Війна

Перший для «трьохсотих». Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр на Бахмутському напрямку

Google+PinterestLinkedInTumblr

Олександр Соколюк – командир евакуаційної групи 93 бригади – один із тих, хто мчить на передову, коли надходить повідомлення про «трьохсотих».

Про те, як змінився порятунок поранених за сім років війни, як їхня група “розміновувала” собою «пелюстки», про найважчі випадки поранень, вивезення загиблих і допомогу росіянину-мародеру з краденими годинниками й телефонами Сокіл розповів «Новинарні», пише Репортер.

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр
Олександр Соколюк – командир евакуаційної групи 93 бригади

Двічі «старлей» вдруге у війську

У 2015-му Олександра Соколюка – травматолога з Івано-Франківська – вперше мобілізували до ЗСУ, і він рік відслужив у 93-й бригаді, яка тоді тримала оборону біля Донецького летовища.

24 лютого 2022-го, коли Росія розв’язала проти України вже повномасштабну війну, Сокіл вирішив, що в білому халатику й в білих капцях ще колись попрацює в цивільному житті, а нині ж має повернутися в рідну бригаду: “Допомагати хлопцям на передку не залишати цю грішну землю, зберегти їм максимально життя”.

“Я прийшов в армію вперше старшим лейтенантом, – розповідає зі сміхом Сокіл. – І мені в кінці грудня… знову присвоїли “старлея”, а потім уже дали звання капітана”.

Тоді Соколюк був медиком, зараз теж прийшов як командир евакуаційної медичної групи, в якій лікар, фельдшер та водій. Від того, як ці троє спрацюються, наскільки порозуміються, залежить життя поранених, яких виїжджають рятувати.

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр

В імпровізованій спортзалі стоїть величезний, напханий ліками ти різними медичними “ґаджетами” наплічник фельдшера Євгена.

Водій Валентин чекає у дворі. У цивільному житті він керував слюсарями на заводі феросплавів у Нікополі. І поки чоловік рятує поранених на Донеччині, його рідне місто – так само “гаряча точка” через постійні артилерійські обстріли від росіян. “Найкращий!” – каже про водія Сокіл.

Для передової не суттєво, який лікар командує евакогрупою – травматолог, хірург чи гінеколог. Будь-який лікар надасть необхідну першу допомогу. Вкрай важливо, щоб у найближчих до лінії фронту шпиталях вистачало нейрохірургів. Тоді у військових із важкими черепно-мозковими травмами значно більше шансів отримати допомогу вчасно та сподіватися на краще відновлення в майбутньому, пояснює Соколюк.

– Вузьких фахівців, на відміну від травматологів чи хірургів, мало, і вони повинні працювати в комфортних умовах та з доступом до всіх потрібних інструментів, – вважає Олександр.

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр

Перед тим, як зайти на Бахмутський напрямок, “холодноярці” п’ять місяців воювали на Ізюмському, в Харківській області. Як каже Сокіл, там інтенсивність бомбардувань була меншою.

Він розповідає про випадок, який стався з іншою евакогрупою, що працювала з ними на Харківщині. Їхали в село Дмитрівка, яке згодом вщент знищили окупанти. Група медеваку потрапила на російську ДРГ. Наші дивом вижили. По них стріляли з РПГ, з кулемета. Водієві та лікарю кулеметні кулі поранили ноги. Слава Богу, що основний удар на себе взяла машина.

– Я їм дав тиждень відпочинку, щоб вони відійшли від цього стресу. А потім, на наступних виїздах, побачив, що вони вже не зовсім готові до такої роботи. Не кожен зможе цей стрес пережити. Водій боявся кожного вибуху. Натомість зараз цей лікар працює в стабпункті, він знайшов себе, керує тут евакуацією, – пояснює Соколюк.

Незламний Бахмут і досвід “розмінування” евакомобілем

– Бахмут вони (росіяни) просто “утюжать”. Останні дні важка артилерія лупить-лупить-лупить. Як так буде лупити, думаю, за місяць-півтора жодного цілого будинку не залишиться.

Їх заїло їхнє “его”. Вони думали, що візьмуть Бахмут у кінці серпня. Але й до кінця вересня не взяли, і до кінця жовтня. Вони всі сили сюди кидають, але поки тут стоїть 93-тя бригада, в них нічого не вийде. Якби тут була ще одна така бригада, як наша, а краще дві, можна було б зробити серйозний контрнаступ, – вважає Сокіл.

“Курортними” днями він називає ті, коли за добу в евакогрупи всього чотири виїзди. Та випадають і дні, коли не встигають ані поснідати, ані пообідати:

– Ти вранці встав, щось з’їв на один зуб, води ковтнув, щоб просто з сил не вибитися, і поїхав-поїхав. Перші два тижні, як зайшли, – це був просто жах! У нас було по 130 поранених удень. Їх не тільки я вивозив, звісно. Але уявіть, що тут робилося.

“Бах! Бах! Бааааах!” – слова чоловіка перебивають “приходи” артилерії.

– Це 152-й калібр десь за квартал, – пояснює Сокіл поточну “безпекову” ситуацію в Бахмуті. – Тихо тут не буває ніколи.

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр

Група Олександра не раз потрапляла під обстріли. Важливо, каже, мати не тільки міцні нерви, а й знати, який перезаряд у танка, скільки секунд маєш у запасі, коли по тобі стріляють із гранатомета, миттю оцінити приблизну відстань влучань та розмір вирв від них, висоту “гриба” диму та землі.

– Тут потрібно мати голову на плечах. Авантюризм не проходить. Він закінчується або пораненням, або смертю, – каже керівник групи.

– Коли ми приїхали сюди і визначали з начальником медичного пункту точки евакуації із Соледара, поїхали на ті точки, то потрапили підткий шквальний мінометний обстріл, під яким я ще небув. Не знав, куди сховатися. Воно падало: Раз! Раз!Раз! – І я не міг зрозуміти, куди.

І це був сильний стрес, бо зі мною ще четверо людей, серед них жінка, і я не знаю, куди їх сховати. Жінка присіла під дерево, заціпеніла, її важко підняти. Я побачив гараж зі шлакоблоків, накритий бетонною плитою, і – не знаю, звідки сили взялися – закинув жінку у вікно. Хлопці теж забігли. І ми дуже довго чекали, поки цей “дощ” закінчиться.

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр

Евакуаційний автомобіль, на якому група Сокола зараз вивозить поранених, – уже третій. Другий втратили, каже, за смішних обставин.

Тільки поміняли на авто колеса й поїхали зранку по загиблого.

– Рухалися в бік Бахмутського. А вночі орки зробили дистанційне мінування – ракета летить, від неї відлітають малі касети, які розкидають міни-“пелюстки”. А колеса в нас нові, класні. Їдемо з фельдшером Женею, і я чую: “Бу-бух!” Потім знову, і машину аж підняло.

“Що це?” – питає Женя. – “Напевно, колесо стрельнуло”.

Дивлюся й бачу, що через дно салону видно дорогу. Кажу: “Жека, ми наїхали на міну!” Вирішили виглянути, але обережно. Відкриваємо двері – а навколо все просто всіяне “пелюстками”! Ми покликали хлопців, ті приїхали на БМП, самі трохи постріляли з автоматів, хлопці потім поїздили “бехою”, воно повибухало. “Гуслю” на БМП “пелюстка” не розбиває.

“Велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш вени”

Олександр Соколюк з Яремче командує евакуаційною групою 93 омбр

З досвіду капітана Соколюка, 2015-й і 2022-й кардинально відрізняються за наданням допомоги пораненим комбатантам.

– Просте поняття: поранило товариша – “перекрий кран”. У 2015 році люди ще цього не розуміли. А зараз ставлять і по два, і по три турнікети, навіть якщо рана невелика. Потім у пораненого болять руки-ноги, але це не страшно. Ми вже потім попускаємо турнікети, якщо немає значної кровотечі, – розповідає лікар про роль турнікетів.

Сокіл пригадує “найсвіжіший” складний випадок. Їх викликали на евакуацію військового, до якого в бліндаж влучила міна. Як наслідок – дірка в області лопатки завбільшки з долоню.

– Там видно було легені, поламані ребра. Уявіть: його несуть через поле, я під’їхати далі не можу, бо машину можуть “заптурити”. Бачу, як хлопці стомлюються. Це тільки так здається, що вчотирьох одного запросто нести… Біля машини в полі ми його бігом роздягнули, бо з-під нього калюжа крові тече.

Коли ти бачиш, як у відкритій порожнині дихають поламані ребра разом із легенею, це моторошно.

Ми бігом те закрили спеціальними пов’язками. В одну руку – вена (крапельниця – “Н”), в другу руку… І це велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш, хоч і вени поспадались. Ми лили в нього різні розчини, гормони йому давали. За 3-5 хвилин літр влили в нього, – розповідає Олександр.

Лікар пояснює: у цивільній медицині за такий короткий термін ніхто так розчини не ллє. Але в цивільній медицині і такі складі складні випадки – рідкість. Та й допомогу надають не в полі під обстрілами.

– Поранений був при свідомості, але на межі з несвідомістю. Уже в дорозі почав трохи скаржитись, що йому болить. А коли йому ще в стабілізаційному пункті надали допомогу та відправляли далі, він уже був стабільний. Непростий, як для пацієнта, але і не вкрай тяжкий, – описує Сокіл порятунок солдата.

Днями теж був складний випадок: бійцеві майже відірвало гомілку, розірвало підколінну артерію. Медики зробили куксу артерії, ногу зафіксували до шини, пацієнта відправили далі.

Так Олександр пояснює, що таке в їхньому ланцюжку стабілізаційний пункт: “Там уже є судинні хірурги, які ставлять шунти, відновлюють кровотік і дають шанс кінцівкам жити”.

“Привезли хлопця, якому уламок міни повністю зрізав нижню щелепу, разом із язиком, видно перехід у гортань і трахею…”

Лікар Соколюк розповідає про ще один випадок, який його дуже вразив. Евакуювала пораненого інша група.

– Привезли хлопця, якому уламок міни повністю зрізав нижню щелепу, разом із язиком. Його [при наданні першої домедичної допомоги] перемотали, бачимо з-під пов’язки обривки шкіри. Ясно, що в нього контузія, очі змучені. Ми почали все розбинтовувати, і самі були вражені.

Ви не можете уявити собі цієї картини. Верхні губи порвані, знизу навіть шкіри нема, нема чим закрити. Видно перехід у гортань і трахею. Ми почали робити все, що потрібно: перев’язали судини, радилися, чи ставити трахеальну трубку. Він сидить при свідомості. Лягти не може, бо вся кров ллється в трахею, він задихається. Він вчепився руками в кушетку. Йому поставили дві “вени”, знеболення.

І я собі думаю: для нього війна закінчилась, його стабілізують, відправлять далі, може, якусь пластику зроблять. Але йому 32 роки, не знати, чи він жонатий, чи має дітей. Ти ж усе життя вже ані слова не скажеш, будуть проблеми з їжею. І цей соціальний момент – ти не сховаєш таке каліцтво під одягом чи пов’язкою. Люди звертають увагу на понівечених і побоюються їх. А тут як кіно жахів…

Я собі уявив це життя, і вжахнувся, – сумно говорить Сокіл. – А він уже в нас був веселіший по показниках. І в очах таке терпіння й надія, що він не помре.

Порятунок москаля-мародера

У Харківській області Соколюку довелося надавати допомогу російському солдатові з Кургана. Орку, як каже Олександр, було 22 чи 23.

– Його свої не кинули, – пояснює. – Вони на БМП нагло заїхали на наші позиції, а хлопці їх довбонули чи з РПГ, ті почали тікати. Наші розвідники вирішили подивитися на місце, де стояла БМП, і побачили це чудо.

У москаля було кульове в груди. Він був важкий, зі сплутаною свідомістю.

– Ми взагалі спочатку думали, що залишимо його там споглядати українську природу. Гарне там місце таке було, пташки співали. Але в нього на руці був жіночий годинник. Інтуїція підказала нам, що це не просто так. Нормальні мужики не носять жіночі годинники.

– Мародер?

– Авжеж. Ми ще в нього телефон потім знайшли, який належав дівчинці 13-14 років. Потім з’ясувалось, що це “нєчто” брало участь у боях у Бучі. Потім із ним спілкувались інші служби, контррозвідка. Я не знаю, чи він ґвалтував. Але що мародерив – це 200%. Чистий москаль.

Я його питав у стабпункті в Барвінковому: “Якої мами ти сюди прийшов?” – “Зарабативать дєньгі і асвабаждать”. Але кого від кого, пояснити не зміг.

Коли командування дізналося про це чудо, просили нас зробити все можливе, аби він вижив.

– Як психологічно рятувати ворога?

– Чесно? Важко. Якогось співчуття – після нього – до їхніх поранених немає взагалі.

Кажуть, що лікарі мали би всім співчувати. Але бачачи, що вони (російські військові) роблять із Україною, із цивільним населенням, ґвалтують дівчаток, розстрілюють малюків, цілі родини… Яке має бути співчуття?..

Екіпаж без жінок

Евакуював Олександр і жінку. Вони вже мали відходити з Харківщини. Марина склала речі на МТ-ЛБ і відійшла ще по щось. Міна влучила в “мотолигу”. Мехвод загинув одразу. Її, контужену, вивезли на БМП. Медики “підхопили” вже в безпечнішому місці. Жінка трималася стійко.

Серед евакуаційних екіпажів жінок майже немає. Чому?

– Це без сексизму. Але іноді потрібна просто груба чоловіча сила. І пораненого часом треба нести самим – по болоту, по окопу…

А від статі поранених терплячість не залежить. Бувають чоловіки, які панікують через травмований палець, каже Соколюк. А буває – бадьоряться з відірваними кінцівками.

– Потрапив до нас старший чоловік. Йому відірвало ногу до третини гомілку, другу порозривало, руку теж порвало, і він іще нам казав: “Хлопці, все буде нормально, не переживайте”. Ми з водієм та фельдшером були в шоці – кремінь!

Сокіл визнає, що і піхота, і медики зараз дуже втомлені. Але йому за честь працювати з людьми, які поруч.

“Із запахом загиблого ти ходиш, їси, спиш”

Часом лікарі вивозять загиблих українських воїнів. Деякі тіла лежать на полі бою ніч, деякі – два дні, часом тиждень і більше. Потужні російські обстріли часто перешкоджають витягти вбитих із поля бою.

– Але витягають. І ми їдемо й забираємо. Бо родичі хочуть поховати сина, чоловіка, тата, хресного, діда. Цей запах не вивітрюється днів три-чотири. Ти з ним ходиш, їси, спиш. Ти можеш бути чистим, але воно через ніс настільки отут закарбовується, – Сокіл показує пальцем на середину лоба.

– Скажу відверто: спочатку було дуже неприємно з опаришами. А потім ти до них звикаєш, бо деяких [загиблих] і через місяць витягають.

Але оцей запаз загиблого не перебивається ні милом, ні цибулею. Воно тобі закарбовується, поки ти психологічно не переключишся.

Прочухан від мами

Вдома на Олександра чекають дружина-терапевтка, 18-річний син Володимир та 12-річна донька Юлія. Чоловік зізнається: хвилюється за сина, який має патріотичні погляди та юнацький максималізм на додачу.

– Але ми з ним домовилися, що поки я пішов в армію, він лишається старшим у сім’ї. І я дуже сподіваюсь, що війна закінчиться на моєму поколінні. Порібно моєму поколінню, середньому, зробити все, навіть віддати життя, щоб оце молоде покоління, 18-25 років, не знало, що таке війна тут, на передовій, але пам’ятало про неї і розуміло, що люди поклали голови і здоров’я не задарма, а за те, щоб вони могли нормально жити, розвиватись, будувати українські сім’ї і популяризувати Україну в світі, – переконаний Соколюк.

Його син здобуває фах юриста, донька цікавиться творчістю. Стати лікарем ніхто з дітей не побажав, адже бачать, як батьки втомлюються на роботі, беруть її додому: під час спалаху пандемії COVID-19 заповнювали вечорами вдома історії хвороб, бо за день приймали дуже багато пацієнтів і не встигали писати в лікарні.

Рідним Соквіл телефонує завдяки “Старлінку”. Пару тижнів тому отримав прочухана від мами.

Вісім місяців війни Олександрові вдавалося дурити матір, що служить у тиловій частині: казав, що купив фломастери, малює карти, перевіряє харчування і казарми, їздить у Дніпро в музеї й на концерти.

– Мама раз на три місяці заходить на YouTube. І це був саме той раз, коли Іра [Рибакова, пресофіцерка 93 омбр] привезла журналістів, і я потрапив у репортаж. Собі стояв біля машини, підійшов чоловік і попросив сказати на камеру пару слів….

Потім мама питає: “А ти такого журналіста знаєш?” Я відповідаю, що не певен. Мама: “А яка це в тебе машина вже за рахунком?” І тут – раз! Я згадую, що казав на камеру, що це вже третя машина, бо попередні підірвалися, ми дивом вижили. Ну, мама зрозуміла й почала вичитувати, що я її обманював, і що вона знає, які я “фломастери купую”, – з посмішкою розповідає лікар.

Каже, що мама спершу і не впізнала б його на відео, бо недобачає. Але видав голос.

Відтоді Сокіл звітує не тільки дружині й дітям, що з ним усе гаразд, а й мамі.

Читайте також: Бойовий медик Сокол. Олександр Соколюк майже рік рятував життя на передовій

Бахмут уже понад пів року місто не красивих вулиць зі старими будинками і трояндовими алеями, а філіал пекла на землі, влаштований росіянами. На вулицях лежать зірвані обстрілами електродроти, людей майже немає.

Російська артилерія руйнує Бахмут. Гупає безперервно: щось дрібніше, щось важче, знову щось важче і знов щось дрібніше. Українські воїни тримають місто ціною надзусиль. Вони віддають цій війні нерви, здоров’я, життя.

І я страшенно хочу, щоб ми завжди пам’ятали цю ціну. І розказали про неї аж до сьомого коліна і навіть далі.

Хоча сподіваюсь, що мої діти, якщо вони в мене будуть, житимуть у світі, де не буде Росії. А війна, як говорить капітан Сокіл, закінчиться на нашому поколінні.

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.