Навколо Снятинського дитячого будинку-інтернату – скандал. Працівників закладу звинувачують у знущанні над вихованцями. На 33 сесії облради про це заявив колишній вихованець інтернату Ігор Лещишин. Депутати вислухали та прийняли рішення визнати роботу директора дитячого будинку Леонтія Шимчука незадовільною. Розпочато кримінальне провадження, колектив інтернату обурений, Лещишин наполягає на своєму. Минулого тижня Леонтій Шимчук зібрав журналістів, аби спростувати звинувачення.
Центр Снятина. Двоповерховий будинок. Тут проживають діти з розумовими та фізичними вадами, інваліди І-ІІ груп. Вік – від 7 до 35, 103 вихованця.
Леонтій Шимчук зачитує звіт, який, за його словами, так і не дали розпочати на сесії. Каже про вихованців, майстерні, нову котельню та мізерну допомогу від держави. До прикладу, з держбюджету на одну дитину виділяють на харчування 1,38 грн. на день, а в інтернаті, говорить директор, вихованців годують щодня на 50-60 грн.
Інтернат утримує себе сам: діти виготовляють рукавиці, шиють простирадла, в’яжуть віники, роблять свічки.
«За 2013-2014 роки ми так заробили 65 тис. грн. – каже Шимчук. – Кошти витратили на покращення побутових умов».
Співробітники інтернату, соціальні працівники, матері вихованців, місцева Самооборона – усі в один голос твердять, що розмови про знущання – це наклеп. Вони впевнені, що єдина мета – змістити Шимчука з посади, на якій він працює вже 22 роки. Кажуть, Ігорю Лещишину вірити не можна, він психічно хворий, інвалід ІІІ групи…
«Тут немає ґрат, колючих дротів, дітей ніде не закривають, – говорить Любов Угринчук-Кордонська, представник батьківського комітету. – Я все бачу. Я приїжджала, ніхто про це не знав, приходила на кухню, хотіла бачити, що діти їдять. Хай вам ніхто не каже, що тут дітей не годують, не дають вітамінів, м’яса. Моя дитина тут, я мама! Дитина 14 років була біля мене, але довелося віддати. І я не жалію».
Після двогодинної прес-конференції Шимчук веде показувати інтернат. Першим у коридорі нас зустрічає хлопець, років 20, у чорному гольфі, поверх – синій шарф. Це Іван Бенюк. Директор запрошує до його кімнати, показує на карнизи, каже, хлопці самі зробили, а килими та занавіски купили за гроші, що заробили самі ж вихованці.
На столі у хлопця – недоскладений пазл. Сідає, береться складати. Директор виходить. Питаємо хлопця, чи добре йому тут. Каже, добре. Пробуємо розпитати.
– Вас карають за погану поведінку?
– Карають.
– Як?
З нас штани скидають, всьо скидають, закривають у хвойні (це приміщення для зберігання інвентарю – Авт.), б’ють.
– За що карають?
– Не пускають в магазин, ми хочемо купити хліба, ковбаси.
– Хто карає?
– Я не хочу казати, бо вони зараз знову мене покарають і кинуть туди.
Єдине, що ще сказав хлопець – карають няні і це буває часто.
Одразу доганяємо Шимчука, питаємо – як же ж? Реагує спокійно. Каже, нема такого.
«За що їх карати? Нема за що, – говорить він. – Вони можуть щось непристойне зробити, коли приступ. Він навіть не розуміє і не пам’ятає, що він таке робив».
Та й окремого місця для покарань немає, а здалося б, каже директор. Адже діти психічно хворі, часто мають приступи – на ніч по 5-6 разів. А заспокоїти дитину, яка важить 50 кг, навіть трьом працівникам важко. А тим більше, коли це жінки. Тому Шимчука часто викликають о 2-3 ночі, аби допоміг приборкати.
«Раніше могли дати укол, трохи заспокоїти, – каже директор, – нині ми таких препаратів практично не маємо, заборонили». Тому у хід йдуть рушники, простирадла – аби зв’язати руки, ноги. Це й є найгірше покарання, каже Шимчук, але заради самої дитини, аби не травмувалася.
Щодо магазину, то він тут поряд дійсно є, але виходити вихованцям туди можна лише з санітаркою чи вихователькою.
Шимчук показує майстерні. В одній з них вихованці роблять свічки та пакети. Тут і вже знайомий нам Іван. Поверх гольфу – фартух, він обтесує свічку.
Навпроти Івана – чорнявий усміхнений хлопчина вимірює довжину майбутнього пакета. Це Ілля Русол. Показує грамоту, якою його щорічно відзначає директор за працю, і додає: «Аби ви не переживали, мені тут добре».
У майстернях кипить робота: в’яжуть віники, роблять вішаки, рамки. Заходимо у столярню, назустріч біжать вихованці з криками «Тату!» та щосили обіймають директора…
З Ігорем Лещишиним говоримо по телефону. Каже, утік звідси два роки тому, бо не міг терпіти знущання.
«Я вибіг у магазин без дозволу, то головою об бетон били, – розповідає Лещишин. – Штани знімали, труси».
За словами Ігоря, закривали в ізоляторі та підсобках. Називає імена – Наталя Камад, Сергій Камад…
Вихователька інтернату Наталя Камад на звинувачення реагує бурно.
«Це для мене новина, – каже жінка. – Я б хотіла, щоб Ігор подивився мені в очі і сказав, що я з нього знущалася! Як я можу знущатися з хворих дітей? У мене своїх двоє вдома. Мені образливо, що ви мені такі запитання ставите!».
Директор інтернату про Лещишина говорить, що той нічого протизаконного не робив, нічим не займався, їв, спав, у дворі гуляв. «
Лещишин хотів на дискотеки ходити, хотів пиво пити, – каже Шимчук, – але ж ми не могли йому цього дозволити!».
Директор показує ізолятор, про який говорив Ігор. Це дві кімнати, ліжка, телевізор, туалет, пральна машина, посуд. Тут перебувають діти з інфекційними захворюваннями, зараз кімнати порожні. А щодо підсобок, то вони на кожному поверсі – метр на півтора, відра, ганчірки, швабри.
* * *
Слідчий відділ Снятинської міліції зараз розслідує кримінальне провадження, розпочате Снятинською прокуратурою за ч. 1 ст. 137 ККУ. «Провадження відкрите за фактом неналежного виконання службових обов’язків представниками Снятинського дитячого будинку-інтернату щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, що спричинило істотну шкоду потерпілим», – повідомила прес-секретар обласного прокурора Іванна Федик.
Триває досудове розслідування.
