Статті

Від начинки до весіль. Чому Коломия подає традиції до Національного реєстру й чим вони унікальні

Google+PinterestLinkedInTumblr

Коломия фіксує місцеву культуру для нащадків. Недавно тут подали п’ять традицій до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Поки невідомо, які з поданих звичаїв підтримають у Києві. Але Коломия зупинятися не збирається та збирає нові, пише Репортер.

Коломия, Юрій Лисюк
Художник Юрій Лисюк “Деревце”

Коломия зберігає звичаї

Минулого тижня міський голова Коломиї Богдан Станіславський повідомив, що управління культури та туризму подало три весільні обряди на внесення до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Це «Завивання молодої» в селі Корнич, «Вбирання деревця у молодого» у Раківчику та «Шиття вінка для молодої» у Воскресінцях – усе в Коломийські громаді.

Крім того, до списку подали місцевий рецепт – на́чинку по-коломийськи. Ця покутська страва з’явилась у 1950-х.

Проста у приготуванні, всі інгредієнти місцеві, а результат – неймовірний, – пише Богдан Станіславський. – Кожна ґаздиня колись готувала начинку по-своєму, тому й кожна страва була особливою. У 50-х роках минулого століття начинку готували на великі свята. Але зараз ми її можемо куштувати коли забажаємо. На щастя, рецепти збереглись.

Як повідомила заступниця начальника управління культури та туризму Коломиї Мар’яна Кодіна, поки що громада подала на внесення до списку п’ять позицій. Крім весільних обрядів і начинки – різдвяну «Драницю», коломийки й кушнірство.

Весільні традиції, Коломия

Саме у цих селах ці традиції збережені найкраще, їх продовжують берегти й надалі, – пояснює Мар’яна Кодіна. – Щодо весільних обрядів, то під час війни масштабних весіль не проводять, але, якщо вже щось і організовують, то роблять у нашому національному стилі.  Наші будинки культури по селах громади мають ансамблі, хори й гуртки. Жінки вчать молодь співанок, латканок, інших традицій.

Зараз коломийське управління культури продовжує шукати унікальні традиції, документувати їх і подавати до списку. Кажуть – займалися таким і раніше, але зараз війна підкреслила увагу до свого.

У мирний час до цього спокійніше ставилися. А зараз воно сприймається як щось сакральне, те, що потрібно берегти і передавати наступним поколінням, – каже Мар’яна Кодіна. – Зараз увагу на наші традиції звертають ще й внутрішньо переміщені особи, які приїжджають у громаду. Це ще один аргумент, чому ми зобов’язані максимально їх поширювати і показувати.

Коли комісія з міністерства культури та національної політики розглядатиме подані заявки, у Коломиї не знають. Тим часом продовжують фіксувати на відео місцеві звичаї, щоб їх не забували.

Читайте: На Прикарпатті святкують Різдво по-особливому: традиції, колядки, рецепти

Колядники й коломийки

Традиції, які Коломия подала на внесення до переліку, зустрічаються і в інших районах Прикарпаття, Буковини, Галичини. Але саме в селах громади ці звичаї пам’ятають і підтримують, переконують коломияни.

«Драниця» – так звана компанія колядників з десятка хлопців з музиками. У різдвяну ніч хлопець веде «Драницю» до дівчини, яка йому подобається. Це нешвидке дійство з колядками, коломийками, пригощеннями. Наступного ранку дівчата змагаються, у кого було більше «Драниць» за ніч. Найбільше таке збереглося у селі Саджавка Коломийської громади.

Коломийка – дворядкова танцювальна пісня, популярна на заході України, особливо на Покутті. Де виник жанр – невідомо, але назва вказує саме на Коломию.

Читайте: Цвинтар, май і сорочка русалці. Як прикарпатці відзначають Зелені свята

Кушнірство – це обробка овчини й виготовлення з неї різних виробів. Було поширене багато де, зокрема на Покутті. Зараз на Коломийщині намагаються відроджувати давню традицію.

Начинка – страва, яку колись готували в печі на застілля, як гарнір до м’яса. Готується з крупи, переважно кукурудзяної, масла й молока, цибулі, інколи ще яєць.

Юрій Лисюк, традиції Покуття, Коломия
Юрій Лисюк “Повесільна”

Весільне дерево роду

Весільні обряди – вбирання деревця, шиття вінка й завивання молодої – то ціле дійство, яке виконували наші предки у багатьох областях України.

Ці обряди відрізняються тільки тим, що у нас вони добре збережені, – розповідає письменниця, етнографка Іванна Стеф’юк. – Кілька років тому весільне деревце було поширене на Полтавщині. У них цей обряд називався «частина поїзда». Родичі й гості обов’язково вирушали з деревцем як від молодої, так і від молодого. Так само є дані по сучасній Харківщині, Львівщині та інших областях.

Обрядові дерева часто використовувались у традиціях, наприклад, поминальних. Весільне деревце символізує дерево роду.

Якщо основна весільна урочистість у суботу, то деревце будуть прикрашати у п’ятницю. На Покутті цей обряд супроводжують спеціальні обрядові пісні, які називаються – ладкання. Від слова «лад», тобто «бажати ладу», – говорить Іванна Стеф’юк. – З прикрашання обрядових деревець розпочинається канонічне весілля. Кожен регіон має свої приписи стосовно того, чим його одягати: чи це мають бути кольорові прикраси, чи білі, паперові, чи з дерев’яної стружки, чи з вовни.

Під кінець весілля, як правило в неділю, деревця молодого й молодої з’єднують – зустрічаються два роди. Їх прив’язують докупи на плодову яблуню, щоб рід плодився.

Читайте: Вражає величчю. Чому кожному варто побачити костел у Городенці

Наша традиція цікава тим, що кожну прикрасу прикріплюють адресно. Тобто кажуть «просим, дружечку, просим до деревця приступати, ружечку зав’язати», «просим, батечку, просим». Так кожен додає свою позитивну енергетику, – пояснює етнографка.

Вінок і хустка

Щодо шиття вінка, тут теж дуже цікава традиція. У молодої на українському весіллі є два вінки – видимий і невидимий. Перший купується спеціально до свята, він різний, залежно від регіону. А під ним зберігається «справжній», прихований віночок, який шиють напередодні хрещені матки молодої, запрошені молодиці й рідна матір.

Це вузенька смужечка з барвінку, шита червоною ниткою, при цьому виконують спеціальні пісні. При цьому є свідок – колач, який має бути на столі й запам’ятати все, що добре бажалося цьому віночку, – каже Іванна Стеф’юк. – Його фіксують нареченій під весільну зачіску. Зверху вона одягне уже видимий вінок – паспорт, по зовнішньому вигляду якого можна визначити, звідки молода родом. А як виглядає віночок-оберіг, насправді ніхто не знає, крім тих, хто його шив.

Після весілля невидимий вінок ховають у подушку з дівочого посагу, поміж пір’я, і зберігають у великій хаті. Це своєрідний амулет. Вдруге весільний вінок жінка може одягнути тільки раз – на золоте весілля.

Коломия, весільні обряди
Проєкт “Наше” – весільний образ з Покуття

Завивання молодої – традиція, часто поширена й на сучасних весіллях. Але зараз вона значно спрощена.

Колись наречену покривали двічі: спочатку наміткою, а потім хусткою, – розповідає Іванна Стеф’юк. – Зараз, коли весілля відбувається в один день, то наречену завивають в кінці вечора. А колись, коли весілля тривало чотири-п’ять днів, це відбувалося на передостанній день весілля. З одного боку це сумний обряд, бо наречена прощається з дівоцтвом, а з іншого – це означає, що вона уже жінка, гонорова, успішна.

Перелік нематеріальної спадщини

Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України – список українських традицій, збереження яких захищає держава. Це складова загальної світової концепції збереження нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Щоб потрапити до списку, об’єкт культурної спадщини повинен представляти українську культуру або культури нацменшин, які тут проживають, пройти процес передачі від покоління до покоління й існувати на практиці на час його подання.

Якщо все підходить, до переліку треба подати список документів: облікову картку елемента нематеріальної спадщини, допоміжні аудіо, фото та відеоматеріали.

Читайте: Прикарпаття в ЮНЕСКО. Які ще принади можуть потрапити до списку світової спадщини

Тоді міністерство культури та інформаційної політики України перевіряє повноту документів. Якщо все добре – елемент розглядають на експертній раді. У разі позитивно висновку міністр підписує наказ про внесення елемента до Національного переліку. Звідти вже елемент можна готувати на входження до світового списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Цього року до списку внесли нові 25 позицій, тож зараз там 51 об’єкт. З них вісім – з Прикарпаття.

  • Традиція Косівської мальованої кераміки (Івано-Франківська область);
  • Кролевецьке переборне ткацтво (Сумська область);
  • Опішнянська кераміка (Полтавська область);
  • Петриківський розпис (Дніпропетровська область);
  • Козацькі пісні Дніпропетровщини;
  • Пісенна традиція села Лука Києво-Святошинського району Київської області;
  • Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області;
  • Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області;
  • Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього (Крим);
  • Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки (Вінницька область);
  • Бортництво (Житомирська та Рівненька області);
  • Традиція гуцульської писанки (Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська область);
  • Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя (Запорізька область);
  • Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області;
  • Традиція декоративного розпису села Самчики (Хмельницька область);
  • Олешнянське гончарство Чернігівщини;
  • Художнє дереворізьблення Чернігівщини;
  • Гуцульська коляда та плєси Верховинського району Івано-Франківської області;
  • Звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ (Івано-Франківська область);
  • Мистецтво виготовлення звукової глиняної забавки «Валківський свищик» (Харківська область);
  • Технологія виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині;
  • Культура приготування українського борщу (уся Україна);
  • Карпатське ліжникарство (Івано-Франківська і Чернівецька області);
  • Борщівська народна вишивка (Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька, Рівненська, Запорізька області, Київ, діаспора);
  • Технологія створення клембівської сорочки «з квіткою» (Вінницька область);
  • Великоднє гуляння «Водити Володара» в селі Розкошівка Теплицького району Вінницької області;
  • Традиція приготування яворівського пирога (Львівська область);
  • Створення об’ємної сферичної різдвяної звізди села Мацьковичі (Львівська область);
  • Знання і практики приготування сахновщинського короваю (Харківська область);
  • Традиційне харківське коцарство (Харківська область);
  • Новорічна традиція буковинського маланкування (Чернівецька область);
  • Особливості виконанні клезмерської музики Подільського (Кодимського) району Одеської області;
  • Різдвяний обряд «Мошу» (обряд чоловічої коляди) (Одеська область);
  • Знання, вміння та практики, що стосуються приготування та споживання біляївської рибної юшки (Одеська область);
  • Музей традиційного народного мистецтва як інтерактивний простір нематеріальної культурної спадщини Одещини;
  • Міліна – знання, навички та звичаї (Одеська область);
  • Метод будівництва «суха кладка» (Одеська область);
  • Бузинник – десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання (Черкаська область);
  • Традиція приготування обрядової страви «крупки» села Мостове Андрушівської громади Житомирської області;
  • Мистецтво виготовлення яворівської дерев’яної забавки (Львівська область);
  • Звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші у місті Авдіївка Донецької області;
  • Традиція лозоплетіння в селі Іза Хустського району (Закарпатська область);
  • Міжнародний Різдвяний фестиваль «Коляда на Майзлях» (Івано-Франківська область);
  • Гуцульська бриндзя (Івано-Франківська область);
  • Культура приготування та споживання плацинди у селах долини річки Фрумушика (Одеська область);
  • Українська писанка: традиція і мистецтво (уся Україна);
  • Бортництво Київської області;
  • Традиція соломоплетіння у Турійській громаді Волинської області;
  • Практика та культурний контекст приготування «чіберек» та «янтик» – традиційних страв кримських татар (Крим та міста великої общини кримських татар);
  • Сливовий леквар – традиція приготування та культура споживання на Закарпатті;
  • Обряд «засівання з конем» у селі Вістря Чортківського району Тернопільської області.

Авторка: Ольга Романська

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.