Статті

З життя волонтера. Як Іван Крисанов у Маріуполі вижив та допомагає людям у Франківську

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Іван Крисанов – волонтер «Червоного хреста». Його автівка забита побутовою технікою. Тут пралки, холодильник, сушарки та багато іншого. Якраз нині закупив в Епіцентрі, аби завтра розвезти по різних куточках області – у прихистки для переселенців. Таких, як і він сам. Іван родом з Іловайська, у 2014 році втратив домівку та переїхав до Маріуполя.

Але новий дім також довелося покинути через війну, пише Репортер.

Рятує допомога іншим

З Іваном «Репортер» зустрічається біля фонтану в центрі Франківська. На ньому брендована футболка «Червоного хреста», на шиї бейджик – «Іван Крисанов – головний фахівець реновації прихистків». Хоча, каже, більшість його знає за іншим нікнеймом – Іван Беззабот.

Біля фонтану гамірно, ходять люди, бігають діти, грає музика. Чоловік зізнається, що спершу, після Маріуполя, відчував сильний контраст. Емоції були різні. Але, каже, мовляв, люди не винні, що тут усе нормально. А від зайвих емоцій його рятує допомога іншим.

Іван вісім років співпрацював з «Червоним хрестом» у Маріуполі. Пішов туди у 2014 році, як почалася війна. Каже, йому це боліло і хотілося допомагати, щось робити. Став членом загону швидкого реагування. Розказує, що допомагали у Маріуполі, а також людям у сірій зоні.

Волонтерив у вільний від роботи час. Він мав невелику будівельну компанію, яка займалася висотними роботами. У Маріуполі чоловік купив хату, яку потім добудував, отримав прописку та почав нове життя. Тепер йому знову доводиться починати усе заново.

Читайте також: Як велика родина Глущенків з Маріуполя добиралася до Франківська та що найцінніше взяли з собою (ФОТО)

Будівлі моєї у Маріуполі вже нема, – говорить чоловік. – Наша вулиця повністю згоріла. Коли виїздив, наші домівки ще були цілі. Десь 12 квітня побачив відео, де бомбили наш район, але будинок ще стояв. Вже 16 квітня було відео, що його нема.

У Франківську Іван з родиною майже два місяці. Їм вдалося виїхати з Маріуполя 15 березня. Спершу жили у Тернополі, потім у Чернівцях, а зараз тут.

Маріупольців, каже, у Франківську дуже багато. І тепер він продовжує допомагати їм тут. І не тільки маріупольцям.

Іван займається реновацією прихистків. Каже, це проєкт, який фінансується швейцарськими «Червоним Хрестом».

Читайте також: У пам’ять про маму. Як лікарка з Бучі у Франківську рятує тих, хто «нікому не потрібен»

Він з тутешніми колегами приїздить на прихистки для переселенців, дивляться, чого їм не вистачає для комфорту. Потім роблять список, складають кошторис, купують і привозять.

Наразі ми пропрацювали 12 прихистків, – говорить Іван. – Вони є як у Франківську, так і по області. Це притулки масового скупчення людей – школи, ліцеї, гуртожитки, дитячі садки. Наприклад, в одному ліцеї десь 60 людей. Там є старші люди і з дітьми. Ми трошки допомагаємо їм. Там одна пралка є, але на всіх її не вистачає. Також у санаторій в Яремче повеземо холодильник і пралки, бо також багато людей живе.

Роздавали, поки щось мали

24 лютого усі зрозуміли, що на роботу вже ніхто не піде, – говорить Іван. – І наступного дня усі волонтери зібралися в офісі «Червоного хреста», аби спланувати, що робимо далі. Звичайно, що для усіх це все було зненацька, хоча ми були готові, бо вісім років тренувалися. Знали, як будемо діяти.

Розказує, що їхні загони швидкого реагування та усі волонтери працювали щодня. Перевозили людей до центру міста з тих місць, де вже було гаряче. Згадує, що східний мікрорайон почали бомбити уже на третій день. Там лінія розмежування – 40 км.

Потім забирали стареньких і маломобільних й вивозили з інших районів, де вже сильно бомбили.

Прихистки були у центрі міста – в університеті в аудиторіях, в кінотеатрах, ліцеях. Каже, наші військові з Сартани дуже багато людей вивозили, бо її зрівнювали із землею.

То ми їздили до цих прихистків і розвозили, що мали, – розказує Іван. – Щось місцеві приносили – теплі речі, подушки, покривала. Тоді десь 10-12 скупчень було. У драмтеатрі прихисток зробили вже пізніше, коли в інших бракувало місця. Я у підвалі там не був, але ми привозили допомогу, бо наш офіс був недалеко.

Розказує, що “Метро” віддало їм продукти на військових і на гуманітарну місію. Також маленькі магазини, які адекватні та розуміли, що самі все не з’їдять, приносили й віддавали – аби волонтери роздали іншим.

Спочатку і фермери привозили продукти з навколишніх сіл, поки можна було пересуватися. Коли вже кільце навколо міста стиснулося максимально, навколо бої, то вже ніхто не проїздив.

До нас тричі із Запоріжжя відправляли гумконвой, – каже Крисанов. – Він по 4-5  днів стояв у Бердянську й відправляли назад. До міста не пускали. Люди жили на тому, що мали.

Ще волонтери розвозили пальне по лікарнях, аби заливати у генератори, бо світла у місті не було з третього чи четвертого дня.

Сирен ніхто не чув

Крисанов згадує, що після 8 березня місто почали бомбити з літаків. Бомби скидали кожні пів години.

Пів години – бомба, пів години – бомба, – говорить Крисанов. – Ти працюєш, десь щось людям везеш, чуєш свисток і ба-бах. Вийшов щось людям даєш, чуєш свистить – падаєш під поріг. І так щодня без перестанку. І люди вже почали звикати. Ага, свистить далеко – значить сидимо. Ближче – треба кудись зайти.

Перший тиждень, каже, ще стрибали у підвал, а потім зрозуміли, що від “Граду” чи міномету підвал врятує, то від авіабомби – ні. Світла у місті не було, тому сирен не чули.

Загони надавали першу допомогу пораненим після обстрілів й довозили в лікарню.

Біля нашого також були два авіаудари. Перший – трохи лівіше, за 300-400 метрів від нас. – згадує волонтер. – Там поранило людей. Відтягнули до нас. Замотали кінцівки, якраз проїздила машина військових, і ми їх туди, й на лікарню.Через годину навпроти офісу – ще один авіаудар. Розбило нашу машину, на щастя, волонтери стояли за нею. Їх вибуховою хвилею відкинуло до воріт. Було таке, що чуємо “гради”, проїздимо там через 10 хвилин, аби допомогти, а вже нікому.

Читайте також: Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей

За словами Івана, морги тіла вже не приймали. Не було куди. Люди приходили до них і питали, що робити з померлими. Радили класти їхні документи до пластикової пляшки й так ховати разом з тілом десь на подвір’ї.

Ще біля офісу вони запускали генератор, аби усі могли зарядити свої гаджети. Зв’язок, каже, був через раз. Та оскільки він багато пересувався містом, то десь щось ловило. У такі короткі моменти намагався дізнатись якусь інформацію, комусь передзвонити. Почуте переказував людям, яких зустрічав. Де можна набрати води, де ще є якийсь прихисток, де є працюючі лікарні.

Найчастіше люди зупиняли й питалися за «зелені коридори, – говорить Крисанов. – А їх не було. Не могли домовитися. От, кажуть на завтра «зелений коридор» на 10.00, а в 10.15 починаються вибухи. Усе – відбій. І так день через день. Була інформація, що 2-3 автівки поїхали, а через три дні дзвонять з України, що доїхали. А були такі, що не доїхали – їх обстріляли. Хто вцілів, вертався назад. Усі це робили на свій страх і ризик.

Остаточне рішення

На свій страх і ризик вирішили виїздити й волонтери. Прийняли важке рішення, але треба було евакуювати сім’ї, усіх, кого можна.

Ми прийняли рішення, що 15 березня будемо виїздити, – розказує Іван. – Казали людям десь по вулиці, друзям, родичам, аби приєднувалися. Нас було 14 машин «Червоного хреста» і десь стільки ж машин тих, хто доєдналося. На ті дні з Маріуполя уже була безкінечна колона машин.

До Запоріжжя їхали дві доби, ночували у полі. Згадує, добре, що поруч було якесь маленьке село, то люди забрали до себе жінок з дітьми. А всі інші ночували в машинах.

Коли доїхали до Запоріжжя, то була перша зупинка, де люди могли нормально поїсти й відпочити. Лише тоді відчули, що можна видихнути, що вони вже у безпеці.

Всього проїхали з 15 блокпостів, – говорить Іван Крисанов. – На той час, я собі зараз це розумію, ми дуже легко відбулися. Через тиждень усіх чоловіків виводили з машини, роздягали, дивилися на татуювання. Знаходили різні приводи, аби щось забрати. Тобто, коли ми виїздили – нас не чіпали. Ми навіть не на всіх блокпостах відкривали багажники. Може, тому, що у нас все було брендоване «Червоним хрестом». Хоч з нами були й звичайні автівки. Чи тому, що машин було тисячі, черги – кілометрові.

А ще 22 лютого в Івана народилась донечка. Каже, планував з повітряними кульками забирати з пологового, а довелося нашвидкоруч.

Задзвонила вранці дружина, що в лікарні сказали всіх виписувати, – згадує Іван. – Нам навіть ніякі документи цифрові не зробили. Дали купу паперів і сказали, як будете десь в Україні, то там зробите.

Донечку батьки зареєстрували аж через місяць у Тернополі, там і похрестили.

Це був ще один привід виїжджати, – говорить Крисанов. – Якщо не буде ні медицини – нічого… Як я там буду з дитиною? А там таких багато було, які з моєю дружиною народжували. Це в тому пологовому будинку, який потім розбили. На той час до 15 березня, нам здавалося, що це був апокаліпсис. Але коли я бачив ті відео, що було потім, то те, що ми бачили – це мізер.

Декілька Іванових друзів досі лишилися в Маріуполі. Два тижні тому виходили на зв’язок. Знає, що живі.

Авторка: Світлана Лелик

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні