Військовий медик 50 полку імені Семена Височана Національної гвардії України 25-річний Іван Рурак з селища Лисець, з квітня до серпня вивозив поранених з лісів Кремінної. На ходу надавали допомогу побратимам і робили усе, аби зберегти їхні життя і здоров’я, пише Репортер.
Робота на швидкій підготувала
До повномасштабного вторгнення Іван Рурак півтора року працював фельдшером швидкої на Богородчанщині. Коли почалося вторгнення, він зібрав речі та пішов у частину, в якій служив строкову – у Нацгвардію.
Тоді ще раніше у новинах бачили, що йде до вторгнення, я знав, що в резерві, і був готовий до того, аби йти, – каже Іван Рурак.
У квітні минулого року у складі 50 полку Нацгвардії Іван вирушив на фронт – на підмогу побратимам. Має позивний «Ясь» – від імені. Там працював фельдшером на другій лінії – тобто друге плече евакуації.
Перше плече евакуації на броні привозило їм поранених з поля бою, а вони вже вивозили з лісу до наступного плеча. Просто на ходу надавали допомогу – ставили крапельниці, кололи знеболююче, перев’язували.
Каже, до роботи був підготовлений, бо добру практику мав на швидкій. Було багато різних виїздів – ДТП, травми, стрілянина, пожежі. Також одного разу був на пологах.
А на фронті, каже, один напрямок роботи – осколкові поранення, вибухові, бойові травми.
«Контужена» напоготові
Як розповідає «Ясь», евакуація займала 35-40 хвилин.
Серебрянський ліс дуже великий. Там лише сосни й пісок, – розказує Іван Рурак. – Якщо дощ, то болото, їхати тяжко. Якщо погода сонячна, то сипучий пісок – також тяжко їхати. Евакуйовували на “буханці” (УАЗ – ред.). Ця машина найкраще підходить до тих умов.
Свою автівку назвали – «Контужена». Її переобладнали під евакуацію. По боках крісла, посередині ноші. Зробили так, аби крапельницю можна було чіпати на стелю. Медикаментами забезпечували волонтери, за що їм дуже вдячні.
Читайте також: Андрій Гаман: «Не знаю, чи зможу піти з армії після перемоги»
Розказує, що один раз їхня «Контужена» зламалась – і тоді все. Возили поранених навіть на пікапі.
Автівки на фронті життєво необхідні, тому долучайтеся до перевірених зборів на машини, – додає Іван.
Перший виїзд – поранений, не дуже тяжкий – йому прилетів осколок вище коліна, – згадує «Ясь». – Але потім були й тяжкі випадки. Могло не бути жодного виїзду, а могло й 5, 7, 10. Мали й таке, що їздили туди-назад просто безперестанку. Дуже багато поранених було у липні минулого року. Тоді відбувалася ротація, вороги розуміли, що заходять нові люди, й тиснули.
Часто було таке, що через інтенсивні обстріли, перше плече взагалі не могло забрати поранених. Доводилося чекати.
Ми по рації вже були повідомлені й на своїй точці чекали, коли техніка під’їде і нам передадуть поранених, – розказує «Ясь». – Коли тяжкі поранення, то ми вже сиділи з набраними ампулами та крапельницями. Навіть з ношей не перекладали, аби не гаяти ні секунди.
Читайте до теми: Бойовий медик «Айболит». Любомир Дроняк з Верховини – про перше плече евакуації
За словами медика, вся евакуація тривала в середньому від 2 до 2,5 годин. Це від самого початку, коли дізнаються про пораненого, а далі везуть через усі рівні евакуації до штабу, де є стабілізаційний пункт.
Поранених заставляли співати
В екіпажі троє людей – водій і два медики. «Ясь» майже постійно працював у парі з «Тетрісом», за кермом «Контуженої» – побратим «Кіт».
Я завжди був впевнений у водієві, що він доїде. Вліво-вправо не дивився, тільки на пораненого й робив свою роботу, – розповідає Рурак. – Шофер добре розумів дорогу, нашу ситуацію – чи поранений тяжкий, чи нетяжкий, чи треба їхати акуратніше.
Іван мав нагрудну камеру і знімав усе. Каже, аби потім проаналізувати свою роботу.
Також ми говорили з пораненими, аби тримати їх у свідомості, змушували співати, – розповідає медик. – От, питаємо, скільки вам років, чи є у вас діти, а розкажіть про своїх онуків, якщо це якийсь старший чоловік. І вони розказують про рідних і в них піднімається настрій.
Івану потім писали побратими: «Дякую, я вже в лікарні». «Дякую, що ти поміг». Це було дуже приємно.
Надавали допомогу й цивільним. У селі по сусідству жила 75-річна жінка. Приходила до медиків з травмованою ногою. У тому селі, каже «Ясь», залишились переважно старші люди.
Я говорив з тою жінкою, вона сказала, що тут виросла, тут їй добре і свою домівку не залишить, – розказує Іван Рурак. – Вона мала там корову, за якою доглядала. Це їй корова на ногу і стала. Приходила до нас на перев’язки. Приносила нам молока, яєць. Але ми не дуже брали, бо мали своє.
Іван працював у зоні бойових дій з початку квітня й до кінця серпня.
Професійні навички тільки покращились. Думаю, зараз мене здивувати чимось тяжко, – каже фельдшер. – Коли повернуся в цивільну медицину, то мені моя начальниця на швидкій вже сказала, мовляв, Іване, будеш їхати на всі травми, всі пожежі й всяке таке – це все буде твоє.
Авторка: Світлана Лелик
