Днями у мережі міський голова Руслан Марцінків повідомив франківцям, що є звернення, аби перенести радянські поховання з кладовища на вулиці Лепкого на цвинтар на Київській. Також йшлося про перенесення поховання з Софіївки та Локомотиворемонтного заводу.
Логічно, що цей пост викликав хвилю навіть не обговорень, а обурень в коментарях. «Не на часі», «Краще гроші на фронт спрямувати» і «Комусь потрібна ділянка під забудову». Хоча були й деякі слова підтримки.
Марцінків для чогось оголосив про голосування у своїх месенджерах і тут же додав, що рішення прийматиме міжвідомча комісія у Києві.
Вічний вогонь – зібрати усіх
Червона Армія вибила німців зі Станіслава у липні 1944 року. Тоді місто обійшлося червоноармійцям у 167 життів.
Під час боїв убитих ховали на околицях, перехрестях вулиць, у парках та скверах. Найшанованіших – у центрі міста. Наприклад, капітана Дадугіна поховали біля тодішньої обласної бібліотеки, там зараз стоїть пам’ятник Чорноволу. А майора Лоскутова та полковника Розумовського – прямо на Вічевому майдані.
Фронт покотився далі, а поранені червоноармійці продовжували вмирати у шпиталях. Їх ховали на старих станіславських кладовищах. Було й декілька «почесних гостей». Так, у грудні 1944‑го тут із воїнськими почестями поховали Героя Радянського Союзу полковника Гаркушу, який брав участь у боях за Станіслав, а загинув в Угорщині. Під час штурму Берліна отримав смертельне поранення командир 147 Станіславської дивізії полковник Іван Герасімов. Він перед смертю просив поховати його у Станіславі, що і зробили.
Тодішню міську владу непокоїв той факт, що військові поховання розкидані містом. Тому вирішили створити меморіальне кладовище і звезти туди всі рештки.
Місцем для спорудження пам’ятника обрали так звану «повиставову площу» – на розі вулиць Леніна (тепер Лепкого) і Рєпіна. Пам’ятник–кладовище побудований “силами мешканців”. Щоденно, з 19 червня по 17 жовтня 1946 року, на будові працювали 200-300 робітників і службовців підприємств.
Медики контролювали ексгумацію тіл у центрі міста та їх перепоховання. Одночасно були організовані перевезення частини загиблих червоноармійців з центрального міського кладовища та цвинтаря на Київській.
Більше про історію кладовища та те як змінювався сам пам’ятник можна прочитати у статті Івана Бондарєва «Братське кладовище».
Звісно, за час свого існування сам меморіал пережив кілька реконструкцій. Вже в часи незалежності з нього були стерті всі радянські символи.
Навіть зірки з могильних плит старанно затерли.
Щоправда, лишився напис «Вічна слава героям, полеглим за свободу і незалежність нашої батьківщини». Якщо не знати першоджерела, то наче нічого радянського тут немає. Та насправді це – дослівний переклад на українську уривку з наказу Сталіна про святкування перемоги від 9 травня 1945 року
Перепоховати перепохованих
Що ми знаємо про тих, хто похований на цьому кладовищі? У 1947 році Станіславський міський воєнком подав до обласного військкомату «Книгу обліку військових кладовищ, братських та індивідуальних могил воїнів Радянської армії і партизанів загиблих в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. по місту Станіслав і Станіславському району».
Згідно з цією книгою, серед військових поховань згадується вже і «вічний вогонь». Там же є і список похованих.
В кінці списку запис: «Перевезених зі всіх могил сержантів солдатів і офіцерів з Станіславського району, 84 прізвища яких не встановлені».
Як видно з цього документа, спочатку в 1946 році на Меморіальному кладовищі були поховані 118 людей. З них прізвища відомі тільки у 34.
В березні 1957 року були ще перепоховання і станом на серпень 1958-го стало вже 326 людей. Станом на 13 квітня 1965 – 392. У 1967 проводилася реконструкція і похованих стало 399 осіб.
На плитах є 408 імен і прізвищ, з них 9 записані двічі.
Тепер щодо поховання на території Локомотиворемонтного заводу. Під час звільнення міста 27 липня 1944 року на території заводу загинули двоє червоноармійців. Їх тіла знайшли після завершення боїв. Довгий час їхні прізвища були невідомі. Пізніше встановили, що це рядовий Петро Корнацький і молодший сержант Степан Степаненко.
Братське військове кладовище на Софіївці
Софіївка в ті часи була окремим населеним пунктом, центром Станиславського району. Ну, й оскільки це був центр, він мав своє військове поховання, його заклали якраз біля адмінбудівель. Спочатку там були поховані загиблі в боях за місто солдати і офіцери 141 стрілецької дивізії. Точне число похованих встановити зараз важко. Пізніше сюди перенесли останки загиблих із сіл, близьких до обласного центру.
Цю всю інформацію ми взяли з монографії «Військові некрополі Станиславова – Івано-Франківська», авторства Яреми Кваснюка, Романа Чорненького та Петра Гаврилишина.
Як розповідає кандидат історичних наук, доцент Петро Гаврилишин, в цю книгу увійшла вся відома історія про військові поховання у місті. Основним джерелом стали архіви музею «Героїв Дніпра», який є філією Національного військово-історичного музею України. Свого часу Івано-франківський обласний військовий комісаріат передав йому картотеку та архівні матеріали, які стосуються військових поховань на території Прикарпаття.
На кладовищі на Лепкого реально є тіла, – розповідає Петро Гаврилишин. – Чи їх рівно 399, чи їх там 350, чи 300, то ми не можемо верифікувати точно. Але вони там є. Там в основному поховані червоноармійці. Є якась невелика частина з НКВС, але незначна. Серед маси кісток неможливо відділити кістки червоноармійців-піхотинців від кісток військовослужбовців НКВС. Ми ж не зробимо генетичний аналіз, складно тепер буде познаходити родичів. Якщо ж говоримо про Софіївку, то там поховані суто червоноармійці. І локомотиворемонтний – це один українець з Київщини і один українець з Хмельниччини.
Потрібно розуміти, що основна маса в цих похованнях – це українці, які були мобілізовані, – продовжує Гаврилишин. – Хто поліг в боях тут, на Франківщині, за Франківськ? Це, як правило, хлопці з Хмельницької , Житомирської, Київської, Вінницької областей. Їх мобілізували, вони загинули, вони заплатили свою ціну. Як історик, який займався цим питанням, думаю, що зараз не час і не місце воювати з кістками. Недоречно витрачати кошти та енергію на ці речі. Треба всі ресурси спрямовувати на армію.
Якби уже таки дійшло до перепоховання, то це теж треба робити науково, залучати археологів, фахових людей, наполягає він.
Є відносно хороший приклад у Львові, це КП «Доля», вони працюють з Марсовим полем, – каже Петро Гаврилишин. – Там є певна технологія, якої дотримуються, і якби раптом до такого дійшло, думаю, треба залучати цих хлопців. Бо у нас є прецедент в Коломиї, де екскаватором просто рили траншеї, шукаючи поховання.
8 травня весь цивілізований світ буде святкувати 80 років від дня перемоги над нацизмом. Прості солдати-українці воювали фактично тоді не за Сталіна, а за рідні землі, хоча й носили тоді радянську форму, – наголошує він. – Не будемо применшувати внесок українського народу у боротьбу з нацизмом. Ми маємо чим гордитися. Тому мусимо бути акуратними, бо наші потенційно неправильні дії росія зможе використати у своїй пропаганді.
Те, що мали зробити давно
Усі ексгумаційні роботи можна проводити лиш на основі дозволу Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення учасників АТО, жертв війни та політичних репресій.
Ця комісія була створена ще у 1996 році, входять до неї представники різних відомств, як то прокуратура, СБУ, МВС і т.д. – в основному на рівні перших заступників. І наразі питання про перепоховання у Франківську пішло на розгляд цієї комісії.
В Україні з початком повномасштабного вторгнення цей процес досить активно рушився, коли із центральних частин міст чи сіл забирають і пам’ятні знаки, і поховання, і переносять їх на територію кладовищ, – розповідає Ярослав Коретчук, директор Музею визвольної боротьби. – Одні з останніх робіт, які тривають по сьогодні, це, звичайно, у Львові. Там з Марсового поля забирають останки загиблих у Другій світовій війні, а також у пізніші роки, і переносять на кладовище. І зараз у багатьох містечках ці процеси тривають. Тому тут нічого дивного немає. Поясню чому.
В першу чергу, доволі часто, на такі комплекси наносили величезну кількість прізвищ, продовжує він. Але під час розкопок доволі часто виявляється, що поховання або пусті, або кількість людських останків не відповідає кількості прізвищ на плитах.
Читайте: Не лише для рідних. Чи достатньо у Франківську вшановують пам’ять про загиблих військових
Далі – в буремні роки після завершення Другої світової доволі часто в такі комплекси дозахоронювали вояків підрозділів НКВС чи Червоної армії, які загинули в сутичках з вояками ОУН та УПА. Тому, звичайно, що отака переміш і червоноармійців, і нквсівців, спонукає перенести їх із центральних площ. Перенести, звичайно ж, на кладовище.
Коретчук наголошує, що, за офіційними даними, у боях за Івано-Франківськ загинули 167 червоноармійців.
У нас на вулиці Київській є дві братські могили дійсно людям, які визволяли Івано-Франківськ від нацистів. Велика частина людей, які загинули в боях за місто, захоронені саме там. Тоді постає питання, хто ж похоронений на Лепкого? – каже Коретчук. – От візьмемо для прикладу, курсант Кудинов Василь Сергійович 1922 року, курси політичного складу політуправління четвертого Українського фронту, загинув в боях з УПА 20 серпня 1944 року, похований на вулиці Лепкого. Плюс у нас був військовий аеродром, було багато аварій. Але ці люди не мають жодного стосунку до вигнання нацистів з території міста.
Тому Ярослав Коретчук наполягає на тому, що забрати могили з центру треба було давно.
Ми не говоримо про забуття осіб, які дійсно загинули під час вигнання нацистів та їхніх союзників з території України, – каже Коретчук. – Відповідно, якщо буде позитивне рішення комісії, останки будуть дозахоронені до інших братських могил на офіційному міському кладовищі. І будуть вони захоронені з військовими почестями і згідно з християнськими звичаями.
Він також додає, що вивчав коментарі містян під постом міського голови і бачить, що більша частина коментаторів найбільше остерігається, що ця ділянка піде під забудову.
На моє глибоке переконання, ці поховання потрібно просто перенести, а щодо майбутнього ділянки, то, на мій погляд, там має бути сквер. Бо на такому місці ніякої забудови бути не може.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.