У селі Бабин на Косівщині родинне обійстя Петричуків стоїть ще з 1886 року. Тут бережуть традиції у кожному закапелку, у скринях, на жердках. Дослідник, колекціонер і майстер Богдан Петричук може днями розповідати про все гуцульське.
«Репортеру» він розказав про вишивану моду, 26 сорочок для дівчини, венеційські пацьорки, магію колотічок і шосте коліно на прадідівській землі.
Посиденьки біля хати
Богдан Петричук зустрічає гостей з посмішкою. Каже, більшість, хто до нього приїздить, звертають увагу лиш на вишиті сорочки. Бо їх у нього дуже багато, то й думають, що колекціонує лише вишивку. Насправді у нього є і різьба, скрині, архів фотографій, кераміка, вироби з металу та шкіри. Словом, усе народне мистецтво Гуцульщини, яке він дуже любить та популяризує.
Та все ж починав Петричук з сорочок – з прабабиної і бабиної. Ці дві сорочки були першими в його колекції. За понад 20 років назбирав близько 300 вишиваних сорочок. Жіночих, чоловічих, дитячих з різних регіонів України – Покуття, Буковина, Поділля, Полісся, Чернігівщина, Полтавщина, Черкащина, Житомирщина.
Саме рідні прищепили малому Богданові любов до традицій. Хата Петричуків стоїть майже в центрі, недалеко від церкви. То щонеділі до них на посиденьки сходилася вся родина.
У мого діда було п’ятеро в сім’ї і в баби – п’ятеро, – розповідає Богдан. – Приходили, згадували, як були молоді, про дідів старих і так далі. А я малим те все слухав. А коли підріс, мені було цікаво подивитися вживу, яке воно було. Яка була та сорочка з морщинами. Як виглядали підморшки. Мені хотілося його зберегти, бо дуже продавали, а мені шкода було, що воно вимивається з села, вивозиться за кордон. І, в принципі, получилося.
Читайте також: «Хіба не чудо?!» Історія військового медика Олега Слижука з Косівщини (ВІДЕО)
Вишивка цвіте і говорить
Хтось колекціонує сорочки лише з квітами чи весільні, а особливість збірки Богдана – класичні стародавні, які самі розповідають свої історії.
Стараюся якнайменше збирати сорочки з модними впливами, – пояснює Петричук. – З 1920-х років у Львові почали видавати журнали з хрестиковими схемами, з’явилися якісні французькі нитки DMC. З того часу вишивка дуже «зацвєла» – стала кольоровою.
За його словами, у багатьох селах традиції вишивки почали змінюватися ледь не кожне покоління. Наприклад, у селі Виженка Вижницького району кожні 20 років вишивали кардинально різні сорочки.
Так само і в нас – у Бабині, і в Соколівці мода дуже сильно мінялася, крій, матеріали, – розповідає колекціонер. – А є такі села, наприклад, Космач, де люди зберігають традицію. Там сорочка може бути 2006 року і сорочка 1926 року – один той самий узір, одне й те саме розміщення. Звичайно, вони доповнюють щось, бо час іде, але люди звикли притримуватися свого.
Петричук пояснює та показує, як мінялася мода на бабинських сорочках. У нього є найдавніша, XIX століття – це десь 1880 роки. Вона червона й вишита вовною. Потім прийшла мода з Європи на чорний колір і появився комірець.
У 1920-ті роки з’явилися DMC і вже може бути вкраплення бісеру, – розповідає Петричук. – У1930-ті з’явилися ширші манжети.
26 сорочок на все життя
У Бабині дівчина, виходячи заміж, мусила мати аж 26 вишиванок. Це все їй мали настарати батьки.
Весілля починалося у вівторок, – розказує Петричук. – Зранку батьки молодої у святковій кімнаті розкладали стіл буквою «П», то називалося – стіл у ключ. І приходили жінки з родини молодої, а мама накладала на столі стосами лудину. Тобто віно – те, що належалося дівчині: скриня, ліжники, верети, скатерті, полумиски на стіни, сорочки, сардаки.
У себе дівчина лишала тільки один комплект вбрання і дві сорочки на вінчання. Решту жінки пакували у бесаги й несли до молодого. Там у порожній кімнаті викладали по шість сорочок на кожну жердку. Тому мало бути так багато сорочок.
Але були такі багаті, що й у два ряди накладали (48 сорочок), а хтось й у три ряди, – розповідає Богдан.
Це був запас сорочок на ціле життя. Бо потім не було коли самій вишивати, бо вийшла заміж і народжувала дитину за дитиною.
А ще Петричук розповідає, що колись сорочка була, як капітал. Жінка могла найняти якусь бідну дівчину, аби та допомагала їй по господарству. А за роботу заплатити сорочкою.
Чому називається сорочка? – питає колекціонер. – Бо треба зробити 40 робіт: восени зібрати насіння конопель, перетримати зиму, посіяти навесні, виполоти, висапати, вибрати перші й другі, замочити, висушити, стерти, почестрити, вичесати, напрясти, поснувати, понести до ткача, виткати, побілити на сонці, покроїти, вишити, зшити, попрати. І тоді вдягати.
Весільну сорочку треба тримати до смерті
Відвідувачі у Петричука часто. Приходять місцеві жінки, аби перешивати старі узори. Часто люди пишуть у соцмережах і приїжджають, бо їм цікаво подивитися й послухати.
Я стараюся комерційні групи не приймати. То в мене травма ще з молодості, – посміхається Богдан. – От, я тут розказую їм про сорочки, а вони там в кутку: «Когда уже в калибу?».
Буває, просять строї на фотосесії. Якось йому написала підписниця, що завтра весілля і хотіли б зробити весільний портрет у гуцульському вбранні. Виявилося, чоловік військовий, отримав раптову відпустку, тож вони розписалися і приїхали в Косів.
А мені що кешко (тяжко, – Авт.)? – посміхається Богдан Петричук. – Але вінчена сорочка має бути своя, її тримають до смерті.
Петричук переконаний, що старі сорочки – тільки для зберігання. А ходити треба у нових.
Колись якщо дівка приходила на весілля у маминій сорочці, то її в танець не брали, бо бідна й не має своєї, – каже колекціонер.
Прикраси від злого духа
Від сорочок колекціонер відволікає розповідями про прикраси. Викладає на чорне полотно свої скарби, зібрані з різних регіонів. Дуже красиві намиста з Поділля, які треба підкрутити перед тим, як одягати на шию. Показує рідкісну прикрасу з Буковини – салбу. Це старі монети, нашиті на тканину. Також викладає гуцульські згарди з австрійськими талярами і венеційським склом.
І обов’язково треба показати шелести. Їх носили разом з ґерданом, – розповідає Богдан. – Ці належали жінці Февронії з Брусторів. Є запис про її шлюб 1907 року, а самі шелести ще давніші — 1880-х років.
Викладає з полумиска прикраси з дутого скла – видуванці або світлячки, або лускавки. Розказує, що на початку XX століття вони були дуже популярні. Жінки їх любили, бо були легші в порівнянні зі старими намистами. А лускавками звали, бо дуже легко розбивалися.
А це колотічки або клокичка, — розказує колекціонер. — Це такі горішки у мішечку, які достигають восени і колотяться. Вірили, що цим звуком відлякують нечисту силу, тому дерево садили коло хати, додавали до прикрас та пришивали їх до весільних вінків.
Читайте: В тарілку з чистими ногами. Артилерист із Косівщини готується до рекорду України
Чути бджоли
Ті горішки, що відлякують нечисту силу, Богдан посадив біля прадідівської хати. Розказує, що на цьому місці їхня родина живе з 1886 року.
Ще мій прапрадід побудував тут хату і вженився. Йому було 30, а прапрабабі 13 років, – каже Петричук. – У 14 років вона вже народила, у 30 років стала бабою, а в 32 роки родила мого прадіда. Тобто внук був старший від сина.
На цьому місці і в цій хаті народився і Богдан, а потім його сини. Розказує, що навіть у церкві всі мають своє місце. Наприклад, Богдан стоїть на тім місці, що і його прапрадід стояв, прадід, дід, тато, він, а тепер вже його сини.
Уже шесте коліно від 1900 року, – підсумовує Петричук. – Для моїх синів уся ця старовина – це звичайна справа. Вони в цьому виросли і думають, що то у всіх так.
А ще мало хто знає, що вже понад 20 років Богдан є завзятим пасічником і без бджіл не уявляє свого життя.
Воно генетично теж проявилося, бо у прадіда була пасіка тут перед хатою, – розповідає Богдан. – І мусила у когось в роду ця любов до бджіл проявитися. Це мій 21 сезон. Були моменти, що кліщ повністю вбив пасіку і я не міг дочекатися тих пару місяців, аби купити новий рій, аби ходити коло них. Бо якщо я не чую, що вони гудуть, то здається, що вже все – життя зупинилося.
Богдан робить мед і для себе, і на продаж. Розказує, що колись пасіка давала дуже добрий дохід. За літру меду майстер, що будує хати, мав два дні відпрацювати.
Якщо перевести на теперішні гроші, то літра меду коштувала 100 доларів, – рахує Петричук. – Зараз уже нема таких цін.
Авторка: Світлана Лелик
