Франківець Андрій Микуш близько дев’яти років тому вперше поїхав у Польщу.
Там поступив до університету, влаштувався на першу роботу. За ці роки купу разів був різноробочим, знайшов любов свого життя та планує зараз відкривати власну справу. Хоч і за кордоном, але зміг стати на ноги й тепер із тим багажем і досвідом хоче повернутися в Україну, пише Репортер. Польща
Роботи мало не буває
«Моя історія почалась з Луцька, де я вчився на юридичному. Якраз закінчував навчання й тоді постало питання – армія чи продовжити вчитися, – говорить Андрій Микуш. – Мама на той час вже довго працювала в Польщі й була можливість забрати мене. Вперше я поїхав туди влітку і поступив до університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві. Але вже за рік вчився в іншому виші – зрозумів, що не моє».
Далі, за його словами, вирішив на деякий час забути за навчання й шукати себе в роботі. Найпершою виявилася праця в азійському ресторані посудомийником.
«Знаєте, після тижня мене зловив радикуліт і скажу, що легше працювати десь на будовах, ніж цілий день терти тарілки, – каже чоловік. – Це робота, де тобі виділяють 1,5 квадрата й ти там робиш одне й те ж, з дня у день. Та й платили там за цілий день 80 злотих, а це найменша зарплата, яка може бути. Далі пішов на роботу в охоронну службу – працювати було легше, але зарплата залишалась такою ж. Тому я проробив там лише вісім місяців».
Читайте: Лелеки прилетіли. Де на Прикарпатті гніздяться бузьки і чи треба їх підгодовувати
Одного разу, як вчергове приїхав в Україну, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. А через три дні змушений був їхати до Польщі. На цей раз пішов працювати на будову, бо платили добре, а здоров’я не економив.
«Потім якийсь час розносив листівки з рекламою будинків перестарілих у лікарні, – каже Андрій. – Це вже було хоч якесь різноманіття в роботі, хоч і платили так собі. Єдине, чому я тут залишався – відпускали додому, коли просив. У Польщі, якщо працюєш на дрібні фірми чи магазини, то платять практично те саме, що в Україні. Я казав шефу, що хочу отримувати в годину не 10, а 11 злотих, на що отримав відповідь – «таких, як ти, тут є багато». Тому заїдатися з працедавцями навіть немає сенсу, лиш собі зробиш гірше».
Остання «несерйозна» робота в Польщі була на яблуках. Там платили ще менше – сім злотих в годину. А ще одного разу з возика впало яблуко.
«Система роботи проста – по саду повільно їде фіра, а ти біжиш позаду, збираєш яблука та кладеш на ту фіру, – розказує Андрій. – Сад дуже великий, хочеться взяти все й відразу. І тут в мене випало з рук одне яблуко. Це якраз побачила директорка й почала на мене репетувати, як навіжена. Мене це дуже заїло, я розвернувся та й пішов. Знаєте, яка б і де робота не була, завжди має бути людське ставлення. Бо колись усе вернеться бумерангом».
Різні роботи тривали кілька років, а весь цей час Андрій спілкувався з майбутньою дружиною – Ксенією. Коли їх стосункам стукнуло два роки, вона приїхала до нього в Польщу на декілька днів. Заручилися, одружилися. Ксенія навчалась в Луцьку, Андрій переїхав жити туди.
З переїздами – крапка
«Коли почали життя в Луцьку, ідей, що робити далі, не було взагалі, – говорить Андрій. – Якось під руки потрапила газета, а там були рекламні оголошення. Найперше, що прочитав, – робота на мийці килимів. Мене воно якось не зачепило, але виходу не було. Прийшов, одразу сказав, що я в цій справі зелений, зате довго працював на різних роботах у Польщі, швидко вчуся – взяли наступного дня. Зарплата виходила, як у Польщі на дрібній роботі, але для України непогана – десь під 10 тис грн».
Робота йому припала до душі, вникав у всі тонкощі. Але Польща знову розлучила його з Україною.
«В мене був бакалаврат з права, а у дружини педагогічна освіта, вирішили разом поступити до Польщі на магістратуру. Навіть вийшло так, що в один університет, – розказує чоловік. – А потім ми ще й потрапили на одну роботу, до директора всесвітньо відомої компанії Rossman, яка займається косметологічною продукцією, всілякими кремами й засобами гігієни. Платили там дуже добре, виходило за день 100 доларів, але потім у шефа почався якийсь дикий період, він звільнив багатьох керівників відділів, а потім дійшло й до нас».
Читайте також: Голоси рахують повільно. Хто на Прикарпатті зриває вибори нардепа
Одного дня на картки впало наполовину менше грошей, ніж мало бути. Андрій взявся з’ясовувати, в чому проблема, й отримав цілий список робіт, які вони повинні були зробити. Вони з дружиною звернулися до адвоката.
«Нам сказали, що ми на 100 % праві й було трохи дивно, що двоє прибиральників приходять в офіс до мільйонера та вимагають гроші, – сміється Андрій. – Закінчилось тим, що ми все доробили й отримали свої гроші. І нарешті знайшли роботу, на якій вже два роки – жінка в ресторані помічником кухаря, а я займаюся посадкою дерев, газонів, доглядаю за садами, ставлю зрошувальні системи. Мені подобається і платять відповідно».
За декілька років чоловік зміг стати на ноги.
В розпал пандемії, за його словами, у Польщі все було закрито й дуже суворо. Раніше поліцейські постійно патрулювали й перевіряли, чи люди сидять вдома, в разі потреби – могли сходити в магазин чи в чомусь допомогти. Ксеня сиділа вдома майже три місяці, бо ресторани якийсь час не працювали навіть на самовиніс. А в Андрія робота продовжувалась, адже працювали на свіжому повітрі, ще й до того, лише двоє людей. Якийсь час обоє трохи хворіли, але до коронавірусу справа не дійшла.
«Від моменту, як працював на мийці килимів, і до сьогодні – запалився відкрити свій власний килим-сервіс, – каже Андрій. – Уже відклав грошей, написав бізнес-план, спілкувався з чоловіком, що займається цією справою в Білорусі. Горю цим дуже сильно, але відкрити цю справу все ж планую в Україні, десь за рік. Вже себе налаштував, що буде важко, але мені здається, за ці роки найважче я вже пройшов. Врешті-решт, це ж найголовніше – як би не було складно, відкрити щось своє. Що в Польщі, що в Україні – просто шалений ритм життя й не завжди робота відповідно оплачується. Але вихід знайти точно можна».
Автор: Богдан Мисюк
Comments are closed.