Зустрівши Олега Ткачука на вулиці, навряд чи хтось подумає, що в нього за плечима майже рік війни, зокрема два тижні у Донецькому аеропорту. На героя він не подібний, як і більшість бійців АТО. Так, звичайні люди, юнаки, чоловіки, дядьки. Вони просто робили те, що вважали необхідним. Він теж такий – звичайний хлопець, який не всидів у тилу, пише Репортер.
То якось неправильно
Олегу Ткачуку – 22 роки. Народився він у селі Велика Кам’янка у Коломийському районі. Завжди мріяв стати футболістом. Після шести класів сільської школи поступив до спортивного ліцею під Києвом. За два місяці до випуску на тренуванні отримав травму. Так усе й закінчилося – і ліцей, і футбол. Повернувся додому, атестат про освіту отримував у місцевій школі. Що робити далі, каже, довго не думав. Порадився з батьками і вирішив йти служити на контракт.
«В армію я пішов у 2013 році. Служив у Коломиї в частині при аеродромі, – розповідає Олег. – Коли почалася війна на Донбасі, нас мало залучали. А я захотів на передову, тож задумав перевестись. Перевівся у 95 бригаду. Чому захотів на передову? Та бо коли в армії служиш і нічого толкового не робиш, а там таке відбувається, то якось неправильно, то не армія».
Далі були два тижні на полігоні під Житомиром. На бойове злагодження Ткачук їхав водієм, в зону АТО відправлявся вже сапером.
«Мені то було цікаво, я почав пробувати, – каже він. – Часом виходило навіть краще, ніж у тих, кого на саперів готували. За 15 днів показали основи, і комбат поставив мене командиром відділення. То було його рішення».
Робота сапера, говорить Олег, захоплива й непроста. Завдання лише два – або розмінувати, або замінувати.
Наразі Олег навчається у Національній академії сухопутних військ. А з «Репортером» він розмовляв в одному із львівських кафе
«Міни різні були. Наприклад, ставили і розміновували протитанкові. Здоровенні такі, по 16 кг, – пригадує боєць. – Розтяжки були, гранати руками збирали. Але найбільше мені подобалось підривати. Спершу треба все прорахувати, потрібна точна кількість тротилу, потім виставити. Підривали паркани і стіни, щоб наша техніка могла пройти. Потім уже зрозумів, що мені подобався саме отой ефект вибуху».
Босий боєць
У грудні 2014 року бригада виїхала в Піски. А за тижні Олег уже був у Донецькому аеропорту.
«Ми заїхали туди з комбатом. Їхали дивитись, чи там нічого не заміновано. Ще тоді в аеропорту стояли більш-менш цілі різні будівлі, хоч і з дірявими стінами. Але були такі переходи, що не можна було пройти, все заміновано, – розповідає хлопець. – Жили там з старшими чоловіками – мобілізований батальйон. Чоловіки 36-45 років, ровесники мого батька. Якщо чесно, то мене брати в аеропорт спершу й не хотіли, відмовляли. Але я понабридав комбату, не відчепився».
Донецький аеропорт запам’ятався холодом і темрявою. І в перший же день йому довелося вісім годин походити там босим.
«Там була перестрілка, нас витягували з-за укриття, а я був взутий у легкі черевики, тож витягнули без них, – дуже спокійно каже Олег. – Темно і кіпішно там було. Постійно стріляють, протяги. Світла нема, хіба тільки рації зарядити. Вночі працюєш без ліхтарика, бо ж відразу можна здати позиції. Постійно шукаєш укриття, осколки літають. Два метри вправо, два метри вліво, більше нікуди не підеш. Але потім і до того звикли».
Та вісім годин з босими ногами взимку на бетоні не минули безслідно. З аеропорту хлопця вивозили з пневмонією. Далі були два тижні в госпіталі і ще п’ять днів удома.
«Новий рік зустрів з рідними, а вже 5 січня їхав назад, – говорить боєць. – Повертався до бригади, але вже в Водяне».
У Водяному після аеропорту, каже, було простіше – є, що їсти, де заховатись і навіть час на відпочинок.
«Потім потепліло, то ходили рибу ловити. А після того, як прилітали снаряди, то просто збирали її руками. Плавали і збирали», – пригадує Олег.
Із зони АТО бригаду вивели наприкінці літа 2015 року.
В офіцери
Приїхавши з війни, Олег одружився, переїхав до Львова і тепер навчається в Національній академії сухопутних військ імені Сагайдачного.
«Повертатись до мирного життя мені було не дуже складно, – говорить він. – Правда, спершу кілька днів мовчав, ні з ким не говорив, але минулось. А ще дружина казала, що серед ночі уві сні шукав автомат, збирав гранати, кричав. Та на ранок я нічого з того не пам’ятав. Зараз це теж минулося. Нічого не сниться. А вчитись запропонували ще перед демобілізацією. Я подумав, що було б добре мати військову освіту, бо те, що робиться на Сході, швидко не закінчиться».
Навчання у військовій академії – справа нелегка, бо ж сувора дисципліна і прискіпливість до оцінок. Олег рятується улюбленою грою – футболом.
«Я не шкодую, що обрав військову професію, – каже Ткачук. – Хоча моментами все набридає. Часом хочеться повернутися на передову. Часом дратує, як поводяться ті «зверху», що ніяк не можуть наїстися і поділитись. Політика… Був би наказ вибити ворога, то за місяць-два їх би там уже не було. А так другий рік стоїмо на тих самих позиціях. Та, думаю, прийде час і такий наказ буде. Саме тому я продовжую вчитись».
Читайте також: Історії з АТО. “Кіборг” з Коломиї розповів про життя в окопах
