Маскувальні сітки, кікімори, окопні свічки – волонтерський хендмейд став уже звичним. І разом з тим ми не припиняємо дивуватися цій потужній силі людського мурашника. Сьогоднішня історія знайшла «Репортер» в укритті під час тривоги. І вона – про тисячі ниток, які плетуть кікімори на передову.
Давайте ще
“А може ви хочете помогти? То ми для армії робимо”, – каже чорнява дівчина і витягає з чималого пакета купу ниток. Вона усміхнена й балакуча, з тих, що одразу заряджають на позитив. Дві її сусідки по лавці, певно, й самі не зогледілися, як почали складати ті нитки в пучки.
Ця сцена відбувається в укритті під час повітряної тривоги. “З таких от пучків потім роблять кікімори”, – пояснює вона. І сміючись додає, що затягує в цю роботу всіх, кого може. А укриття під час тривоги – чудесна можливість знайти робочі руки.
Знаєте, це той випадок, коли щось погане можна використати на користь. От як 10 жовтня була ця тривога на 5 годин, то ми стільки роботи переробили! – захоплено каже вона.
Знайомимося, дівчину звати Оксана Чабанюк, сама вона з Угорників, але не з цих, що під Франківськом, а з тих, що біля Отинії.
Я десь з вересня почала цим займатися, точніше навіть не я, а моя мама, до речі, вона теж Оксана – розповідає дівчина. – В неї є знайома, яка працює бухгалтеркою в монастирі на Івасюка. І вони там плетуть кікімори. Зараз стало людей менше приходити, то вона й спитала маму, чи не могла б помогти торочити клаптики мішковини. Вона погодилася, взяла кілька, ми приходили з роботи додому і це робили. Але ми приїжджаємо пізно, десь година сьома вечора, то лишалося дуже мало часу. Ми проаналізували й вирішили це робити у поїзді – годину їдемо до роботи, годину з роботи, можна щось встигнути.
Відповідно, – продовжує Оксана, – у поїзді всі на тебе дивляться і людям цікаво, що ти робиш. І ми почали пояснювати, що це на армію, показувати фотографії, як та кікімора виглядає, бо дехто не знає, що це таке. І як тільки ти кажеш, що це для військових, вони одразу беруться допомагати. Одного разу так було, що всі клаптики, які в нас були, порозбирали. Зробили й кажуть – ну, давайте ще.
Люди настільки здружені, вже ніхто не говорить ні про політику, ні про ціни. Просто сконцентровані на тому, щоб зробити максимально багато.
На фоні всього робочого дня, коли ти вже втомлений їдеш додому, заходиш в поїзд і бачиш цих людей, які вже кажуть, – ну шо є, що плести? Це дуже заряджає. В тому поїзді ти просто відпочиваєш морально. Це вже, як сім’я.
Оксана каже, що сталий кістяк їхнього “поїздового підрозділу” – п’ятеро людей. Вона, мама і ще три жінки. Вони завжди працюють зранку.
Бо, щоб ви зрозуміли, то перший поїзд виїжджає з Отинії о 6:10. І переважно в таку годину люди тут досипають, а ми працюємо. Але кожного вечора, коли вертаємося, то завжди приєднуються якісь нові люди.
Є люди, які кажуть, що в них в носі порохи від того, що не будуть робити, бо потім порохи на одязі. Але таких зовсім небагато. Більшість дуже хоче помагати.
І ми з мамою розуміємо, що ця справа кожного українця – помагати. І що Бог віддячить за це кожній людині, але стараємося й від себе подякувати. І вже останні рази я купую такі цукерочки з написами «Все буде Україна», «Україна переможе» і дарую по одній. Чи яблука дарую, чи ще щось.
Читайте: «Маскувальні феї» з Франківська наплітають щомісяця 300 квадратів сіток для військових (ФОТО)
Та хто їх рахує?
Оксана розповідає, що спочатку вони з мамою просто торочили ті клаптики мішковини на нитки. Саму мішковину їм давали волонтери, які працюють у монастирі святого Йосифа. Це той, що на Івасюка.
Скоріш за все, вони в монастирі були оголосили, що треба мішковина, й люди їм приносять мішки. Але приносять вже такі – десь залатані, можливо, десь брудні. І ми брали їх додому прати. Бо в місті дівчатам – це важко зробити в квартирі, а в селі є і де замочити, і де висушити.
Їдуть туди 48 маршрутом, забирають мішковину і зразу – на вокзал. А вже вдома перуть, сушать і самі порють. Тобто, стали з часом робити більше. І ще самі питають людей у поїзді, хто, може, має ті мішки, бо ж і так їх зараз ніхто не використовує.
От, буквально на днях жінка нам казала, що купу таких попалила, але ще три десь має, то обіцяла принести, – розказує Оксана. – Або ж базар у селі. Знайшли чоловіка, який продає мішки, питали за мішковину. Казав, що немає. Але, як стали пояснювати, для чого то, то десь ще знайшов у своїх запасах і віддав задешево.
Наступний етап роботи був уже складніший – плести пучки. В кожен з них іде сім ниток, Оксана каже, вчилися дистанційно. Їй волонтерка кидала фото ниток, які треба складати в один пучок, а вона їй – фото з готовою роботою.
Перші рази було важко. Бо там є така нитка, яка складається з двох волокон, і їх практично не видно. Плюс у пучку поєднується вогнетривка нитка, кольорова нитка – під опале листя чи траву, ну і, звісно, сама мішковина.
Скільки вже наплели? Сміється, та хто ж то рахує? Ну, може, на дві кікімори, а може, й на три.
Знаєте, стільки людей беруться до цієї роботи? От у моєї мами є вуйко, йому 75 років. І ми йому принесли величезний пакет тої мішковини і кажемо, може, буде час, то поторочіть трохи. Він каже – та я вже не бачу, і руки крутить. Але через тиждень він той пакет переторочив сам. Мама каже, дякую вам, вуйку, ви цим рятуєте комусь життя. А він так став, задумався і каже: “Та коби так було, дитино, я би ще робив”.
Читайте: Франківські волонтерки виготовляють кікімори для снайперів. Потрібна допомога
Руки потрібні завжди
При монастирі святого Йосифа плести маскувальні сітки почали від початку повномасштабного вторгнення, розказує волонтерка Люба Скрипник.
Не знаю, скільки ми їх сплели. Бо рахуємо, збиваємося, потім знову починаємо рахувати, – посміхається вона. – Чесно, не знаю. Може, 80, ну до 100 доходить.
Кікімори ж взялися робити влітку. Стартувати їм помогли волонтери з центру для учасників АТО та їхніх сімей «Нові крила», що на Майзлях.
Вони почули, що ми можемо робити і в нас є місце. Прийшли, навчили, принесли основу, нитку, мішковину. І ми працюємо.
Люба каже, що кікімори роботи не важче, ніж сітки, але довше. Марудна справа – складати пучки, тому роздають цю роботу додому.
Знаєте, раніше багато людей до нас приходили – і на сітки, і на кікімори. А зараз переважно нових людей дуже мало. Не знаю, з чим це пов’язано, чи люди вже звикли, що у нас війна, не знаю… Робочих рук ніколи в надлишку не буває, тож кличемо всіх.
Кікімори віддають тим, хто просить. У пріоритеті – відправлення прямо на передову. А зазвичай записують у чергу і по тій черзі віддають.
Або якщо людям треба «на вже» для своїх військових, то ми пропонуємо – приходьте до нас і плетіть. Збирайте компанію, ми даємо сітку, даємо матеріал.
З усмішкою додає, що хлопці добре відгукуються про їхню роботу. Навіть казали, що привозили їм американські кікімори, то наші – кращі.
Авторка Євгенія Ступ’як
Comments are closed.