Молодь в армію не рветься. Дехто просто боїться, хтось наслухався різних історій, а решта не хоче «втрачати» півтора роки життя.
Самі військові «ухиляльників» зневажають. Є чого боятися? Якою нині є армія, Репортер розпитав молодих прикарпатців, що служать саме зараз.
Ближче до дому
«Я пішов служити, бо до мене додому приїхали з військкомату, – розказує 21-річний Михайло Менделюк. – Приїхали десь о восьмій ранку, представилися, пояснили, що відбувається. Я зібрав речі, поїхав у Надвірнянський військкомат. Пройшов медкомісію – придатний. Після цього ще дали тиждень побути вдома, і 6 червня цього року я поїхав потягом у Васильків, є таке місто у Київській області».
У Василькові Михайло пройшов двомісячне навчання, після чого його повернули на Прикарпаття.
«Спеціальностей було багато, мене відправили до радійників, – каже Менделюк. – Прийняв присягу. Не можу сказати, що нас сильно ганяли чи, тим більше, принижували. Нічого такого немає. Просто було незвично. Ти перестаєш жити цивільним життям, не можна робити й казати, що захочеться. Після двох місяців перевели до села Корнича Коломийського району».
Зізнається, що на Івано-Франківщині служити значно легше, ніж у Київській області, але й там було непогано.
Читайте: У Франківську чоловік виліз на головну ялинку – поправляв ілюмінацію
«У цій військовій частині лише моя рота – строковики, 35 людей. Усі решта – контрактники, які служать удвічі довше, – каже Михайло. – У нас і зарплата є, правда, мала – 550 грн. Цього ні на що не стає, але добре, що є хоч таке. Зазвичай цілими днями оглядаємо техніку, працюємо з машинами, багато прибираємо. До служби я працював помічником машиніста на залізниці».
За його словами, місце на колії чекає, поки він не пройде службу в армії до кінця, а щомісячна зарплата продовжує приходити. Після строкової на контракт не збирається, хоче працювати на залізниці. Каже, служба не така вже й важка, але має інші плани на життя.
Краще одразу
«Мені 22, закінчив коледж, потім університет митної справи у Львові, а далі за власним бажанням пішов до армії, – каже Назар Семенів. – Пішов зараз, щоб не забрали потім, коли в мене буде робота, сім’я, діти. Навчання проходив у «Десні» – 42 дні. Потрапив у навчальний танковий полк. Там вчили поводитися зі зброєю, що робити під час бойових дій, як проводити розвідку, багато різного».
Після навчального центру солдат розбирали по військах, Назар теж потрапив на Прикарпаття, в роту охорони.
«Мені пощастило, бо ж ближче до дому. Тут маю зарплату – 500 грн на місяць, стає лише на сигарети, – говорить Назар. – У «Десні» служити було складніше. Там багато старих службовців, але не все так страшно, як говорять. Ніхто нікого не ганяє, не б’є, не знущається. Звісно, без крику не обходиться, бо багато людей не хоче вчитися, не розуміють, що це армія. Але чи можна таке назвати дідовщиною?».
Розповідає, що було в роті багато «зальотів», а от страждали від того усі, бо в армії колектив – це один організм.
«Було, що один хлопець пішов у відпустку, там п’яний сів за кермо мотоцикла і потрапив у ДТП, а потім лежав у реанімації, – розказує Семенів. – Після того нам обмежили походи в магазин, не видавали мобільні телефони, забрали водійські права, у кого вони є. Але такого, як ото люди розповідають чи у фільмах показують, нема. Між собою всі дружні, старшини ставляться до нас по-людськи, якщо ми до них так само. Усе залежить від нас».
Читайте також: У франківському комунальному транспорті ловлять пасажирів без квитків (ВІДЕО)
За словами хлопця, все у армії дуже незвично – підйом о шостій ранку, прибирання свого місця, сніданок, шикування, пробіжка. Каже, на те вона й армія, з часом звикається.
«Недавно захворів вітрянкою, – жаліється Назар. – Пішов у медичну частину, мене оглянули, поклали в ізолятор, щоб не заразив інших. Дивилися за мною там добре, весь час перевіряли, збивали температуру. Після того, як одужав, знову у стрій – прибирання, наряди, шикування – рутина. Щонеділі дають звільнення, можу побачитись з батьками, друзями, якщо приїжджають. Або побути в частині, просто відпочити, розслабитись, без цього ніяк».
Хлопець трохи сумує за свободою – не може погуляти з друзями, повеселитись, виспатись. Але запевняє, що не все так страшно – в частині добре годують, тепло, є інтернет і люди-однодумці. Без останнього було б гірше.
Контрактне життя
«Пішов служити у 2018 році, підписав контракт, – говорить 22-річний Мар’ян Гарасим’юк. – Спочатку поїхав у Полтаву, прийняв присягу, там побув десять днів. Навчання проходив у «Десні», один місяць. Далі знову до Полтави, потрапив у роту радіотелеграфістів. Там був півроку, отримав сертифікат, повернувся на Прикарпаття. Усі контрактники, на відміну від строковиків, повинні рік провести у зоні бойових дій. Мав їхати на Донбас, але дружина завагітніла, тому й залишився з нею».
За словами Мар’яна, спершу він навіть пошкодував, що пішов служити, але було вже пізно.
«Та трохи ганяли у «Десні», але на те вона й «Десна», – зізнається Гарасим’юк. – І психологічно було важко, і фізично. Але я пішов на службу разом з рідним братом Василем, то ми підтримували один одного. Багато було теорії, працювали з радіотехнікою, навчалися».
Одружився Мар’ян вже після навчального центру «Десна». У військовій частині, де служить зараз, отримав квартиру. Там і живе разом з дружиною, завели собаку, чекають дитину.
«Квартири надають усім контрактникам, якщо є вільні, але перевагу мають ті, хто з інших міст або має сім’ю, – говорить Мар’ян Гарасим’юк. – Зарплату маю високу – 10 тис грн, плюс гірська доплата 2,5 тис. Субота-неділя – вихідні. Після закінчення контракту планую служити далі. Ходять плітки, що всіх, хто з Прикарпаття, будуть переводити на схід або центр України, в різні частини. Не хочу, щоб це стало правдою, бо я близько до дому, мені тут добре, скоро народиться дитина».
Автор: Богдан Мисюк
Comments are closed.