».

Люди були трохи сковані, налякані, – каже Сінезій. – Боялися, що то якась провокація. Наступного дня вже були вільніші, навіть знімали більше. Підходили військові, але нічого не казали.

Читайте:

З життя волонтера. Як Іван Крисанов у Маріуполі вижив та допомагає людям у Франківську

Були випадки, що під’їздить машина «Воєнна поліція» і кричать: «Петров єсть тут?». І так пішла луна по заправці: «Петров», «Петров», – згадує Юлія. – Вишукували якусь конкретну людину. Там сховатися було важко, бо кожна машина записана й усі, хто в машині – також.

Юлія додає, що деякі машини завертали. І їх завернули перший раз. Вони стояли сьомі чи восьмі у «десятці».

Нас випустили, підвезли до самого блокпоста й зупинили, – говорить жінка. – Там кадирівці були. Отакі, як щойно з гір спустилися. Ні читати, ні писати та й цифри погано знали. Отак вони ходять по дорозі між колонами машин і лише затворами автоматів клацають. І по-своєму щось кричать.

Так простояли 40 хвилин, а потім їх розвернули, мовляв, сьогодні нікого не випускають.

Яка причина? Чого? Вони так просто знущалися, – додає Олег.

Наступного дня родина знову стояла у черзі на виїзд. Знову кадирівці ходили й затворами клацали. А через годину таки випустили, навіть нічого не перевіряли.

Ячка чи пшеничка

Горбовські згадують, як проїхали сіру зону й побачили державний прапор. Аж сльози потекли.

У Запоріжжі пішли у магазин купувати морозиво, – розповідає Юлія. – Ми зайшли, як у музей, дивилися на ті продукти. Боже, крупи є, усе є! Морозива так багато: шоколадне, з глазурю, без глазурі, фруктове. Бо вже звиклося, що у нас нічого нема. У нас який раціон був? Були крупи доступні – ячка, тобто ячмінна і пшеничка. От, що нині їмо? Ячку, то завтра буде пшеничка.

Аби купити ці крупи, треба було вистояти черги. Горбовські кажуть, відпускали по кілограму на людину.

Це ми з татом ходили в один магазин і чекали там годину за ячкою, – говорить Сінезій. – І потім йшли на край міста, в інший магазин, аби взяти пшеничку.

Читайте також: У пам’ять про маму. Як лікарка з Бучі у Франківську рятує тих, хто «нікому не потрібен»

А ще на блокпості. коли чекали Юлія з меншими дітьми геть позгорали, бо ж три місяці взагалі не виходили з дому. Пішла така алергія на сонце, що аж понабрякали.

У Генічеську залишилося багато їхніх знайомих. З 30 травня родина вже не має з ними зв’язку, бо повністю відключили українських операторів, інтернет.

Там знайомі призивного віку залишилися свідомо, бо боялися, аби їх не забрали на блокпостах, – каже Олег. – У мене також були побоювання, але я багатодітний батько. Коли питали казав, що священник, але не уточняв який.

Родина Горбовських_2
Отець Олег з сином на проукраїнському мітингу в Генічеську. 6 березня 2022

Багато знайомих виїхали ще до нас, а хтось не зміг, – говорить Юлія. – От, з Херсона була безкоштовна евакуація. Один громадянин Туреччини викупив автобус і перевозив жінок та дітей попри те, що ніяких зелених коридорів не було. Той автобус у нього відібрали. Люди не мають змоги.

Ще Юлія каже, що усі ті страхи починають наздоганяти її аж тут. Наприклад, стала боятися маленьких собачок. І то так, що аж дихання перехоплює. Великих не боїться.

А серцебиття таке сильне під час повітряної тривоги… – продовжує Юлія. – Коли ми були там, бачили як запускаються ракети, як вони летять, як гудуть. Ті вертольоти, ворожу техніку. І тоді думав собі, що ми у безпеці, бо не сюди воно прилетить, а туди. А тепер ми там, куди летять ці ракети. І я знаю, що вони реальні, що повітряна тривога – це не просто так.

Заряджати на перемогу

Родина переселенців не сидить на місці, не чекає допомоги. Вони відновили сімейну справу. А також окремо працюють для допомоги ЗСУ. Цей напрямок взяв Сінезій разом з батьком.

13-річний хлопець розпочав благодійний тур Україною, аби своїми виступами заробити на добрі справи.

Стартував з Богородчан, потім був виступ у Старих Богородчанах та у Солотвині. Хлопчик каже, що на цих трьох концертах зібрав 16400 грн.

Родина Горбовських_1

З концерту в Богородчанах все перерахували фонду Сергія Притули, – каже Сінезій. – У Солотвині зібрав на 15 снайперських зарядів, у Старих Богородчанах зібрав 3200 – це пішло на підтримку жителів Генічеська в окупації. Там зараз нема роботи, а продукти дорогі, дефіцит усього. Їм також буду пересилати з цих концертів.

Розказує, що домовляються з волонтерами, аби ті допомогли організовувати концерт, а зароблене віддають на потреби армії.

Одна людина мало, що зробить, тому об’єднуємося, аби робити спільну справу, – говорить хлопчик.

Також минулих вихідних Сінезій вже відіграв концерт у Львові, зараз поїхав у Київ у військовий госпіталь. На черзі Чернівці.

Хлопець сам списався з місцевими активістами, які займаються броньованими машинами.

Вони вже близько 70 машин відправили, – каже малий музикант. – І я пограю там й усі зароблені гроші віддам їм на машини. Так ми організовуємося, що і їм вигідно, і мені.

Він репетирує щодня по дві години. У репертуарі – поп, джаз, всесвітні хіти та українські пісні.

Сінезій займається на саксофоні уже чотири роки. Розказує, якраз за два тижні до війни йому купили новий саксофон японської фірми. І це найцінніше, що взяв з собою.

Батько всіляко допомагає з промоцією та організацією.

За Євангелієм, права рука не має знати, що робить ліва. Але не в наш час. Треба показувати приклад, що 13-річний хлопчик збирає кошти для ЗСУ, незважаючи, що також виїхав з окупації. Це гарний приклад для людей. Тому ми рухаємося у такому сучасному русі. Треба заряджати людей енергією на перемогу.

Авторка: Світлана Лелик

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні