Люди Статті Фото

Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
19 березня евакуаційний потяг із Києва привіз до Франківська виховательку Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей Наталю Песоцьку та її 30 підопічних. Три тижні вони провели під обстрілами і коли випала нагода вивезти дітей, на евакуацію наважилася лише вона.

Вже місяць як Наталя Песоцька разом з дітьми живе в одному із санаторіїв на Прикарпатті. Туди не долинають звуки сирен, а про бомбардування та обстріли вони згадують як про страшний сон. Про те, як російське вторгнення змінило їхнє життя, що допомогло вижити у ворожому оточенні та про що вона тепер мріє, Наталя Песоцька розповіла Репортеру.

Песоцька

Не мала куди йти

Як 2 березня я стала на роботу, так і по сьогоднішній день – вже два місяці я на роботі і день і ніч. Мої колеги приходили і йшли, а я залишалася з дітьми, – говорить Наталя Песоцька.

Розмовляємо у холі санаторію. Тим часом діти ганяють на вулиці – на роверах, самокатах, роликах. Каже, усе назносили дітям небайдужі місцеві. Найбільше діти чекали кошиків і пасок на Великдень.

Люди тут дуже гарно нас приймають. Нам все позносили, бо ми приїхали в чому були. Три тижні я була в одному й тому ж одязі й помитися було ніде, бо були там без води і без світла. В чому пішла на роботу 2 березня, в тому й приїхала – я ж думала, що ще додому повернуся. Нам люди принесли все. Такі, наче 100 років знають, – каже Наталя Песоцька.

Війна прийшла в Чернігів у перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого.

Спочатку Наталі та її колегам ще вдавалося піклуватися про дітей у стінах центру соціально-психологічної реабілітації. Під час повітряних тривог дітей спускали до звичайного підвалу, де зберігалися овочі. Коли обстріли почастішали, підвал довелося облаштувати, аби діти могли там спати.  Своїх двох дітей Наталя теж забрала до центру.

Нагору виходили вже хіба поїсти. А коли одну зі стін зруйнував снаряд, усіх дітей відвели у Троїцький собор, за 700 метрів від центру.

У соборі прихисток знайшли понад 600 людей.

Наталі Песоцькій з дітьми виділили на всіх одну невеличку кімнату. Аби допомогти дбати про дітей, до собору позмінно приїжджали працівники центру – спершу по двоє, потім хтось один.

Там було багато хворих людей, лежачих. Селище Київка, що біля Чернігова, розбомбили, й всі ті люди ринулися в церкву. Бабусі старенькі спали на коридорі, в інвалідних візочках, а нам виділили кімнатку, – згадує Наталя Песоцька. – Спочатку з дітьми було по троє працівників, але потім зрозуміли, що достатньо двох. А бувало й таке, що допомагав директор чи я сама залишалася, коли не було як привезти когось. Страшно було не того, що важко, а що дітей не вбережу.

Песоцька

Сама я не мала куди йти. З мого будинку всіх примусово евакуйовували – ми жили на околиці Чернігова, а по окраїнах били так, що військові приїхали і всіх евакуювали в підвал школи в центрі міста. З мого будинку багато людей загинуло. Бо як закінчують бомбить, люди з підвалу повертаються додому водички попити чи до туалету. Так наших сусідів двері в двері осколками вбило у матері на очах – сина й дочку. Доньці було 42 роки, сину – 36. А сусіду з четвертого поверху ногу відірвало, помер у швидкій допомозі – не доїхав до лікарні.

У центрі, де працювала Наталя Песоцька, повилітали усі вікна, трохи пошкоджений дах і одна стіна. З колегами жінка підтримує зв’язок. Каже, усі залишилися в Чернігові.

Як сказав наш директор, якби були гроші, то за місяць би відновили центр. Люди б вийшли допомагати, бо всі зацікавлені. І дітей зараз багато залишилося без батьків. Навіть без нас ( Наталі з дітьми центру – Авт.) нашим працівникам залишилася б робота.

Чи є куди повертатися Наталі, вона не знає. Її квартира – на шостому поверсі, вікна повиносило разом із рамами. На дев’ятий поверх впав снаряд, на п’ятому – снаряд залетів у квартиру.

Скільки стріляють, стільки ми кричимо

Собор, в якому Наталя з дітьми ховалися від обстрілів та бомбардувань, вистояв. Лише дах весь побитий осколками, каже жінка. 

Осколки літали так, що йдеш, а вони тобі над вухом: вжух-вжух-вжух! Мабуть, так треба було, щоб ми залишилися неушкодженими. Окремо від корпусу, де ми жили, була трапезна. Йти їсти треба було метрів 30 чи 50. Іноді навіть під кулями чи осколками – пригнулися й біжимо. Якось поверталися і мене хвилею ударною кинуло, я так і впала на землю з мисками, які несла. Люди подумали, що мене поранило, дочка моя злякалася, вона була біля мене…

Туалет від нашого приміщення десь за 100 метрів був. То як треба було в туалет, то всі гуртувалися купкою і тоді, вже пригнувшись, бігали до туалету. Йдеш, а гради над головами літають, їх було видно неозброєним оком – страшне! Так літало! Знаєте, ми вже звикли навіть, бо якось треба було жить.

В кімнаті найменших дітей розмістили на п’яти двоярусних ліжках валетом. Решта спали на матрацах на підлозі. Наталя Песоцька дрімала, спершись на шафу і щохвилини кидалася допомагати дітям – кого заспокоїти, кого накрити. Після життя в холодному підвалі центру багато хто застудився, носи були забиті. 

Там не спала зовсім – постійно щось летить, а дітки маленькі, усю ніч то одна дитинка плаче, то інша, носи забиті, дихать нічим. Як згадаю, сама не знаю, як я це пережила і перенесла. Ми просто не знаємо, на що здатні.

Читайте також:

Як велика родина Глущенків з Маріуполя добиралася до Франківська та що найцінніше взяли з собою (ФОТО)

З шостої вечора до шостої ранку корпус замикали на комендантську годину. Виходити не можна було, тож 12 годин поспіль діти були змушені сидіти в одній кімнаті, замість туалету – відро. П’ятеро дітей були в памперсах. На всіх – одна пачка серветок, вони були на вагу золота, говорить жінка.

Навіть якщо кожна дитинка скаже по одному слову, то вже шум. І ми в цьому шумі були день і ніч. І взагалі малі діти, коли війна, – не керовані. Вони плачуть. Коли стріляють, то й самому страшно, а дитині малій тим більше. Вони як губка, коли ти нервуєшся, це все передається дітям, – згадує Песоцька. – Коли починалися вибухи, у мене була просто паніка. Що мене рятувало – молитвослов і псалтир. Молитви читала по сорок разів. На колінця стаю, прочитала, і вже ставала спокійніша. І діти зі мною. Ми вивчили молитву «Богородице Діво». Коли стріляють, бахкає, то кажу, дітки, всі повторюємо. Я кричу, а діти за мною. І ми кричим, кричим. Скільки стріляють, стільки ми кричим. І всі залишилися живі. Думаю, не без Божої помочі.

Двічі на день у монастирі на генераторах готували їсти – давали сніданок та обід.

Решта часу перебивалися перекусами від волонтерів – яблука, печиво, консерви. Після шестиразового харчування в центрі діти, особливо хлопці, весь час хотіли їсти. Найважче було, коли лягали спати.

Як згадаю, не знаю як ми там вижили у тій церкві. Важко було, звичайно. Діти мене дуже слухали, бо знали, що не можна зробити ні кроку в бік. Будь-якої миті могло поранити осколком чи просто вбити. Якось вранці відкрили двері, вийшов літній чоловік і йому осколком роздробило стегно. Багато чого довелося пережити й зараз як згадую, то думаєш, наче побував у кінотеатрі, наче десь подивився і то було не з тобою.

Новини Івано-Франківська

Читайте також: Твій дім там, де ти. Як у Франківську знайти недороге житло та коли оренда подешевшає

На Прикарпатті Наталя Песоцька знайшла притулок разом із власним чоловіком і дітьми. Її сину вісім років, доньці – 14. Каже, саме діти давали сили витримати усі випробування і не втрачати надії на порятунок.

Найцінніше в нашому житті – це наші діти. Усі дні мій тил був зі мною. Коли їхали, не знали, чи доїдемо. Перед тим було, що два автобуси із вихователями розстріляли. Тому люди й відмовилися, бо вони не вірили, що ми доїдемо. Ми й самі не вірили. Але із Божою поміччю виїхали, – каже Наталя Песоцька. – Ми поїхали, а обстріли Чернігова тривали до початку квітня. Кажуть, останні дні їхнього відходу (російських військ – Авт.) були тяжчими за перші дні війни, коли вони зайшли.

Будемо відновлювати

Нині у карпатському селі, де знаходиться санаторій, сирен не чутно. Якщо вони й лунають, то лише через мобільний додаток на телефонах у персоналу.

У перші дні знаєте, що було? Воно тут як завило, то хлопці забігали в кімнату і падали на підлогу, – говорить Наталя Песоцька. – А якось дув дуже сильний вітер, особливо вночі. І таке відчуття, ніби летять літаки. Ми ж знаємо, як вони летять. Бомбардувальники летять дуже низько і створюють такий гул. І коли завив цей вітер, мій син Іван заліз до мене на ліжко під ковдру і каже: «Мама, летять літаки, що робити»? І багато діток так.

Вже тут жінка на свій подив дізналася, що у сусідньому селі нині живе її рідна сестра, яка евакуювалася з Чернігова на два дні раніше з чоловіком та двома доньками. Під час евакуації їх машина потрапила під обстріл. 

Людей, які виїжджали одразу за нами, теж обстріляли. У нас була велика колона – їхало 15 автобусів і ніхто не вірив, що ми доїдемо, але вже не було змоги там залишатися. Діти – немиті, води нема, світла нема, – каже Наталя Песоцька. – Нас бомбили по чорному, але добре, що вони не зайшли в місто, наша оборона їх не пустила. А поза містом по селищах творили страшне. У Ягідному в підвалі школи 350 людей було. Люди там помирали, доводилося в підвалі з трупами сиділи.

Колона вивезла людей до Києва, а там Наталя з дітьми сіли на перший евакуаційний потяг. Так їх маршрут проліг до Франківська, де їх зустріли й вже скерували у Карпати.

Франківки зброї не бояться. Як у місті проходять безкоштовні курси стрільби (ФОТО)

Нині і Наталя Песоцька, і діти мріють про день, коли зможуть повернутися в рідне місто.

Але коли це буде, поки невідомо. Скоріш за все, її вихованці закінчуватимуть навчальний рік на Прикарпатті. Серед них – чотири дев’ятикласники та одинадцятикласник, яким важливо отримати свідоцтва про закінчення освіти, щоб не втратити рік навчання. 

Наразі вони навчаються в санаторії – до них приходять вчителі. А Наталя Песоцька стежить за тим, аби діти не втрачали інтерес до навчання і виконували домашні завдання. 

Вони розлінувалися. По-перше, – війна, по-друге, тут у них по кілька уроків, а далі – процедури, бо це ж санаторій, і вони цим користуються. Але найголовніше – що всі вони залишилися живі, – каже жінка. – Я хочу повернутися на свою роботу. Хочу й далі працювати вихователем. Донька моя закінчує дев’ятий клас, то хоче вступати в медичний коледж у Чернігові. Він вистояв, хоч всі вищі навчальні заклади у нас поруйновані.

Песоцька
Волонтери привезли дітям подарунки та гостинці

Мабуть, як в Чернігів приїду, то буду землю цілувати, так хочу побачити колег, сусідів. Тут дуже добре, але хочу додому. Наш район Бобровиця – увесь розбомблений. Все в руїнах, все знищене. Кажуть, без сліз проїхати не можна. Але все ж будемо повертатися. Якщо треба, будемо брати лопати, копати, розчищати, нічого цього ніхто не боїться – будемо відновлювати.

Авторка: Ольга Суровська
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні