Командир танкової роти Ігор Кушик – родом з Херсонщини. Каже, з його батьківського дому видно Крим. Наразі його дім під окупацією. Сам Ігор із дружиною та донькою мешкає у Франківську.
Внаслідок поранення під Бахмутом він отримав травму хребта через яку був змушений пересісти у колісне крісло. Найважливішою була підтримка рідних, каже Ігор, і приклад тих, хто живе зі схожою травмою. «Жити можна. І навіть не гірше», – говорить він.
Після поранення прощався з дружиною
Ігор Кушик – професійний військовий. Навчався у військовому виші, потім були служба, АТО, ООС, повномасштабне вторгнення росії.
Служив у 28 окремій механізованій бригаді. Воювали за Мар’їнку, Красногорівку, Трьохізбенку. Потім був інструктором з підготовки підрозділів за стандартами НАТО. Повномасштабну війну зустрів на полігоні «Широкий Лан». Дзвінок від батьків про початок вторгнення застав Ігоря в полігонних казармах.
Батьки і друзі дзвонили, що по них стріляють із Криму. Від командирів дізнався, що почалась війна, десь години через три, – розповідає Ігор Кушик.
Він з побратимами обороняв Миколаїв, воював на Харківщині. Визволяв Херсонщину. де отримав травму коліна. Перевівся на посаду командира танкової роти 57 окремої механізованої бригади.
Далі була оборона Бахмута, де й отримав поранення: повний розрив спинного мозку, 11 перебитих хребців.
Під час лікування та реабілітації пройшов через лікарні в різних містах – Дніпро, Київ, Івано-Франківськ, Львів.
Хоча спочатку в Києві мені сказали, що буду ходити, я вже там з дружиною прощався, – розповідає Ігор. – Вона спершу приходила до мене, а потім і в палаті зі мною лежала. Тоді я зрозумів, що мене ніхто не кине.
Півтора року після травми Ігор провів у ліжку. Каже, у 2022 році ще не було таких фізичних терапевтів як зараз. До того ж перші пів року щодня була висока температура – займатися не можна було.
Те, що на ноги таки не стане, Ігор дізнався вже у Франківську. Розповідає, тут в лікарні його навідав спортсмен на колісному кріслі Роман Гулик. У Гулика травма ще тяжча, шийне ураження хребта. Попри це, він грає в настільний теніс і є членом національної паралімпійської збірної.
Я попросив, щоб він показав, як правильно пересісти з ліжка на колісне крісло і назад, бо я не вмів, не знав. Він показав. Також я побачив військового з такою ж травмою. Зрозумів, що жити можна. По факту, не гірше, ніж на ногах. Ну, і в армію не заберуть, – сміється Ігор Кушик.
Спорт – це реабілітація та ейфорія
У лютому 2023 року Ігор з родиною оселився у Франківську. Їхня донька ходить у третій клас у місцевому ліцеї. Родина вже звикла до нового місця.
Франківськ – маленьке, зручне місто. Дружині сподобалось, донька швидко влилась. Вона дитина, їй легше, – говорить Ігор Кушик.
Житло сім’я шукала довго: більшість квартир виявилися недоступними. В старих будинках – сходи, немає ліфтів. У новобудовах з цим, каже, краще. Але не всюди проходить колісне крісло.
Знайшли одну квартиру, але крісло в туалет не проходило. Або туалет і ванна окремо і туалет – це такий маленький коридорчик. Я туди заїжджаю, а пересісти вже не можу, – розповідає Ігор.
Через ЦНАП допомогли винайти тимчасове житло з облаштованою доступністю. Згодом Ігор знайшов себе у спорті.
Приїхали хлопці зі збірної, тренер побачив мене й каже: приїдь у зал, спробуй. Я думав, що вмію грати, бо колись грав. Але зрозумів – ні. У тенісі дуже важлива техніка. Усім в суху програв, але вирішив займатись серйозно, – каже Ігор Кушик.
Тепер тренується майже щодня, бере участь у змаганнях. На турнірах серед ветеранів виборює перші місця. Здобув бронзу на чемпіонаті України з настільного тенісу серед людей з інвалідністю і навіть є претендентом у національну паралімпійську збірну.
Коли перемагаю, ейфорія така, що аж руки трусяться. Подобається. Планую далі розвиватись, – говорить Ігор.
Настільний теніс для нього – свого роду реабілітація. Регулярні тренування укріплюють руки й спину. А ще спорт дисциплінує.
Коли лежав півтора року, то розлінився, як кіт. Їсти принесли, ліг, закурив. Набрав з десяток кілограмів, – розповідає Ігор кушик. – Дружина мене спершу ганяла. Вона знайшла першу реабілітацію, другу – вже я сам через реабілітолога. На теніс теж сам поїхав. Зрозумів, що треба чимось займатись.
«Впаду – сам встану»
Каже, у Франківську ситуація з доступністю покращується, але не скрізь: «Поробили пандуси, але під кутом 45°. Треба їм дати колісне крісло — хай спробують заїхати».
З досвідом він навчився долати майже всі бар’єри. Каже, найважче – це щебінь, пісок і бруківка. Хоча бруківки порівняно зі Львовом та Чернівцями у нас не так і багато.
А от зі сходами на вході в заклади – біда. Як і з доступністю вбиралень в кафе чи ресторанах. Тому просто вийти в люди буває тяжко.
Ігор Кушик, попри травму, вдома не сидить. Їздить на тренування, користується громадським транспортом, а коли погана погода – таксі.
На нових автобусах – нормально. А старі без пандуса. Буває, хлопці виходять, заносять. Один раз натисли на кнопку на кріслі – колесо від’єдналось, упав набік. Але нічого – підняли, поїхав далі, – усміхається Ігор. – Дружина боїться, що я десь там впаду, страхує. Кажу: не йди ззаду, йди спереду. Не роби з мене «інваліда». Впаду – сам встану.
Допомоги у перехожих Ігор старається не просити, бо має інтерес впоратися самотужки. Втім, якщо є бажання допомогти, радить перед цим запитати. Бо є ризик зробити гірше.
Я спину нормально не тримаю, то вперед можу впасти. Або якщо мене попхнуть, сповзаю вперед. Бувало, кричу, «бросьте», потом доходить діло до матюків. Ну і все, він думає, хотів допомогти, а той кричить, – говорить Ігор Кушик.
Просить не забувати про потреби військових на фронті. Згадує, як з побратимами на авто збирали, то втомилися просити та й скинулися самі із зарплат.
Там та машина довго не живе. Якщо файно все, то, може, місяць поживе, – каже Ігор.
Багато-хто з його побратимів ще служить, але під час відпусток чи відряджень приїжджають навідати. Ігор планує і сам до них заїхати. А ще – провідати старих знайомих в Харкові, Миколаєві:
Пошвидше б війна закінчилась. Це основне. І додому хочеться.
Читайте також: Дискотека для ворога. Як «едельвейс» Михайло Семків влаштовує бої на «мавіках» (ВІДЕО)
Авторка: Ольга Суровська
