Він прийшов до війська 18-річним хлопцем. За сім років пройшов шлях від солдата до головного сержанта роти. Позивний отримав через вибуховий характер. І сьогодні Дикий – досвідчений лідер однієї з рот оперативного призначення 13 бригади НГУ «Хартія».
Він переконаний, що стійкість піхоти закладається тренуваннями, а справжнє братерство народжується у боях, пише Репортер.
Військова справа подобається
Дикий – родом із села Сянки, що на межі Львівщини й Закарпаття. За прикладом двох старших братів обрав армію. Згадує, як ще малим дивився на братів, приміряв їхню форму і знав, що стане як вони.
Позивний Дикий з’явився ще під час строкової служби через вибуховий темперамент:
Була передісторія. Ми автомобілі ремонтували. В мене почалась паніка, почав кричати на всіх, і всі почали робити. Побратим на позивний Манюня просто сказав: «Все, ти будеш Дикий. І це прив’язалось. А потім уже всі зрозуміли, що я справді Дикий, – посміхається чоловік.
Після строкової, у 2020 році, він підписав свій перший контракт. На початок повномасштабного вторгнення служив у Кривому Розі, але згодом перевівся до «Хартії». Каже, це було колективне, свідоме рішення цілого батальйону – кілька сотень бійців перейшли разом.
Тоді якраз «Хартія» тільки розпочинала своє існування. Молода бригада, новий колектив, щось нове для себе та військового обов’язку, – пояснює Дикий. – Перед тим, як прийшли в «Хартію», всім батальйоном пройшли хартійський вишкіл. Поїхали на ППД, доукомплектували підрозділи й виїхали в Донецьку область, в ліс Серебрянка.
Також вони брали участь у відбитті наступу росіян на Харківському напрямку. І останні майже два роки його підрозділ тримає оборону на Харківщині:
На цій ЛБЗ ведуться наступальні дії і оборона. У ворога поки що нічого тут не виходить. Це ж класно! – каже Дикий.
Вже у «Хартії» підписав ще один контракт – на три роки. На запитання «Чому контракт?» відповідає коротко: «Сподобалось. Військова справа подобається».
За його словами, нині у війську є більше перспектив, ніж на початку вторгнення. Бо кожен військовий знає свою функцію, займається своєю справою. Та й технології значно пішли вперед.
Дуже багато досвіду з’явилось за час війни. І цей досвід я та мої побратими стараємось передавати новобранцям, які приходять, – говорить Дикий. – Можливостей зараз більше. Набагато.
Читайте також: «Ви ще не доїхали, а ми вже вилетіли». Як франківець Володимир Мірчук очолив ББС «Лава» в корпусі «Хартія»
Без тренувань піхота ніяка
Як головний сержант роти Дикий займається підготовкою бійців – проводить заняття, організовує піші маршрути по 10-15 км в екіпіруванні. Тренування в роті не припиняються ні на день. Каже, хлопці стараються, бо знають, що це запорука успішних виходів. Тож їм усе вдається:
Тренування – це 100%. Без цього піхота буде ніяка. Який толк сидіти? Коли буде реальна ситуація, вони нічого не зможуть зробити. У нас тренування йдуть постійно. Я вважаю, що командир мусить мотивувати людей так, щоб вони за ним ішли. Так – правильно.
Водночас він і сам виходить на завдання зі своїми людьми. Кожен вихід на позиції або ротація супроводжується загрозою від ворожих дронів та артилерії. Пояснює, що іноді бійцям доводиться затримуватися на «нулі» довше, ніж планували.
Найбільші труднощі в піхоті – це, напевно, заїзд і виїзд з позиції через активність БПЛА різних видів і артилерії. Бійці сидять довше на позиції не того, що їх не хоче хтось поміняти або немає ким. Це заради їхньої ж безпеки. Краще посидіти довше, але вийти в безпечний час, ніж ризикнути і втратити людей. Є навіть хлопці, які просто кажуть: «Я не хочу (виходити з позиції – Ред), я буду довше, – каже Дикий.
Попри складність, піхотинці «Хартії» забезпечені усім необхідним. Роботизовані комплекси везуть продукти й боєкомплект туди, де не проїде техніка. Це дозволяє підтримувати своїх навіть у важких умовах.
За його словами, багато хто приходить у бригаду свідомо – через побратимів або завдяки соцмережам бригади. Розповідає про одногрупника, який зараз за кордоном проходить реабілітацію після поранення і звідти телефонує, аби Дикий забрав його в «Хартію».
Водночас до служби жінок у піхоті ставиться стримано. В його підрозділі дівчат немає.
Чисто моє розуміння, піхота – не для жінок, не для дівчат. Тобто є багато різних посад, де, я думаю, вони будуть приносити більше користі, – каже Дикий. – Хоча я знаю таких дівчат, що краще працюють, ніж хлопці в піхоті. Тоді, я вам скажу, це і для хлопців мотивація: жінка працює, а ти не можеш.
Читайте також: Вахтанг Кіпіані: «Ми в боргу перед українками, про яких мало знаємо»
Війна показала, хто є хто
Для Дикого важливо, щоб кожен боєць був не просто «одиницею», а частиною злагодженого механізму.
Найцінніше – це, напевно, дружба. От, знаєте, коли приходить якась людина нова, ти з ним спілкуєшся і потім це спілкування переростає в братство. Класно, коли є реально дружній, злагоджений колектив, з яким ти можеш працювати, піти на завдання. А от якщо колектив не злагоджений, то і роботи не буде, – впевнений Дикий.
Він визнає, що зараз у військо йде менше добровольців, ніж у 2022 році. Та й такої підтримки від цивільних уже не бачить. Та, попри це, має достатньо мотивації стояти далі.
Тоді була мотивація у всіх – усі хотіли йти, знищувати ворога. А зараз, як ми бачимо, не всі добровільно хочуть йти на службу. Якщо людина вперлася рогами, що не хоче, то ти нічого не зробиш, – говорить Дикий. – Сильно мотивованих людей залишилось мало, але вони все ж таки є і вони мотивують особовий склад. Війна багато чого показала: хто для тебе друг, а хто – ворог, хто насправді готовий з тобою працювати, займатись єдиною справою.
Навіть ті, хто боявся піхоти, після двох місяців тренувань із Диким відмовляються йти в інші підрозділи. Каже, головна риса – чесність зі своїми солдатами.
Головне попасти до мене, а там я вже мотивую, – каже він. – В мене два хлопці були після СЗЧ. Вони дуже сильно хотіли в артилерію. Два місяці потренувалися з нами. І все, вони служать тут, їм сподобалось. Це майбутні командири відділень.
Його підхід простий: показувати все на власному прикладі. Навіть 56-річні чоловіки в його підрозділі знаходять сили давати «підкурити» молодим, бо бачать правильну мотивацію.
Я в цивільному житті себе не бачу. Нецікаво. Навіть коли у відпустку приїжджаю, тиждень радію, все класно, всіх побачив. А що робити далі? Дзвониш до побратимів: «Я їду назад», – розповідає Дикий. – Найбільша мотивація – це щоб скоріше закінчилась війна і щоб у наших родин і всіх друзів було все нормально. Щоб всі жили, як жили до повномасштабного вторгнення.
Читайте також: Життя між тривогами і мистецтвом. Репортаж із прифронтового Харкова (ФОТО)
Авторка: Ольга Суровська
