В музеї «У Трембітаря» можна не лише почути справжню мелодію карпатських гір, а й дізнатися, як жили і як живуть гуцули.
Музей гуцульського побуту та мистецтва «У Трембітаря» знаходиться у Верховині. Добратися до нього неважко. Дорога з Івано-Франківська через Коломию – більш-менш у задовільному стані, якщо не зважати на окремі ділянки, розбиті ущент. Вже у Верховині треба орієнтуватися на одну із центральних вулиць – Тараса Шевченка, а від пожежної частини повернути праворуч, рухаючись вуличкою угору за вказівниками «Музей». Оті останні метри краще пройти пішки, аби бодай трохи відчути справжнє життя гуцулів і побачити неймовірні краєвиди Карпат, пише Укрінформ.
Музей «У Трембітаря» – приватна власність Миколи Ілюка. Він і зустрічає гостей у гуцульському одязі та з трембітою. Сам господар – із небідної родини Сливчуків, що жили у селі Замагора. У Миколи Сливчука, дідуся власника музею, було 18 дітей. Дід був вправним пасічником, ковалем і музикантом. Коли Параджанов знімав у Верховині фільм «Тіні забутих предків», Миколі Сливчуку теж запропонували взяти участь у зйомках. Він погодився. Так глядачі змогли не лише побачити справжнього гуцула, але й почути його волинку – давній гуцульський інструмент.
«Ми, гуцули, називаємо волинку «дудка» або «коза». Перш ніж грати, її треба «накормити» – надути повітря, – розповідає Ілюк і демонструє, як грають на «козі». – Мене назвали на честь дідуся, Миколи Сливчука. Розказував мені дідусь, як вони ще їздили до Києва, бо там їх «брали на звук» для фільму Параджанова. Згадував, як у метро їздив безплатно. Вони всі були одягнуті у гуцульське вбрання, а люди оглядалися, бо не розуміли, що то за нація. Дідусь навіть мав довідку про ту поїздку, бо тоді мусів її представити голові колгоспу, чому його не було на роботі».
Сам господар – професійний музикант. Свого часу він грав в оркестрі народних інструментів Романа Кумлика – гуцульського музиканта-віртуоза, поета-коломийкаря, якого називали людиною-оркестром. Після розвалу Радянського Союзу, розповідає Микола Ілюк, розпався і той колектив. Тоді створили гурт «Черемош», в якому з Кумликом «грали від Верховини до Німеччини».
«Я собі придивлявся до Ромка Кумлика, хотів так само грати і думав, може, і собі створю музей. Бо маю багато інструментів, знаряддя своїх дідів-прадідів. І ось у 2008 році зробив тут першу музичну кімнату, а потім і музей», – розповідає господар.
До теми: Рік без людини-оркестра Романа Кумлика. Чим жив гуцульський віртуоз?
За десять років роботи його музей суттєво збільшив колекцію старожитностей та народних інструментів. Останні два роки власник більше займається музейною справою, ніж музикою. Проте, зізнається, часом ще гастролює з ансамблем «Гуцули».
Загалом на Гуцульщині налічують до 150 різноманітних інструментів. Скільки їх є в музеї «У Трембітаря», ніхто не рахував. Втім, господар може віртуозно зіграти на кожному, а ще показати майстер-клас. Аби почути гуцульську мелодію, сюди їдуть до сотні туристів щомісяця. Коли хтось питає, чи вміє ґазда «грати по нотам», він відповідає з посмішкою : «Ні-ні, Боже борони, лише – по весіллях».
Колекція сопілкових у Микола Ілюка чи не найбільша. Раніше ці інструменти були своєрідним засобом зв’язку для пастухів.
На Гуцульщині ще були сопілки, які називали двойничка і тройничка. Останню нині не використовують. Втім, Микола Ілюк її відновив з давніх фотографій разом з місцевим майстром Михайлом Тафійчуком. Вона тут чи не єдина, яка не звучить. Але, каже господар, це тимчасово.
Найдовший інструмент з усіх сопілкових – трембіта. Її звук лунає на відстань до 5-7 кілометрів, «з горбочка на горбочок, залежно, як віє вітер». Грають на ній лише чоловіки, бо жінкам важко втримати інструмент довжиною до 3,5 м, а ще важче – видути з нього звук.
Нині цей інструмент на Гуцульщині не втрачає популярності. Відразу кілька місцевих майстрів займаються виробництвом трембіт. Часом їх купують професійні музиканти, але питають і на сувеніри. Микола Ілюк розповідає, що найкраща трембіта – та, яку зробили з дерева, пошкодженого блискавкою. Тоді деревина висушена ідеально, а це – головне.
«Трембіту довго не роблять, 2-3 дні. Заготівля триває довше. Ось зараз, навесні, майстри здирають з берези кору. Це дерево має свою смолу, ніби природній клей, завдяки якому інструмент тримає силу звуку», – розповідає господар і демонструє гру на трембіті.
У музеї «У Трембітаря» можна оглянути і найдавніші речі гуцульського побуту.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.