Іван Матейко воював у 2014 році. Повернувшись до цивільного життя, був керівником маркетингової компанії. З перших днів вторгнення повернувся до лав ЗСУ. З 2022 року пройшов шлях від штурмовика до командира десантно-штурмового батальйону 78 полку ДШВ. Каже, про військову кар’єру не мріяв, але в певний момент довелося взяти на себе командування і відповідальність за побратимів, пише Репортер.
Готувався до більшого
У 2014 році Іван Матейко пішов на війну добровольцем. Був рядовим стрільцем-розвідником в іванофранківському 4 батальйоні оперативного призначення Нацгвардії “Крук”.
У 2015 році розірвав контракт, але вже тоді знав, що ще доведеться повернутися на війну.
Коли я розривав контракт я розумів, що буде новий виток і до нього треба бути готовим в іншому статусі – з більшими знаннями та кращими навичками, – говорить Іван Матейко. – Тому прийняв рішення піти на офіцерські курси на кафедру військової підготовки Національного університету оборони. На той момент ще думав, що відразу підпишу контракт, аби послужити в іншому підрозділі. Передумав.
Спостерігаючи за розвитком подій, у 2020-2021 роках Іван Матейко розумів, що треба готуватися до повернення на фронт.
Каже, на той час дехто з його групи після офіцерських курсів вже служив або мав підписаний контракт резервіста. Такий контракт передбачає, що коли починається мобілізація, то резервіст їде не в ТЦК, а одразу у свою бригаду. А були й такі як Іван, які контракт не підписували, чекали, що щось станеться, підбирали бригаду.
Ми з Ігорем Білінським, комерційним директором Netgroup разом служили у 2014 році. Він був моїм командиром взводу. Вирішили разом шукати варіанти, де підписати контракт резервіста, – розповідає Іван Матейко. – Хотіли у 80 бригаду, але там не було для нас офіцерських посад. Тому шукали бригаду поблизу від дому, аби можна було швидко зреагувати.
Читайте також: Люди й гори. Як у Франківську ініціатива з адаптивним одягом для поранених переросла у проєкт з реабілітації «Петрос»
З початком вторгнення Іван був командиром взводу в роті розвідки 10 ОГШБр «Едельвейс». Його бригада брала участь в обороні Київщини. Після закінчення боїв у Київській області Іван Матейко став начальником розвідки новоствореного стрілецького батальйону в тій же, “десятці”. Прослужив на цій посаді кілька місяців і отримав відрядження у зведений загін, що виконував завдання в підпорядкуванні ГУР.
У зведеному загоні Іван Матейко був рядовим штурмовиком – з усіма ходив на завдання, бігав, повзав, копав і т.д.
На другий чи на третій день в загоні була задача: піти на вогневе прикриття з АГС (автоматичний гранатомет – ред.). Я вмів ним користуватися. Потарабанив той АГС за кілька кілометрів на своєму горбі, викопав собі окоп. Корона не спала, – каже Іван. – Треба копати – копаєш, треба ставити міни – ставиш, треба літати – літаєш (керуєш дронами – ред). Треба бути максимально універсальним для цієї війни. Тому коли хтось каже, що він – штурмовик і з мінами не працює, мені це дивно. Треба вміти і собі під ноги дивитися і потім “затягнутися”. Якщо ти захопиш чиїсь позиції, а там ворожий АГС чи ДШК (великокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна), то і з ними треба вміти працювати.
Вчилися на ходу
Більшість таких зведених підрозділів – супер круті, бо до них збирають вмотивованих людей. Там класні бойові хлопці. Але зведений загін означає, що офіційно ти – у своїй бригаді, але виконуєш інші завдання і воюєш в іншому місці. Такий статус не вигідний при пораненні чи загибелі, бо коли повертаєшся у свою бригаду, не можеш надати довідку про обставини поранення чи витяг з журналу бойових дій – інформація засекречена, – розповідає Іван Матейко. – Це історія для тих, хто хоче ризикових і екстремальних задач. Якщо ж війна надовго, і ти хочеш воювати системно, а не піти один раз, аби здійснити героїчну місію після якої можеш не повернутися, то це не для всіх.
Читайте також: «Усім треба готуватись», – розвідник 76 батальйону 102 бригади ТрО Василь Сіщук
У травні 2023 року після дев’яти місяців служби у зведеному загоні ГУР Іван Матейко перейшов до нової частини у складі десантно-штурмових військ, що утворилася на базі цього загону. У новоствореному окремому батальйоні Іван Матейко був командиром штурмової роти. Згодом до них приєднався батальйон спецпризначення “Сафарі” і так утворився 78 полк ДШВ.
Іван каже, тоді постало питання: або запрошувати командира ззовні, або ростити своїх офіцерів.
Йому довелося очолити батальйон бійців, з якими ще вчора на рівних виконував одні бойові завдання.
У нас підрозділ був добровольчий, хлопці – мотивовані, а запрошений командир міг мати свою політику щодо формування батальйону. Довелося взяти на себе управління цим батальйоном, – говорить Іван Матейко. – Зараз цей батальйон – дитина, за яку я відповідаю. Намагаюся робити все якомога грамотніше. Був хлопцям “братюнею”, а став командиром. І тепер ті, з ким ти вчора разом сидів в окопі, кажуть мені – Іван Іванович.
Розповідає, що на посаді командира важливо грамотно планувати штурмові дії, бо якщо цього не зробити, то спланують за тебе, що не завжди підійде бійцям. Ще один нюанс – керувати складно, бо потрібно, аби вся система працювала.
В червні 2023 78 полк ДШВ брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку.
На літньому контрнаступі я і на штурми ходив з хлопцями, і керував ними по радіостанції, чи на КСП з дрона спостерігав. Але це завжди – робота нон-стоп 24/7, – розповідає Іван Матейко. – На початку червня ми залетіли на позиції з коліс, нам відразу “нарізали” завдання і рівень цих завдань був настільки складний, що я розумів – це несе великі ризики втрат особового складу. У той момент в мене крутилося лише одне: якщо я відправлю хлопців і вони там загинуть, то я собі цього не пробачу. Тому їхав з ними, аби мене потім все життя не мучила совість. Перші кілька тижнів були в такому режимі. Не знаю, що нас вберегло, але нас тоді багато разів пронесло.
Каже, на початку доводилося на ходу налагоджували процеси. Були і прорахунки, і втрати.
Але з усього робили висновки. І далі було трохи простіше – враховуючи весь досвід, змогли забезпечити евакуацію, продумати планування, вогневу підтримку та обійтися меншими втратами.
Читайте також: «Історик» з партизанського села. Юрій Іванів воює разом зі своїми учнями (ВІДЕО)
Це був складний напрямок. Звільнення кожних 100 метрів посадки вартує надзвичайних зусиль. Якщо я скажу, що ми звільнили косі посадки на шляху до Вербового загальною протяжністю 2 км – це великий шмат роботи, але вам це нічого не скаже, – розповідає Іван Матейко. – Наприклад, нам треба було перейти через Маріупольську трасу. Маріупольська траса – лінія, за якою починається лінія оборони противника. Це мінні поля, окопи, бліндажі, забетоновані траншеї. Аби перевалити через “Маріупольку” і почати пробиватися далі, знадобилося три тижні. Посадка – попри дорогу, затягнута колючим дротом і протипіхотними розтяжками. За нею – глибочезні мінні поля з протитанковими, протипіхотними мінами різних модифікацій і видів, різних комбінацій.
Полк вивели з Запорізького напрямку в кінці 2024 року. Наразі бійці доукомплектовуються і готуються до нових завдань.
Війна технологій
Іван розповідає, що військо розвивається постійно. Але, на жаль, і ворог швидко вчиться, перебираючи наш досвід.
Наводить приклад. Коли в березні 2022 року представники ОК “Захід” приїхали з перевіркою на батальйонні навчання, вони не розуміли, навіщо Іван дає своїм розвідникам літати на дронах.
Оскільки я займався розвідкою, я дістав хлопцям дрони Mavic, Autel. Зі своєї агенції я забрав дрон, яким ми знімали рекламне відео, і віддав своїм розвідникам, – розповідає Матейко. – Підійшов до мене один з полковників з криком, чим це розвідка займається, нащо ми це підняли?! Це був початок 2022 року. Тоді керівники військові ще вважали, що це все фігня, а за кілька місяців на Лисичанському напрямку “десятка” вже сотнями вбивала москалів з дронів.
А в жовтні 2022 року під час контрнаступу на Херсонщині в Івана було перше знайомство з FPV.
Тоді в його підрозділу вже частково були дрони-камікадзе Switchblade, а от із саморобними дронами досвід до того був негативний. Тож коли конструктори, які склали fpv-дрони, напросилися їх випробувати на одне із бойових завдань, особливих очікувань не було.
Читайте також: Франківець Андрій Даньо, який втратив на війні руку, ногу та око, нині реабілітується у Нідерландах
Вони беруть з собою два FPV з саморобною бойовою частиною. Один по дорозі розтрусився, щось відпаялося. Робочий ми підіймаємо і вражаємо ним бліндаж. Нам сподобалося. Минає ще півроку і вже без fpv-дронів не обійтися, – розповідає Іван Матейко. – На початку москалі використовували великі дрони “Орлани” та “Зали”. Ми ж зі своєї бідності почали використовувати “мавіки” і в якийсь момент вони теж їх почали використовувати. Ми почали робити FPV, минає місяць-два і вони запускають масові виробництва FPV. Вони роблять висновки, розробляють прості операційні процедури на основі досвіду, вчаться, аналізують і успішно це використовують.
За словами Івана Матейка, нині українські військові починають активно використовувати наземні безпілотні платформи: такі, що мінують, що витягують поранених чи з автоматичними кулеметами. Вони значно дорожчі за fpv, але користь від них – не менша.
У жовтні 2022 року, коли ми були під Малими Щербаками в Запорізькій області, під час одного зі штурмів нам вивезли і застосували бойову платформу з кулеметом – єдину на той час в Україні, яку возили по всіх міжнародних виставках. Це такого шороху наробило на тому напрямку, що противник кидав туди на підмогу десант з вертольота, стягнув купу військ. Якби таких платформ було більше, було б дуже добре. Це – війна технологій: хто швидше розробить, хто швидше зможе це масштабувати. З іншого боку і піхотинці ніде не дінуться, бо все одно хтось мусить зайти й встановити прапор на звільненій території.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.