Луганчанин Євген Дзюба три роки подорожує Західною Україною та знімає документальні фільми про бандерівців. Хоче так розвінчати совкові міфи про УПА, бо переконаний, що йому як східняку повірять більше.
У чорному списку
70-річний Євген Дзюба родом із міста Сватове Луганської області. Сьогодні він виконує обов’язки голови Луганського обласного об’єднання «Просвіта» на неокупованих територіях.
Просить говорити до нього з правого боку, бо так краще чує. Дуже жвавий. Схожий на козарлюгу – довгі сиві вуса, оселедець. «Його ношу років з десять, але то зараз не оселедець, а якісь залишки, – сміється пан Євген. – Та що візьмеш зі старого діда?».
Розказує, що в Луганську просвітянам дісталося. Декого з його колег побили, але всі виїхали. Каже, він разом з іншими просвітянами у чорному списку, бо коли прийшло те ЛНР, то спалили просвітянську бібліотеку, але спершу знайшли списки, за якими всіх і «вирахували».
«У Сватовому я принципово показую, що українець, – говорить Дзюба. – Ходжу у вишиванці. Мав десяток, а зараз шість лишилось, бо онукам роздарував. Один із них у морській піхоті служить. Поранений був, слава Богу обійшлося, куля пішла на виліт».
Пан Євген і зараз у вишиванці, зверху військова куртка з шевроном вишкільного табору «Захисник», що розташований неподалік Сколе на Львівщині. Туди він уже два роки возить дітей зі Сватового. Каже, їм дуже подобається.
І раніше Дзюба возив дітей на відпочинок у Західну Україну, ще в дев’яностих. «Я впевнений, що вони на референдуми не ходили, бо знають, що бандерівці не їдять дітей, – каже пан Євген. – Але є багато людей, які вірять у це до сьогодні. Саме тому й виникла ідея розвінчати міфи, показати, яке УПА насправді. І то очима східняка».
Вода камінь точить
За три роки режисер-аматор Євген Дзюба відзняв шість документальних фільмів про УПА Львівщини та Волині. На зйомки їздить сам. Відзняте передає людині, яка монтує. Фільми спонсорує благодійник із Чикаго (США) родом із Дрогобича Роман Яцковський. Співпрацює з місцевими істориками, краєзнавцями, просвітянами, які допомагають інформацією, проводять до людей, які могли б щось розповісти. Пан Євген сміється, що провідника треба, бо коли показує паспорт з луганською пропискою, то люди насторожуються.
«У фільмах критично підходжу, провокую питаннями, аби я повірив і глядач мені повірив, – розповідає Дзюба. – Наприклад, на сході переконані, що УПА воювали з совітами на стороні німців. Я їм – раз, показую фільм про Віктора Лютце – обергрупенфюрер, начальник штабу штурмовиків. Був близький з Гітлером. Раз їхав з Бреста на Ковель, то хлопці з лісу його зустріли та знищили. Наші ж знищили, то як вони могли бути з німцями?».
Вразило його, що до 1944 року в УПА приймали хлопців з 21 віку – вже сформованих чоловіків. Каже, так у всьому світі. «А нам Павліка Морозова показували і червоних партизан, – говорить режисер-аматор. – В одному з фільмів галичанин розповідав, коли їх вагонами вивозили на Сибір, то хлопці з лісу їх визволили. Хотів записатися в УПА і піти з ними у ліс, а ті сказали: «Додому йди – вчися». Отака деталь важлива. Ставлення до освіти на сході комуністичному і тут на заході – величезна різниця. Лише верхи пхали своїх дітей за куплені дипломи на посади. Отакі деталі, які для вас стандартні, а для сходу – ні».
На Франківщині Євген Дзюба буде два тижні. Тут хоче зняти фільм «Про що мовчать Карпати» – розповісти про вишкільні табори старшин і підстаршин.
«Хочу показати, що УПА – не банда, а збройні сили України на той час, – впевнений чоловік. – Були такі табори в Долині, Верховині. Сценарій та план уже є».
З осені Дзюба хоче податися на Буковину, Закарпаття, а там – на Житомир, Вінницю і Луганську з Донецькою області показати, бо й там діяло підпілля ОУН.
«Показали ми ці фільми у всіх школах Сватового, – розказує пан Євген. – Подивились, поплескали і все. А раз у парку на Покрову влаштували показ і запросили 500 наших військових, бо вони там біля нас базувалися. Допитували мене години зо дві. А наші… Але йдуть погрози, значить, роблю правильно. Може, тим дітям, що подивилися, щось закладеться у пам’яті. Як кажуть, вода камінь точить».
Ми дозволили красти
«У мене ж позивний, знаєте, який? «Сепаратист», – сміється Євген Дзюба. – Просто я завжди говорив про приєднання Слобожанщини до Харкова, а не до Луганська. До 1917 року так і було – входили до Харківської губернії. У Харкові інститутів більше, театрів, заводів. Та що говорити? А там далі – поставив би паркан і нехай живуть як хочуть».
Пан Євген переконаний, що на Донбасі зовсім інший менталітет. Розповідає, що колись батько, все як їхав на базар торгувати, казав: на Донбас. Ще тоді то було щось окреме.
«Це я зараз розумію вже, – говорить Дзюба. – Я колись був головою сільського споживчого товариства. Якось голова колгоспу взяв мене з собою в район. Дорогою заїхали на тік. Нам кидають кусок свинини в машину й ми веземо до начальника сільськогосподарського управління. Так було треба. Стукаю до хати, виходить його син, може, клас дев’ятий. Оглянувся, чи нікого нема, взяв те м’ясо і поніс до хати. Я ніколи над тим не задумувався тоді, а даремно. Ми ж то м’ясо вкрали і те пацаня знало та взяло. Нині аналізую: його батько брав крадене м’ясо, він уже брав гроші, а його діти тепер у нас беруть мільйони. Це ми дозволили красти».
Пан Євген нарікає на себе, що 25 років займався політикою, до Києва готовий був пішки ходити.
«А треба було вдома займатися, – відрізає чоловік. – У Києві вирішували, який прапор краще, а тут місцеві мажори землю скуповували. От і виходить, що я прожив життя даремно. Думаю, що я винен. Нині треба надолужити. Хоч тими фільмами, аби дітям щось відклалося – правдиве».
Comments are closed.