Якщо істоти з сумними рилами напружують нас на радісне сприйняття навколишнього, якщо нам пропонують переліки перемог і здобутків, якщо навколо Фестиваль Впевненості, а ми, переступаючи через сміття, несемо до шевця старі чоботи, значить, нас знову мають за лохів.
Нас мали за лохів вже тоді, коли з України забирали ядерну зброю. Владний улюбленець хутірських утопістів розповідав тоді про повсюдне відродження духовності, гарантії безпеки в Будапештському меморандумі та страшні гроші, що необхідні для утримання ядерних бомб, пише Володимир Єшкілєв для “Репортер”.
Й поки утопісти тішилися розпаюванням колгоспної землі та розвішували паперові портрети у шкільних коридорах, серйозні люди демонтовували, пакували до сталевих вагонів високотехнологічні вироби й вивозили їх до Росії.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про Довгана
Нас мали за лохів і далі, коли крок за кроком знищували соціальну державу, мотивуючи це нестачею грошей, кризою, реформами та перехідними періодом. А тим часом, без жодних «перехідних періодів», а прямо з коліс розпихували по кишенях мільярди, отримані від газового транзиту, контрабанди та розпродажу імперського спадку. За ті мільярди можна було би й досі залишатися третьою ядерною державою світу.
Усе це відбувалося завдяки «культурі замовчування», яка не за радянських часів народилася. Завдяки рабській звичці загортати у папірці конфліктні теми, не нариватися й смоктати – як мінімум – у двох маток, громада проспала всі принципові роздоріжжя історії. Суспільство ласкавих теляток проснулося лише від грубого ґвалтування. Й невдовзі знову впало в звичне заціпеніння, бурмочучи щось про «перемогу революції» та «невідворотність європейського шляху».
Читайте Володимир Єшкілєв: Про день восьмий
Суспільство ласкавих теляток не хоче бачити правди. Правда лізе йому ввічі, а воно відвертається й далі собі думає, що «якось буде», що обійдеться. Що Бозя зглянеться й диво станеться.
А правда між тим сумна. На старті незалежності Україна мала три геополітичні інструменти – ядерний потенціал, Крим і газотранспортну систему. Кілька днів тому, відкривши шлях «Північному потоку-2», Європа погодилася з конфіскацією останнього з трьох. Здається, крім Айдера Муджабаєва, жодна вітчизняна кассандра не прокричала про закінчення епохи. Тепер в України немає жодного реального способу вплинути на глобальний порядок денний. Ну, звісно, якщо не рахувати потенційної небезпеки руйнування атомних станцій.
Читайте Володимир Єшкілєв: про дисциплінарний Всесвіт
Ми входимо в епоху власної геополітичної нікчемності без надійних союзників, без достатнього валютного запасу, без стратегічних озброєнь, без чіткого бачення своєї ролі у світі, без лідера національного масштабу. Й найголовніше: без політичної еліти. Ті 4 тисячі родинних кланів, які нині реально керують землями між Маріуполем і Чопом, в жодному випадку не є елітою. Це такі собі «місцеблюстителі», котрі добре знають, як й на чому вони зросли. А зросли вони на крадіжках російського газу, на «контрабасі» та на феодальній ренті. 70 % з тих кланів – родини корумпованих правоохоронців. Ці триматися «землі» не будуть. Якщо не домовляться з майбутніми хазяями України, то просто втечуть.
Як би не закінчилася виборча кампанія, вона вже поставила суспільству діагноз. Його струшують хвилі делегованого божевілля. Воно вперто не бачить своїх рятівників й горнеться до першого, хто пообіцяє цуцика. Воно не виробило запиту на якість і продовжує жити в царстві кількості. Воно не розуміє, що попереду безодня й нога вже занесена над порожнечею.
Залишилася остання надія. На те, що ліміт чудес ще не вичерпався й що вирішальної миті Провидіння знову явить свою незбагненну силу.
