У ніч на 24 лютого 2022 року Олег Слижук якраз чергував. Він травматолог Косівської центральної районної лікарні, згодом через це й отримав позивний – «Костолом». Після чергування поїхав додому, попросив дружину знайти військовий квиток, мовляв, треба занести у лікарню. Та замість того пішов і записався до 102 бригади ТрО.
За чотири роки війни Олег Слижук став начальником евакуаційного відділення бригади. Він втрачав побратимів, бачив сотні важкопоранених, але й досі вірить, що найсильніша зброя медика – команда, професійність і молитва, пише Репортер.
Вони стали ще гірші
Мій дід завжди розказував про наших недругів-росіян, коли вони були в нас у селі, – каже Олег Слижук. – Він був тоді маленький, але пам’ятав, як заходили в хати та грабували. І скільки часу пройшло, а нічого не помінялося. Вони стали ще гірші. І це розуміння у мене, напевно, було в крові, бо не було страху. Я був готовий воювати з ними і знав, що потраплю на фронт.
На передову Слижук вирушив у квітні 2022 року. Працював з командою молодих лікарів, які теж були цивільними, тож усі разом опановували військову медицину.
Перший критичний випадок стався 3 травня 2022 року. Тоді загинув бойовий медик Ярослав Потяк з 3 роти 1 взводу. Прилетів касетний снаряд.
Я з того дня запустив бороду, – каже Слижук. – Це є за пам’ятку про тих, кого з нами немає. Дуже багато друзів, товаришів загинуло. Війна – це найгірше, що може бути.
Першочергова ціль для ворога
Переключитися з цивільного медика на військового у Слижука вийшло якось одразу. Каже, спершу він був лікарем медпункту, потім начальником медслужби, а зараз – начальник евакуаційного відділення бригади.
За ці чотири роки війна змінилася – тактика, зброя, засоби. А от характер поранень майже не змінився. Їх лише стало в рази більше – мінно-вибухові, осколкові тощо.
На стабілізаційному пункті ми надаємо першу невідкладну допомогу і відправляємо на наступні етапи евакуації, – пояснює Олег Слижук. – Ми тампонуємо рани, зупиняємо кровотечі, ставимо венозні доступи, стабілізуємо і відвозимо на наступний етап. У середньому боєць у нас затримується на 15-20 хвилин. Було, що й раніше 15 хвилин виїжджали.
Важких поранених супроводжують фельдшер та лікар-анестезіолог. Слижук та хірург залишаються на стабпункті. Та коли людей бракує, то їздять і вони.
Медики 102 бригади надають допомогу і бійцям, і місцевим мешканцям. Адже люди ще залишаються, кажуть, їм нема куди їхати.
За словами Слижука, одною з першочергових цілей ворога завжди є медики.
На полі бою кваліфікований санінструктор може надати допомогу десятьом, – пояснює Олег Слижук. – А в нас були випадки, коли росіяни КАБами за один раз знищили декілька наших медичних машин.
Бувають і найкращі дні
За словами Слижука, найкращий день – це коли нема поранених. Хтось читає книжки, хтось спить, куховарить, миється, пере.
Особисто я трошки займаюся спортом. От, купили якусь гирьку, – розповідає він. – Дякувати Богу, що лінія фронту не дуже навантажена, що медики мають час відпочити. Бо, наприклад, у 2023 році, коли був контрнаступ, то десь до чотирьох місяців, напевно, ми майже не спали. У нас стабілізаційний пункт був у селі Успенівка, то ми тоді довезли 101 важкопораненого. Возили з п’ятої вечора до третьої ночі.
Каже, за цей час на стабпункті медики між собою вже настільки надоїли своїми характерами, примхами та всім решта, що інколи й бачити одне одного не хочуть.
Дуже багато часу проводимо разом, на певній території, у певному приміщенні, з якого не можемо піти, – говорить Олег Слижук. – Але ми працюємо задля тих, хто трохи ближче до ворога. І ми ті всі наші негаразди забираємо.
Як стають рідними
У відпустці для Слижука головне набутися з рідними – з дружиною, дитиною, батьками.
Перші відпустки, коли я приїжджав, то, напевно, ще зустрічався з друзями. Але останніх два роки – тільки дружина, дитина й батьки. Поїхати кудись разом. Більше не хочеться нічого. Лиш побути разом з ними.
Ще, коли є у Франківську, то заходить у медуніверситет. Там працює, як сам каже, його рідний побратим Віктор Костюк.
Це людина з великої букви, – каже Слижук. – Він був у нас бригадним начмедом, а зараз завідувач кафедри військової медицини. Він – як рідний. Він за нас, за всіх медиків бригади, дбав, переживав, дослуховувався до нас.
А також кожного разу в перший чи другий день відпустки обов’язково йде на колишнє місце роботи – у Косівську лікарню, аби привітатися, пообніматися, подякувати.
Лікарня і головний лікар Іван Фазан – їм дуже велика подяка, бо від початку повномасштабної війни допомагали нам медикаментами, – говорить Олег Слижук. – І особисто Іван Васильович неодноразово був у нас на фронті.
Є багато старих друзів, які переживають, допомагають, а ще, каже, з’явилися нові. Як от польська благодійна фундація Humanosh im. Sławy i Izka Wołosiańskich. З ними Слижук познайомився у 2023 році. Якось вони приїхали у село, де тоді стояли військові.
Зібралося все село, їм там тиски міряють, таблетки роздають, – пригадує Олег Слижук. – Я приходжу, мовляв, хто такі, що тут робите? А з ними ще священник був, кажуть – волонтери, допомагають. Запросив їх до себе на стабілізаційний пункт. Вони і зараз приїжджають, багато допомагають. Стали мені рідними. Раз на місяць дзвонять, мовляв, що передати? І передають, що треба. Вони й на Харківський напрямок дуже допомагають – медикаменти, провізія, шини до машин.
Ще дуже важливо та приємно, коли до них приїжджають земляки та привозять вареників і різних гуцульських смаколиків.
Коли приїжджають волонтери ще й з твоїх країв, то це так, як береш батарейку і трошки перезаряджаєшся, – посміхається Слижук.
Молитва – то є сила!
За свою роботу на стабілізаційному пункті у 2023 році Олег Слижук нагороджений «Срібним хрестом». Каже, тоді стабпункт працював, як швейцарський годинник – велика команда у режимі нон-стоп.
Надходило багато надзвичайно важких поранених і якось Бог допоміг, розум і руки тих лікарів, що ми майже всіх довезли на наступний етап лікування, – розповідає він. – 50 людей водночас у залі лежало. У мене навіть водії та санітари – просто красунчики – ставили венозні доступи. Один у полі не воїн, так само й медицина – це командна гра. Коли всі працюють, тоді є позитивний результат.
А ще Олег Слижук переконаний, що велику силу має молитва – батьків, дружин і тих людей, які десь моляться за військових.
«о були такі випадки, що був приліт, що будинку не було, підвалу не було, а на військовому – жодної подряпини, хіба акубаротравма. Це хіба не чудо?! – питає Слижук. – Кожен носить вервичку, у мене є хрестик намолений. На стабпункті час від часу наші капелани приходять і правлять молитву, освячують. Думаю, що це правильно і так воно повинно бути. Я гуцул, а в нас віра в Бога – то є перше.
Авторка: Світлана Лелик
