Нещодавно в Коломиї, біля залізничного вокзалу, відкрилася шаурмечна «ЇЖАчок». Її власники – родина Петаєвих, переселенці з Маріуполя. Вони переїхали на Прикарпаття в середині березня, пише Репортер.
Ветеринар, прикордонник, вчитель
Микола Петаєв народився в селі Саханка, що за 30 кілометрів від Маріуполя. Закінчивши школу, поступив у Харківську зооветеринарну академію, де отримав диплом ветеринарного лікаря. Після закінчення вишу молодому спеціалісту почали приходити повістки, але йти служити на той час у чоловіка особливого бажання не було.
Я не хотів йти в армію, бо думав, що після шести років навчання я вже багато чого знаю, а потраплю в армію з 19-річними пацанами, які вчитимуть мене жити, – розповідає Микола. – Але знайомий сказав, що є можливість піти на контракт прикордонником. Мовляв, зарплату платять, є соцпакет і можливість бувати вдома. Я подумав, що це нормальна тема, й підписав контракт на п’ять років. Виявилось, що соцпакет і вся ця історія – фігня, і зарплата там смішна. До того ж, в мене постійно було відчуття, що я себе не реалізую. Тож поки служив, заочно отримав другу освіту – логопед-дефектолог.
Звільнився зі служби Микола у 2013 році. Тоді й влаштувався вихователем у Саханську школу-інтернат для дітей з вадами розвитку. Дружина Олена на той час була в декретній відпустці.
Моїм завданням було вранці розбудити дітей, зводити в їдальню та передати вчителям. Ввечері, залежно від того, коли закінчувались уроки, я їх забирав і о 20:00 передавав няням, які доглядали за дітьми вночі, – говорить Микола. – Це я робив 3-4 дні на тиждень. Словом, в школі мені було комфортно. Був час займатися своїми справами і зарплата була більша, ніж на службі.
Потім почався Євромайдан. Петаєв каже, ідея йому дуже імпонувала, бо вже тоді розумів, що під впливом росії в нашій країні не відбувалося якісних змін. Він не погоджувався з діями тодішнього президента і не розумів, чому міліціонери, які мають захищати, вбивають людей.
Небо горіло
А далі – росія анексувала Крим. Микола розповідає, що в це було важко повірити, бо наратив про братський народ був присутній. Проте проросійських настроїв серед людей тоді не було. За тим відбулося захоплення Слов’янська, Краматорська, Маріуполя.
Пам’ятаю, як дивився відео в YouTube і думав: українські військові негарно себе поводять щодо людей, – розповідає Микола. – Та пізніше зрозумів, що це була потужна інформаційна атака. Насправді українські військові були беззахисні проти натовпу, в якому були озброєні провокатори. Я зрозумів, що бачив те, що хотів бачити. Зрозумів, що помилявся. Зрозумів, що навіть своїм очам іноді не можна вірити. Бо навіть те, що ти бачиш не означає, що воно так і є. Мозок сприймає інформацію так, як хоче сприймати, а не об’єктивно.
На початку вересня 2014 року росіяни окупували Саханку. На той час Микола вже добре розумів, хто є ворогом. Почав їздити через ворожі блокпости в росію, а коли повертався, розповідав кому треба, що там відбувається.
Вони (російські війська – авт.) спочатку були дуже сміливими, – каже чоловік. – Виставляли вдень на полі арту та працювали по наших. А потім почали помирати, бо не всі їх раді були бачити. Серед місцевих знайшлися ті, що проводили розвідку і співпрацювали з нашими спецслужбами.
Читайте також: У Франківську розробили універсальні меблі для ВПО (ФОТО)
Сім’я Петаєвих прожила на передовій п’ять місяців. До них постійно прилітало, через це вони неодноразово ночували у бліндажі, який викопали у своєму дворі.
17 січня я сказав дружині, щоб забирала доньку та їхала в Маріуполь. В мене було погане передчуття, – пригадує Микола. – Вони сіли в машину і поїхали, а я залишився з батьками. В цей день почалися активні бойові дії, небо горіло. А 24 січня обстріляли мікрорайон «Східний» – закинули туди три комплекти «градів». Я чув ці виходи, стріляли з нашого боку, з окупованої території.
В Саханці Микола Петаєв пробув ще до 27 січня, а потім вирішив йти в Маріуполь до дружини й доньки. Було страшно, бо траса проглядалася з усіх сторін, тож його могли просто застрелити.
Зустрів цих тварин, а вони питають: ти куди? Кажу, в Широкине, то сусіднє село, – розповідає чоловік. – Оглядали все. Вже на той час в моєму телефоні нічого не було. Я тисячу разів думав, перш ніж щось сфотографувати. Якщо хотів донести якусь інформацію, то запам’ятовував. Тобто все трималося в голові.
«Ёж» став «Їжаком»
Востаннє Микола Петаєв був у селі у березні 2015 року. Після того, як хтось із місцевих сказав окупантам, що він військовий української армії, їздити туди стало небезпечно. Чоловік розумів, що повернутися в Саханку навряд вийде, тому почав думати, чим заробити на життя. Вирішив відкрити квест-кімнату, на той час їх в Маріуполі не було.
Кімната вдалася, але людям не дуже зайшла, – каже Микола. – Та через цю квест-кімнату я познайомився з місцевою парою, спільно з якою ми відкрили перше в Маріуполі антикафе JOY, а пізніше – хостел. Справа в тому, що до 2020 року люди щодня приїздили з окупованої території в Маріуполь, аби вирішити якісь соціальні питання – пенсію отримати, оформити ті чи інші документи. Вони намагалися вранці приїхати, а ввечері поїхати. Але бувало так, що не встигали до закриття блокпостів і треба було десь заночувати. В Маріуполі варіантів небагато – або готель, або квартири. І виникла ідея відкрити хостел, щоб люди могли переночувати в комфорті й недорого.
Читайте також: Під опікою «крилатої душі». На Коломийщині мати загиблого пілота запускає оздоровчий центр для військових (ФОТО)
Справи йшли добре, з’явився прибуток. До того ж сім’я Петаєвих отримала грант на відкриття ще однієї квест-кімнати. Але в кінці 2019 року власники приміщення, в якому був хостел, захотіли його продати. Тоді Микола вирішив, що попрощається з партнерами, а далі бізнес розвиватиме силами своєї сім’ї.
Ми трохи втомилися від спільного бізнесу, тому я віддав назву – бренд JOY, а ми на грант від ООН відкрили хостел «Ёж». Вже після того, як ухвалили закон, що вивіски мають бути українською, ми стали «Їжаком», – розповідає Петаєв. – Та як тільки хостел відчинився, почався карантин. Ми вклали в нього всі гроші, всі заначки – це одна проблема. Друга – росіяни зачинили блокпости й перестали випускати людей з непідконтрольної території. На щастя, орендодавці пішли нам на зустріч, і ми якось пережили цей період.
«Від літака підвал не врятує»
Все було начебто непогано – до 24 лютого. Їхати з міста родина не планувала, бо вірила, що Маріуполь вистоїть.
Я був переконаний, що Маріуполь – фортеця. Знав, що нас захищають надпотужні військовослужбовці – мотивовані, сильні, досвідчені, – каже Микола Питаєв.
З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік доєднався до команди волонтерів «Халабуди», яка до війни була освітнім простором. Першочергово волонтери розпочали облаштовувати бомбосховища для маріупольців та збирати й комплектувати харчові набори, речі, засоби гігієни та багато іншого. Для військового шпиталю та інших лікувальних закладів організували постачання необхідних матеріалів. В першу чергу, перев’язки, антибіотики, протизапальні лікарські засоби.
Читайте також: «Дякуємо, що не забули»: Історія однієї волонтерської поїздки з Франківщини на Харківщину
Спочатку фізично працював, потім керував навантажувачом – штукою, яка піддони піднімає, – пояснює Микола. – Також ми добували їжу. Тобто шукали склади і брали звідти все, що могли. Також збирали по заправках пальне. Звісно ж, робили це все у супроводі поліції, щоб усе було законно. Ми ж не злочинці, не мародери. Ми на законних підставах збирали ресурси, які потрібні були військовим, шпиталям та людям, які сиділи в бомбосховищах.
Тим часом Олена з донькою Дашею, собакою та друзями родини переховувалася в підвалах Палацу культури «Молодіжний». Авіанальоти та бомбардування росіян родина, як і всі маріупольці, не забуде ніколи.
Одного разу, вийшовши з «Халабуди», я почув над головою свист, – розповідає Микола. – Кажуть, свою міну не почуєш. Лежу, скло на собі відчуваю. Мені пощастило, прилетіло у вікно «Халабуди» і вибухнуло вже в середині. А якось прилетіло в сусідній будинок. Люди якраз готували їжу на вулиці, діти гралися поряд…
У бомбосховищі, де ночувала сім’я, теж було неспокійно. Перш за все через те, що там поселилося 70 наркозалежних чоловіків з місцевого реабілітаційного центру. А з часом й сепаратисти почали себе проявляти. Микола боявся, що їх або здадуть окупантам, або просто вб’ють.
15 березня ситуація загострилася, – пригадує чоловік. – Кожні 10 хвилин скидали бомби. В мене з’явився страх. Я зрозумів, що від літака ніде не сховаєшся. Під арту можна попасти, а можна не попасти, якщо обережно себе поводити. А від літака навіть підвал не врятує, бомба дійде до низу.
Я зловив зв’язок і зателефонував подружці, яка сказала, що можна виїхати через Мангуш. Вирішив, що треба їхати. Машина в нас була, та коли я спробував її завести, нічого не вийшло. Піднімаю капот, а в мене вкрали акумулятор. Добре, що в «Халабуді» був акумулятор, який мені віддали.
Забрав чоловік дружину з донькою, сестру з хлопцем і подругу з сином. Миколині батьки залишилися в Маріуполі, бо на всіх в машині місця б не вистачило, а мама наполягла, що спершу треба евакуювати молодь.
Через шалені черги ми дві години виїжджали з міста, але вирвалися. Доїхали до Бердянська, там переночували і поїхали в Запоріжжя. Це була не менш екстремальна поїздка ніж перебування в Маріуполі. Далі – на захід, – говорить Микола Петаєв.
Частинка Маріуполя
Зі Львова Микола відправив дружину з донькою та подругу з сином до Польщі. А сам із сестрою та її хлопцем поїхав у Коломию до друга, який перебрався туди з Харкова. Там вирішили й залишитися. Знайшли квартиру, стали на облік у військкоматі та зареєструвались як переселенці. А потім кілька місяців приходили до тями, бо про себе нагадав посттравматичний синдром.
Батьки виїхали з Маріуполя через 10 днів після нас, – пригадує Микола. – Вони жили в моїй квест-кімнаті. Коли туди прийшли росіяни, батьки пішли шукати зв’язок. Дійшли до Port City, це десь за шість кілометрів від центру, зловили мережу й подзвонили мені, що живі. Назад повертатися часу не було, тож переночували в нашій вцілілій квартирі. Наступного дня виїхали в Нікольське, потім якось до Бердянська. Там у сараї дві ночі ночували, а потім якийсь чоловік їх та ще дві родини на вантажівці вивіз. Словом дуже багато пригод було, але, слава Богу, доїхали до нас. Я переживав, що вони повернуться в Саханку, бо будинок там вцілів.
Петаєв дуже скучив за сім’єю, тож вирішив, що Олені з Дашею час повертатися в Україну. До того ж розумів, що потрібно чимось займатись, якось себе реалізувати.
Читайте також: Кукурудза замість цукру. У Городенці планують створити 1000 робочих місць
Ще в Маріуполі, родина виграла грант від ООН на облаштування в хостелі капсульної кімнати. В кінці лютого організація мала виділити 100 тис грн. Але почалися бойові дії й все затихло.
Вже коли я був у Коломиї, представники ООН зі мною зв’язалися та спитали, чи хочемо ми чимось займатися. Я розумів, що капсульні кімнати вже не актуальні, але кошти дозволили спрямувати на інший напрямок. Ми вирішили, що це буде заклад швидкого харчування, – каже Микола. – Порахував бюджет, прикинув по обладнанню. А коли скинув донорам проєкт, вони сказали, що додадуть ще 50 тис. Я змінив кошторис, додав оновлення та отримав гроші. Так ми відкрили шаурмечну.
Шаурмечну обрали з кількох причин. По-перше, за словами Миколи, ціни на оренду приміщення в центрі Коломиї, такі ж як і в Маріуполі – космічні. По-друге, хотілося, щоб поряд не було прямих конкурентів. Наприклад, до відкриття «ЇЖАчка» на залізничному вокзалі шаурми не було, були тільки хот-доги.
Залізничний вокзал нам оптимально підійшов щодо розташування, ціни, площі та стану приміщення. До того ж тут постійний потік людей, – говорить підприємець. – А щодо назви, то ми просто хотіли зберегти частинку колишнього життя. Так маріупольський хостел «Їжак» трансформувався в шаурмечну «ЇЖАчок».
Також про домівку нагадують картини й листівки з архітектурою Маріуполя, які прикрашають інтер’єр закладу.
В Маріуполі кілька років поспіль проходила арт-резиденція Post Most, приїжджали митці з усієї України, – розповідає Микола. – Ця творча тусовка жила в нашому хостелі. Коли я приїхав у Коломию, то з’ясував, що тут живе художниця, з якою ми познайомились у Маріуполі під час резиденції. Вона нам подарувала листівки, на яких здебільшого зображений Маріуполь. Ми їх вирішили використовувати як елемент декору. А ще вона дала нам покористуватися картинами – це теж, до речі, Маріуполь.
Відкрився «ЇЖАчок» 6 вересня. Нині тут усім заправляє Олена, бо Миколу 11 серпня мобілізували. Допомагає мамі Даша та собака Жужа, яку сім’я забрала з собою ще з Саханки. Познайомитись з ними та скуштувати таки направду смачну шаурму можна за адресою: площа Привокзальна, 2-Г.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.