Німці – це не тільки мерседеси, шмайсери чи Гете із Шиллером. Стосовно Івано-Франківська асоціації можуть бути іншими. У нашому випадку ключовими словами мали би стати: Княгинин-Колонія, Цеклер, «Вифлеєм», Гаусвальд, ВАТ «Агромаш». Чому? А ось чому.
Перші переселенці
У середині ХVIII століття споконвічні німецькі території були вже густо заселені. Із покоління в покоління селянські наділи дробились між численними нащадками і, нарешті, виявились настільки малими, що не могли прогодувати родини. І тут, раптом, до Австрійської імперії приєднують Галичину. Аби зняти соціальну напругу у фатерлянді, цісар Йосип ІІ усіляко заохочує співвітчизників до колонізації новонабутих земель. Переселенцям безкоштовно видають земельні ділянки, влаштовують податкові канікули та надають відстрочку від армії.
Як стверджує історик Іван Монолатій, перші німці з’явились у Станиславові у 1786 році з дозволу власниці міста Катерини Коссаковської. Вже через два роки у місті проживало дев’ять родин: Міхеля Бернгарда, Антонія Гайвайса, Симона Гагера, Вензеля Гандзеля, Стефана Гросса, Блозея Кнаппа, Йогана Кнаппа, Йогана Швіля та Філіпа Цвіля. Це були прості люди, які займались ремісництвом і сільським господарством.
Були ще й німці-чиновники. Вони обіймали посади у старостві, магістраті, суді, пошті, податковій тощо. Місцеве населення, зокрема поляки, недолюблювали незваних гостей. У 1809 році поляки повстали проти австрійців, що змусило старосту Лузана втекти аж у Карпати. А під час «Весни народів» 1848 року староста Фестенбург навіть викликав війська для розгону «котячого концерту», який влаштували під його вікнами студенти.
Щоправда, вистачало й позитивних урядовців. Усі польські історики схвально згадують старост Краттера та Мільбахера, які чимало зробили для розвитку міста.
Крім чиновників, у Станиславові було повно німців‑військових. Майже всі офіцерські посади належали представникам титульної нації імперії. Та й унтер-офіцерів із прізвищами Мюллер, Борман та Штірліц також не бракувало. Але служиві люди довго у місті не затримувалися – постійні кадрові ротації офіцерів гарнізону і чиновників установ не давали їм можливості надійно закріпитись на Прикарпатті.
Німці з постійною пропискою почали масово з’являтись у Станиславові лише у 1860‑х роках. Тоді будували колію Львів‑Чернівці, що спричинило притік кваліфікованих робітників. Вони селились компактно, у районі, який нині окреслюють сучасні вулиці Бандери, Височана, Шухевичів та Незалежності. Місцевість вважалась передмістям Станиславова і називалась «Княгинін-Колонія». За статистикою 1887 року, німецькою мовою в місті розмовляло 6998 осіб.
Диво пастора Цеклера
Зрозуміло, що німці не були сірою однорідною біомасою, які мешкали виключно у межах свого району. Серед них були багаті (вони жили у центрі) й бідні, інженери та робітники, освічені і не дуже. Не були німці одностайними і в питаннях релігії. Частина належала до римо‑католиків, відвідуючи служ-би у костелах разом із поляками та потрохи спольщуючись. Решта були протестантами, серед них переважали лютерани або євангелісти. Останні навіть звели свою кірху, яка стояла перед сучасним готелем «Надія». Але служба Божа там відбувалася лише чотири рази на рік, оскільки священик жив далеко за містом, хворів на легені і, напевно, тому не дуже переймався справами громади.
Усе кардинально змінилося, коли до міста прибув молодий пастор Теодор Цеклер. Він був переконаний, що «діти – це квіти життя», і тому вирішив розпочати із відкриття дитячого притулку. У 1894 році помер дідусь його дружини, залишивши молодим пристойний спадок. А потім удача сама знайшла пастора. Напроти кірхи виставили на продаж земельну ділянку з будинком. Ціна була просто смішною. Справа в тому, що попередній власник – українець, мріяв стати депутатом Рейхстагу. Він навіть добудував невелику веранду, з якої планував виголошувати полум’яні промови перед електоратом. Проте, вибори він програв, тому з горя вирішив позбутись не фартового будинку. Цим і скористався Теодор Цеклер. У придбаній нерухомості він відкрив дитячий притулок «Вифлеєм» (майже всі громадські будинки мали власні назви) на 12 утриманців. Уже незабаром їх кількість сягнула 200.
А потім доброчинні заклади почали з’являтись, як гриби після дощу. Відкрила двері німецька народна школа (тепер ЗОШ № 11), гуртожитки для вчителів, будинок перестарілих «Елім і Бетанієн», лікарня «Сарепта», дитячий садок «Ебен-Езар», ще один дитячий будинок – «Назарет». Позаду сучасної станції переливання крові (вул. Бандери) знаходився сад-город, який забезпечував продуктами їдальню. Там же розташовувалися стайні із худобою й курники. Крім того, невтомний пастор випускав газету «Євангелістський общинний листок для Галичини і Буковини», а його дружина Лілі редагувала квартальник «Малий помічник».
Утім, Цеклер був не єдиним німцем, який досяг успіху у Станиславові. Початок «стометрівки» (навпроти готелю «Київ») прикрашає кам’яниця Карла Гаусвальда. Це був німецький підприємець, власник фірми залізних і металевих виробів. У 1913 році він звів свій «люксовий» будинок, тобто такий, що був обладнаний центральним опаленням, електрикою, каналізацією і навіть ліфтом. Крім того, це була друга п’ятиповерхова споруда у місті.
Не обходилось і без ексцесів. 1 липня 1914 року поляки закидали камінням всі будинки німецької громади, розбивши при цьому 468 шибок. На щастя, ніхто не постраждав. Пізніше поляки цинічно жартували, що «шваби мають тверді черепи». А під час Першої світової війни сталося справжнє диво. Поблизу лікарні «Сарепта» розміщувалися військові артилерійські склади. При відступі австрійці їх підпалили. Цілий тиждень у тому районі вирував вогонь і гриміли вибухи снарядів. Яке ж було здивування пана Цеклера, коли, повернувшись з евакуації, він побачив «Сарепту» неушкодженою. Як з’ясувалося згодом, вітер відносив іскри у другий бік, а вибухи не спричинили споруді жодної шкоди. Цей будинок зберігся й до наших днів – вулиця Цеклера, 9.
Між війнами
У часи ЗУНР німці чудово порозумілися з українцями. Ті щоденно видавали для притулку 30 хлібин із солдатської пекарні та допомагали гасом. Саме за української влади на базі народної школи створили німецьку гімназію, яка згодом стала одним із найкращих навчальних закладів міста.
А ось із поляками справи не заладились. Спочатку вони позвільняли багатьох німецьких залізничників, а потім ледь не закрили гімназію. Проте німці без роботи не залишились. За фінансової підтримки англійських квакерів вони відкривають фабрику сільськогосподарських машин «Віс» (сьогодні – ВАТ «Агромаш»).В її майстернях хлопці з бідних родин оволодівали професіями ливарників, токарів, слюсарів, ковалів і столярів. Навіть працював гуртожиток.
Останнім акордом німецької культурно-релігійної експансії стало відкриття у Станиславові «Німецького дому» у жовтні 1932 року. В його великій залі на 900 осіб відбувались урочисті зібрання, театральні вистави, лунали народні пісні і танці. Замовником виступило товариство «Фрозінн», у перекладі – «Веселий настрій». Тепер тут спортивна школа (вул. Шухевичів, 21).
Ранком 1 вересня 1939 року Німеччина оголосила Польщі війну, а вже ввечері поляки прийшли за Цеклером. Крім нього, у в’язниці опинилися ще 140 німців, «підозрілі» українці та євреї-комуністи. Через 17 днів їх усіх випустив особисто директор тюрми. Совіти з німцями поводились дружньо, проте
недовго. Скоро прийшло розпорядження про переселення до Німеччини, причому чоловікам дозволялось брати з собою багажу на 50 кг, а жінкам і дітям – до 25 кг. Морозним ранком 25 грудня 1939 року 1300 станиславівських німців загрузили у 53 вагони та відправили до фатерлянду, який став значно ближчим і починався вже за Перемишлем. Проводжати їх прийшли українці, євреї і, звісно, поляки, які так довго чекали цього моменту.
Невдовзі німці повернулись. У значно більшій кількості. Але то вже зовсім інша історія.
У статті використані ілюстрації з колекції Олега Гречаника
Comments are closed.