Та виховна вправа називалася «лежбище моржів». Рівно сорок років тому. (Одна сорока – одна морока, а сорок сорок – сорок морок.) Її придумали наші сержанти. Серед них, як пізніше виявилося, були доволі винахідливі люди – майбутній сенсаційний юрист, народний депутат або зірка русского кіна, заслужений і культовий. Але тоді, мабуть, вони начиталися ротопринтних роздруків про вишкіл зелених беретів чи морських котиків. Зрештуй, були ще дітваками, трохи старшими, як у Голдінга, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Часи були – як і завжди, як і тепер – непевні, перехідні, тож мусили вигадувати щось своє, оригінальне. Лежбище моржів було чимось таким. Якоюсь викличною інтерпретацією чужого досвіду. Сержанти, до речі, завжди казали добру мотивацію – уяви собі, шмарку, що зустрічаєшся сам на сам з американським професіоналом.
Мені тоді найбільше не подобалося слово лежбище. Я був україномовним, тож це лежбище знавалося нестравним через виразні російські суфікси. Спеціально ходив у бібліотеку, дивився словник української мови. Курва, лежбище було основним перекладом на українську, було ще лігво. Лігво мені не пасувало, в моїй уяві воно мусило бути якимось укритим. Хотілося казати леговисько або леговище.
Ото лежбище виглядало так: є довгі, метрів зо двадцять, бруси. Приблизно на рівні людського зросту дві паралельні залізні труби. Переважно їх треба було пройти на прямих руках. А у лежбищі інакше. Підскакуєш, витискаєшся, крокуєш руками до самого кінця і сідаєш на праву від руху трубу. За тобою другий. Робить то саме і сідає коло тебе, щільно, притискаючись тазом. Тоді ще один, ще, ще, один за одним. Як пташки на дротах. Має вміститися тридцять осіб. Цілий взвод, чота по нашому.
Отак сидять собі хлопці на трубі, тоді зачіпаються ногами за паралельну. Обнімають одне одного за плечі…
Хтось із сержантів дає команду – раз.
І цілий ряд опускається, нагинаючись назад і вниз, тримаючись ногами за протилежну трубу, тримаючись руками за плечі правого і лівого сусіда.
Тоді команда – два.
Всі разом піднімаються силою пресу. Так ще кілька вступних разів, а тоді починається музика довільного шаленого ритму. Швидко: раз-два, раз-два, раз-два.
Повільно – раз. І висиш головою вниз стільки, що вся молодеча кров уже у голові. Хвилину, дві, голова набрякає, м’язи живота розтягуються, ноги, якими тримаєшся від сповзання, перетискаються і німіють.
Тоді – несподівано – два. Піднятися усім разом. Світ крутиться секунду, бо відразу ж – раз. Впали, зависли. Бути в такому стані дуже важко. Вже ніщо не втримує. Крім обіймів сусідів, яких також уже ніщо не тримає, крім того, що їх обійми відчувають, що ти можеш вислизнути або потягнути за собою. Тримаєтеся, мов тин – на кількох кілках.
Кожен другий від такого випробування починає ревіти.
Оцього вихователі чекали. Вправа «лежбище моржів» переходить у пікову фазу, яку вони називали «тюленячий роддом». Звідки такі фантазії, не знаю. Яко біологові, мені завжди уявлялося, що тюлені народжують легше, а ревуть не через страждання, а попросту так перемовляються про щось просте і не дуже суттєве.
Вправа закінчується тим, що руки нарешті розпускаються. І кожен паде або зіскакує так, на що у нього залишилося змоги. І вище цього не сягнеш. Ще один урок – кожен діє тільки так, як може змогти. Але є ще одна корекція. Сержант проходить вздовж ряду і копає кожного кирзаком у литку під коліно. Важливо знати, хто на останній стадії не втримається і завалиться.
Але мені йшлося про інше.
Висячи, сидячи, опускаючись, тримаючись, піднімаючись, обнімаючись, я цілий час дивився на небо. Дивлячись на небо, не думаєш ні про що інше, як про час. Про його складові – минуле, теперішнє і майбутнє. Які є тільки у твоєму теперішньому. У роддомі тюленів теперішнє виявилося місцем, в якому майбутнє уявлялося поверненням минулого, якщо це теперішнє колись закінчиться.
