Юрій Іванів до війни викладав історію, тому має позивний – «Історик». Він у нього ще з 2015 року. В АТО Юрій воював понад рік. У лютому 2022 знову взяв до рук зброю.
Тепер з ним пліч-о-пліч воюють семеро його учнів, пише Репортер.
Був готовий до війни
Юрій Іванів родом з невеликого села Сукіль, що на Болехівщині. В АТО воював у 130 окремому розвідбатальйоні. Був командиром глибинної розвідки, «працював» у секторі А на Луганщині. Мав кілька поранень, але живий і здоровий повернувся додому.
Каже, школа, діти та сім’я допомогли йому увійти в соціум і повернутись у цивільне життя без допомоги психологів.
24 лютого 2022 він якраз був в Києві. Їздив з іншими освітянами на профспілкові збори. Потім дві доби добирався додому. За цей час його 130 батальйон уже був на завданні, тож до них потрапити не зміг. У військкоматі Юрію запропонували в Нацгвардію – у 50 полк імені Семена Височана.
Я по можливості постійно себе готував до війни, – говорить Юрій Іванів. – Ще після АТО почав скупляти спорядження, тому на війну йшов повністю готовим – гарний бронежилет, каска.
Також, каже, як історик розумів, наскільки цінна наша земля для ворога, тож вони не лишать нас у спокої.
«Історик» воював у складі роти оперативного призначення. Каже за побратимів, що це гідні бійці, які стояли до кінця. Багатьох, на жаль, уже нема.
Жорстокіше від 1 до 100
У лісах Кремінної головний сержант взводу Юрій Іванів спочатку був на першому плечі медевакуації. Забирали поранених з нуля – виносили на руках, іноді й по кілометру. Доносили до першої машини й тоді – на друге плече.
Юрій каже, бойовий досвід АТО не раз допомагав і йому, і побратимам.
Читайте також: Франківець Андрій Даньо, який втратив на війні руку, ногу та око, нині реабілітується у Нідерландах
Дуже часто ми могли підходити з боями, відходити з боями. І якраз оце знання тактичних дій, воно допомагало вижити групі, – каже «Історик». – Вижити й багатьом хлопцям, яких ми допомагали евакуювати. Крім того, у 2015 британці півтора місяця вчили нас надавати першу медичну допомогу за алгоритмом MARCH. І це теж пригодилось.
Потім він був командиром групи розвідки.
У розвідці в АТО був більший простір для роботи, – розказує Іванів. – Ми могли заходити в тил ворога й на 17 км. Зараз через безпілотники вести таку розвідку практично неможливо. А якщо взяти по самих боях, то й жорстокість нині, напевно, у сто разів більша.
За словами «Історика», у 2015, коли виносили ранених, то одні в одних не стріляли й дозволяли забрати.
Діяло таке неписане правило, – каже Юрій. – А зараз чим більше поранених, тим більше вони б’ють, аби добити всіх. Наприклад, снайпер не вбиває, а ранить, аби туди підійшов ще хтось, аби добити всіх.
Розповідає, як їхня група дві години не могла підійти й забрати Віталія Мерінова.
Я тоді був старший медевакуації, – говорить «Історик». – Ми тоді підходили з боєм, багато покосили ворогів. Потім Віталія ледве розкопали, він втратив багато крові. Коли несли, він ще був при свідомості. Але потім дізнались, що він загинув. Дуже гарна людина була, потужна.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Віталій Мерінов
Важко було й психологічно, особливо новачкам, та навіть для нього – людини підготовленої. Згадує, як за ніч винесли 17 людей – поранених, без кінцівок, загиблих.
Дуже важко, коли змиваєш в себе ту кров і розумієш, що та людина вже ніколи не буде здорова, ніколи не повернеться, – говорить військовий.
Не соромно за своє село
Коли працював у школі, то ще займався туризмом, – розказує Юрій Іванів. – Діти займали призові місця з орієнтування. Крім того, вів “Захист країни” (колись – ДПЮ), хлопці також вигравали. Я ростив їх від маленьких. І зараз ми разом воюємо. Сім учнів воюють разом зі мною.
Читайте: Екіпаж “контуженої буханки”: як Іван Рурак вивозив поранених побратимів з лісів Кремінної (ВІДЕО)
Декого з них, на жаль, уже нема. Свого загиблого учня Юрій Іванів сам виносив з поля бою. Йшла група добровольців, аби витягнути тіло.
Їх троє братів пішли воювати – два близнюки і старший брат. Загинув один з близнюків – Іван Дяків, – говорить «Історик». – Ми так просто це не залишимо. Лише помста. Ми відімстимось.
Іванів каже, Болехівщина – партизанський край. Чимало людей було в підпіллі. От, його бабуся, дідусь дружини були у партизанці.
До речі, я працюю в селі Козаківка – за показником в області це село друге за кількістю воюючих людей, – стверджує Юрій. – А саме село маленьке. Там кожний третій житель – на війні. Одні з одними їхали. Дуже багато моїх друзів, учнів. Ті троє братів – також з Козаківки.
Тому, коли повертається у своє рідне село Сукіль чи у Козаківку, каже, завжди відчуває гордість. Але дуже неприємно бачити, як, наприклад, по Франківську з собачками ходять здорові чоловіки, яким потрібно воювати та які ще й говорять російською.
Я вважаю, що зараз є можливість потренуватися, навчитися. У нас, у кожній роті, щодня проходять заняття – денні та нічні, – говорить «Історик». – Ми вкладаємо свій особистий бойовий досвід. Навчитись є будь-де і краще йти зараз, коли тобі дають час і можливість, ніж потім, коли ти нічого не будеш знати та вміти. Тоді можливості вижити не буде.
Авторка: Світлана Лелик
