Нині донеччан лякають усіма страхами і блокадою міста. Хоча, здається, за весь цей час тих, хто там лишився, вже важко чимось налякати. Що ж нині відбувається на окупованих територіях, «Репортеру» розповіли самі мешканці.
«Беріть, там правосєк!»
Торез. Геннадій біля свого будинку чистить сніг. Часу зараз у викладача філософії багато. Інститут працює у дистанційному режимі. На роботу Геннадій ходить двічі на тиждень. Платять мінімум, ось отримав зарплату, тисячу гривень. Тому підпрацьовує репетитором з англійської мови – виявляється, ще є там охочі до такого навчання діти і батьки.
Гуманітарна допомога сюди не доходить. Ні від кого.
«Наше місто не розбомбили так, як Сніжне і Шахтарськ, тому, напевно, всі вирішили, що й їсти нам не треба, – говорить Геннадій. – А ті, хто виїхав, сміються з нас, кажуть, що їмо кішок і собак».
Але тут уже не до сміху, каже він, бо на власні очі бачить, як люди ходять по смітниках, збирають метал, пляшки.
Був у Торезі комендант від тої ДНР на псевдо Жук, розкрадав гуманітарку, розповідає викладач. Його за це свої ж кинули у підвал, ніби й харчі знайшли, але звичайні люди того так і не побачили.
А що таке лишитися без копійки, Геннадій добре знає. Одного разу ДНРівці забрали всю його зарплату, а колеги по роботі ще й допомогли – оточили навчальний корпус, кричали «Беріть, там правосєк!», виламали двері в аудиторії, де він зачинився… Потім, уже традиційно – підвал СБУ в Донецьку.
«Мене вже й розстрілювали, і пальці відрізати хотіли, – розповідає чоловік. – Змушували написати прізвища українських патріотів. Тож я повигадував там декілька прізвищ, от так і зберіг собі пальці».
А нещодавно у Торезі пройшов голодний бунт жінок. В його організації звинуватили саме Геннадія.
«А кого ж іще? Я тут один бандерівець, так вони мене називають», – каже він. Брат Геннадія працює на шахті, то йому на роботі ДНРівці прямо сказали, що полонів більше не буде, а родича-бандерівця просто вб’ють, якщо не заспокоїться.
«Брат тепер дуже наляканий, – говорить Геннадій. – Погрожує відключити мені інтернет, аби я в соцмережах нічого не писав. Бо, мовляв, я своїм патріотизмом його сім’ю підставляю».
А племінниця викладача розповідає дядькові, як їхня вчителька англійської мови проводить урок. Як доходять у підручнику до малюнка з центру або заходу України, то вона каже:
«Це Україна, ми читати це не будемо. Ви ж знаєте, де ми живемо? Тому цю сторінку пропускаємо». Так і вчаться.
У Торезі нині оголосили «полювання на відьом». Тому зараз Геннадій залягає на дно. У місті збільшується кількість військових. Бойовики планують йти на Дебальцеве. Люди налякані.
«Ты зачем пришел на мой земля?!»
Донецьк. Калінінський район. Світлана повертається додому від бабусь, яким розносила продукти. У вухах досі стоїть плач стареньких. Це ті, що ще стояли на Майдані у Донецьку. Подачок від ДНР брати не хочуть, їх рятують протестанти-волонтери, які завозять продукти. Світлана їм допомагає. З міркувань безпеки жінка розносить їжу тільки знайомим. Бо вже був неприємний випадок – одна бабуся заради ще одного пайка від ДНР пішла й донесла на них, сказала, що то американська секта ходить.
Пересуватися містом жінка не боїться. Каже, яка вже різниця, де наздожене снаряд, – у будинку чи на вулиці. Найстрашніше для донеччан це не обстріли, а відчуття, що тебе покинули.
«Мені часто кажуть, що нехай при звільненні буде загроза, що місто зруйнують, а мене вб’ють, але я знатиму, що нас звільняють, – каже Світлана. – І це дійсно значно краще, аніж весь час ризикувати потрапити у підвал НКВД. Там смерть не буде легкою. Та й смерть від бомби легша, ніж від голоду, і краще, ніж дивитися, як у хворої старенької матері закінчуються ліки, а купити їх ніде і нема за що».
У Світлани хворіє мама, та й у самої жінки здоров’я відчутно погіршилося. Але каже, зараз нема до кого звернутися, її лікар виявився сепаратистом, доносив на активістів, а зараз уже в Росії.
Сама Світлана нині живе на батькову пенсію, йому вдалося її переоформити. Але каже, напевно, скоро вже не лише буде розносити гуманітарну допомогу, але й сама на неї жити.
Жінку дратує, що кажуть, ніби всі українці вже давно виїхали.
«Влада просто не хоче помічати українських патріотів у Донецьку, – говорить вона. – Ведуть переговори з Левченко, з Єфремовим. А хто буде звертати увагу на нас? Голодні бабусі зі швабрами не можуть вигнати БТРи та «гради». Кажуть, їхати. А куди? На Майдан? Ну є в мене туристичний намет, то поїду, буду жити у наметі».
А недавно жінка бачила картину в магазині, яка просто довела її до сліз. Старенька бабуся взяла хліб і капусту, підійшла на касу оплачувати. А там чи цінник не змінили чи пенсіонерка кошти не розрахувала, але так вийшло, що їй не вистачало грошей. Старенька аж розплакалась. Натомість, ДНРівці, каже Світлана, живуть дуже навіть небідно.
«Звичайно, тут і місцеві бандюки є, багато кадирівців, – говорить жінка. – От недавно одного з протестантів такий «захисник» допитував «Ты зачем пришел на мой земля?!».
Більш за все донеччан бентежить слово «блокада». Що буде з людьми, коли перекриють місто?
«Буде багато голодних смертей, – каже Світлана. – А це якраз гарна картинка для російського ТБ – показати, як «українська хунта» морить людей голодом».
Знайомі волонтери розказували Світлані, як один дідусь вийшов зі своєї квартири на вулицю і просто ліг на землю. Казав, що хоче замерзнути, бо від голоду вмирати важче.
«Ми не такі багаті»
Донецьк. Центр. Пенсіонерка Євгенія Ратнікова – єдина у цьому матеріалі, яка не приховує ім’я та прізвище. Вже нічого не боїться.
Жінка щойно отримала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Її дають усім, кому за 65. Саме ці продукти рятують пані Євгенію, бо пенсії вона не бачила з серпня. Живе одна, допомоги чекати нема від кого. Жінка із задоволенням перераховує, що є в пакеті: «Чотири банки кільки, олія, цукор, печиво, чай, макарони, мука, рис, гречка, пшенична крупа, вівсянка. М’яса, звичайно, немає, але можна жити й без м’яса. Вже людина з голоду не помре».
Черг за тою допомогою немає, каже пані Євгенія, усе добре налагоджено. Лише сьогодні чоловік 150 було, але це тому, що машина затрималася через погоду – випав сніг.
Тепер у Донецьку без родичів-пенсіонерів не проживеш. Спочатку продукти видавали кожні два тижні, а тепер сказали приходити через місяць.
Крім їжі, потрібні й гроші. Пані Євгенія берегла невеличку суму на чорний день. І ось він настав. Та й вже й ті гроші закінчуються, говорить жінка. Шкодує, що привокзальний ринок розбомбили, бо там було все і недорого. Тепер їздить у Калінінський район.
«Маршрутка мені тепер уже не по кишені, – каже пенсіонерка. – Проїзд – 3,50 грн. в один кінець, а 7 грн. для мене вже задорого, я зараз кожну копійку рахую».
У місті діє комендантська година – з 23:00. Але в таку пору вже й так ніхто не думає виходити на вулицю.
Щодо людей, то зараз вже й не розпізнаєш, де сепаратист, а де український патріот, каже Ратнікова, адже всі стоять в одній черзі за продуктами.
«Єдине, що вони вже не такі войовничі, – говорить жінка. – А коли починають щось бухкотіти на свою долю, то я кажу: ну дорогенькі, що хотіли, те й отримали».
Коли припинили виплати пенсій, то оголосили, що треба оформляти картки і туди будуть перераховувати гроші. Усі пішли до каси.
«Там були тисячні черги, – розповідає пані Євгенія, – люди з ночі займали. Це був страшенний ажіотаж, я не могла туди потрапити».
Євгенія Ратнікова оформила карточку ще у жовтні, але досі її так і не отримала. Вона за фахом – юрист, інакше як фіктивний договір цю аферу не називає.
«Без цієї карточки я не можу отримати пенсію, – каже Ратнікова. – У Києві стверджують, що пенсія нарахована, але не виплачена. Це означає, що держава притримує ці гроші, користується ними у своїх цілях».
Коли йде війна, питання прав звучить трохи ідеалістично, говорить пенсіонерка, але право на життя та здоров’я порушувати не можна. А зараз саме так і відбувається. Натомість виїжджати з Донецька Євгенія Ратнікова не планує.
«Ми не такі багаті, щоб усе кидати», – каже жінка.
