Недавно в Івано-Франківську запрацювала ініціатива «Петрос». Її заснували подружжя Наталя та Ярема Стецики та їхня кума Наталка Найда. «Петрос» – проєкт про реабілітацію військових через майстер-класи та різні активності. Почалося все з виготовлення для поранених адаптивного одягу в пам’ять про сина Стециків Юрка – молодшого сержанта 102 бригади ТрО, який загинув в бою біля Гуляйполя 28 грудня 2022 року. А далі, реагуючи на потребу військових, які місяцями проходять реабілітацію у лікарні, організовували для них заняття.
Тепер Стецики і Найда планують масштабувати проєкт до роботи з військовими у лікарнях та реабілітаційних центрах Прикарпаття і всієї України. А ще – мріють обладнати мобільну майстерню з інструментами, аби їздити з ними туди, куди закличуть військові та ветерани, пише Репортер.
Про любов і підтримку
Все почалося із Юрка та з його напису «Люди вилазять з густішого». Я долучилася до Яреми і Наталки Стециків, аби продовжувати пам’ятати і святкувати це життя, – говорить Наталка Найда.
Після загибелі Юрка Стецики вирішили зробити серію футболок-антидепресантів в пам’ять про сина – «Люди вилазять з густішого».
Це фраза Юрка з одного з його записників. Під час своєї служби у війську він заповідав друзям і батькам «святкувати це життя», за яке він воює. Тож і футболки зробили яскравих кольорів, аби вони світилися, як світив усім Юрко.
Після друку пробної партії виявилося, що така підтримка і мотивація до душі багатьом. Тож гроші з продажу футболок вирішили спрямувати на добру справу – пошиття адаптивного одягу для поранених.
Виготовлення і футболок в пам’ять про Юрка, і адаптивного одягу взяла на себе Наталка Найда.
Ми розмовляємо в її робочому просторі на виробництві жіночого одягу Framiore, що з початку вторгнення виготовляє спальники й рюкзаки для військових, відшило партію вогнетривкого одягу для авіаторів. Тут же – майстерня шовкотрафаретного друку Bukvica, де й наносять зображення, зокрема на футболки «Люди вилазять з густішого».
Ми вирішили робити те, що вміємо. Оскільки в мене є проєкт з пошиття одягу, футболок і шовкотрафаретного нанесення, то подумали, що буде дуже органічно генерувати кошти на те, щоб створювати адаптивний одяг, – розповідає Найда. – Цей одяг ми шиємо без комерційної націнки. Навіть рахували, чи можемо передати це на якісь великі підприємства, аби вони нам відшивали. Але за такі ж гроші ніхто не погоджувався.
З самого початку Наталка Найда вирішила шити адаптивний одяг з якісної тканини, а не перешивати з будь-чого. Каже, хотіли, аби поранені хлопці носили його з гідністю у лікарні й на прогулянці.
Звичайно, зараз в нашій країні армії потрібні більше дрони, приціли, антидронові рушниці. Але нам хотілося опікуватися тими, хто вже не воює, аби вони відчули всю любов і підтримку, – пояснює Наталка Найда.
Стрільба, шкіра, 3D-друк
«Коли стається поранення, спочатку всі активно займаються тим, щоб людину полікувати, перевести в тилове місто, де можна продовжити лікування. І коли людина має лікування, має дах над головою, коли опікуються її фізичним станом, тоді на перший план виходять дуже людські потреби, – говорить Наталка Стецик. – Це – потреба в спілкуванні, розумінні, потреба в тому, аби не почуватися замкненим у стінах лікарні, в тому, що інші люди можуть і хочуть з тобою бути, що їм і тобі цікаво. Людина до людини – це не інституційно грандіозне, все на рівні людських стосунків».
Познайомившись та поспілкувавшись у лікарні з військовими, що проходять реабілітацію, виявили, що по кілька місяців, а то й більше, попри лікування, вони просто сидять у телефонах, хоч до когось приходять рідні. А є хлопці з далеких міст, в яких поруч просто нікого немає.
Якою би позитивно налаштованою не була людина, це насправді дуже депресивно – лежати в лікарні 4-6 місяців, – каже Наталка Найда.
Водночас вона почала займатися стрільбою з лука з релокованою з Харкова олімпійською призеркою Катею Дубровіною. Катя запропонувала поїхати постріляти в лікарню.
І вже наступного разу вони приїхали до поранених з луком, стрілами та дошкою-мішенню. Хлопцям сподобалось. Тож домовилися приїжджати зі «стрілялками» раз на тиждень.
Я побачила позитивні зміни в їхньому настрої. Бо, по-перше, це ж не просто постріляти. Це про те, що є якась взаємодія: до них приїхали люди, попили кави, поговорили, усі поділилися наболілим, виговорилися. Ми зрозуміли, що хочемо з такими активностями частіше приїжджати в лікарню, щоб з хлопцями взаємодіяти, – говорить Найда.
Вона й до цього приїжджала в лікарню до поранених, брала когось на кріслі колісному і вивозила погуляти на озеро чи попити кави.
Після майстер-класу зі стрільби Наталка Найда подумала, що могла б організувати ще й воркшопи по роботі зі шкірою.
Адже вона є також і співвласницею майстерні виробів зі шкіри «Shuflia».
Обласна лікарня пішла назустріч і ми організували перший воркшоп. Приїхали з обладнанням та інструментами, які ми закупили за гроші з продажу футболок спеціально для такої виїзної майстерні, – розповідає Найда. – Так ми зрозуміли, що можемо не лише шити адаптивний одяг, а й приїжджати з різними воркшопами. Наприклад, сьогодні в нас стрільба з луком в обласній лікарні, а завтра їдемо на Мазепи 3D-моделювати.
З ідеєю 3D-моделювання до Наталі звернувся Денис Квасов, представник ініціативи «Толокар» у Франківську.
Дуже класно, коли є такий конект, що люди готові ділитися не тільки донатами, а й інвестувати власні час та знання. Мені в цьому дуже багато відчувається любові й турботи, – говорить Наталка Найда. – Думаю, хлопці теж це відчувають. І з того, що я чую від них, і того, що мені потім розповідають медсестри, вони нас дуже чекають.
«Петрос»: реабілітація й перекваліфікація
У січні цього року Найда зі Стециками вирішили виокремити ці зустрічі із пораненими в окремий проєкт. Бо об’єми та масштаби активностей ростуть, потребують все більше часу і додаткових ресурсів.
Крім того, Наталка каже, так простіше інформувати про зустрічі з пораненими й відповідно отримувати запити на воркшопи і від військових, і від майстрів, які хотіли б долучитися з власними майстер-класами.
Ми жартуємо між собою, що «Петрос» – антиінституційний. Бо якщо почнемо займатися інституцією, тоді не зможемо приїжджати в лікарні та працювати з хлопцями, – пояснює Наталка Найда. – Але все одно потрібно якось з людьми комунікувати, повідомляти, як і де можна повзаємодіяти. Для мене це історія про те, що маленький бізнес, прості люди долучаються до реабілітації, терапії, до перекваліфікації.
Каже, довго думали над назвою. Не хотіли нічого пафосного чи англомовного. І точно хотіли, аби це також було пов’язане з місцем, в якому народилося.
Ми колись говорили з Яремою про те, хто якою горою хотів би бути. Я тоді сказала, що хотіла б бути Петросом, бо він такий кам’янистий, твердий. І ми тоді з Наталкою запустили внутрішній мем, що є просто жінки, а є жінки-Петроси, – розповідає Наталка Найда.
Назва «Петрос» – це скоріше спільний знаменник нас всіх. Це слово, яке ми любимо, і ми не проти з ним мати назву. Це йдеться про характер гори, про те, що гора – вона, але має хлопчачий характер. Між собою ми в це слово вкладаємо трохи більше ніж географію, – додає Ярема Стецик.
Наталка Найда каже, робити щось нове руками після контузії – корисно для відновлення нейрозв’язків. Зокрема, в США та Ізраїлі практика робити щось руками є частиною реабілітації ветеранів поряд із психотерапією чи іншими складнішими техніками.
Вони зі Стециками бачать у таких крафтових практиках ініціативи «Петрос» і можливість перекваліфікації ветеранів.
За статистикою, каже Найда, 90% військових після повернення в цивільне життя, не будуть займатися тим, що робили раніше.
Нам було б цікаво, щоби хтось з ветеранів міг знайти себе в майбутньому в новій професії. Поки що у нас є напрямок зі шкірою, буде 3D друк, хочемо також робити шовкодрук – від дизайну зображення та його графічного створення до перенесення його технікою шовкодруку або цифровим друком на свій виріб, – каже Наталка Найда. – Зараз, до речі, держава підтримує ветеранський бізнес, і ми думали долучатися до цього в тих галузях, які нам зрозумілі, та які ми вміємо. Тобто навчити ветеранів створювати і продавати. На цьому шляху ми можемо бути також підтримкою чи менторами.
На майбутнє ставлять собі за мету створити мобільну майстерню «Петрос» з різним наповненням.
Завдяки цьому можна буде не лише приїжджати в лікарню, а й навіть залишати там обладнання.
Якщо будемо бачити, що умовний Макс вловив щось і готовий організувати і навчити ще п’ятьох, то це класна історія, і ми готові йому це обладнання залишати, – пояснює Наталка.
А в ідеалі прагнуть облаштувати необхідним обладнанням бус, аби їздити ним в різні міста чи села і проводити майстер-класи, взаємодії, навчання. А ще – вивозити ветеранів у гори.
Це моя терапія, яка дає мені відчуття, що я не даремно тут, що я комусь потрібна. Це можливість дарувати тим, хто в лікарні, відчуття щастя, відчуття, що на тебе не байдуже. Особливо це важливо для тих, у кого в Івано-Франківську немає нікого. Ми їм даємо альтернативу – піти з нами щось поробити чи продовжувати нудитися. Цей вибір ми не можемо зробити за них, але ми даємо, з чого обрати.
Від щирого серця
Недавно проєкт «Петрос» отримав фінансування американського благодійного фонду Razom Ukraine. Це дозволить закупити якісні інструменти, розхідники для майстер-класів, стільці та столики.
Razom Ukraine – потужна відома організація. У них є правило: якщо хтось один проти, то проєкт не проходить. А ми пройшли. Для мене це було показником того, що ми рухаємося правильно, – говорить Наталка Найда. – Ми робимо це від щирого серця і насправді хочемо, аби ця взаємодія з військовими, які перебувають в лікарнях, була налагодженою. Будь-хто, хто лежав в лікарні, розуміє, що понад два тижні бути там складно. І не тому, що там погано, а просто тому, що це лікарня. Тож нам би хотілося вибудовувати такі майстерки та навчання, приходити, щоб спілкуватися з хлопцями.
Окрім крафтових майстер-класів, в ініціативі «Петрос»планують фото і відеошколу для ветеранів.
Для цього ще мають закупити обладнання для фото і відеозйомки, монтажні комп’ютери. Наталка пояснює, коли вмієш не просто створювати продукт, а й потім його сфотографувати чи зняти відео для соцмереж, це допомагає розвивати бізнес.
«Ми – в процесі придумування як бусик з майстернею буде їздити по різних місцях. І не лише лікарнями Франківська, а й там, де буде проходити волонтерська реабілітація, по різних місцях в горах. Ми готові і туди теж кататися», – додає Наталя Стецик.
Це буде виїзна ідея для готових рішень, коли групи реабілітації вже працюють, а ми підкидуємо допомогу зі свого боку, – говорить Ярема Стецик. – Ми не зможемо взяти на себе всю реабілітацію, але ми відкриті до точкової співпраці з усіма, хто займається реабілітацією військових. І не обов’язково після поранень.
На бус будуть фандрейзити окремо. Також вже нині працює сайт Framiore-support.com, на якому лікарні чи окремі поранені можуть залишити заявку на майстер-клас. Або ж можуть звернутися майстри, які б хотіли провести заняття для поранених. Також там є графік вже запланованих майстерок.
У нас був Макс, який в обласній лікарні провів пів року. У нього ампутована нога, є протез. Його відпустили додому і в нього дуже класно виходило зі шкірою працювати. Я його питала, чи він би цим займався. І він казав, що займався би. Але не знає, що з ним буде далі, – розповідає Наталка Найда. – Всі люблять говорити про красиві історії успіху, перемог і те, як ми змогли. Але насправді, ті хлопці, які зараз лежать в лікарні, вони не знають, чи їх повернуть на фронт, чи спишуть. Далі буде ВЛК і ступінь інвалідності, рішення про їхню придатність.
Водночас Найда згадує й позитивний досвід.
Військовий Аміран, родом із Донецька, на заняттях з Катериною Дубровіною дуже добре стріляв із лука. Але після курсу лікування його перевели в іншу лікарню. І Катя знайшла йому там тренера з лука, який займатиметься з ним безкоштовно.
Це такі тоненькі моменти, які складно вкласти в якісь показники. Але це про людську взаємодію. Інвестувати час – це дорожче, ніж гроші. Бо перекинути гроші на банку значно легше, – каже Наталка Найда. – Зараз проєкт «Петрос» забирає дуже багато часу. Я впевнена, що ми навчимося це якось менеджерити, взаємодія з часом буде простішою. А поки працюємо на довіру, бо не було такого раніше, щоб люди з шовкодруком, 3D принтером, шкірою приїжджали в лікарню. І зараз ми на етапі вибудовування цієї довіри. З маленьких проєктів, як от пошиття простого адаптивного одягу, народжується щось більше.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.