Богдан Кучаравий родом із Тлумаччини. В 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді він з перших днів вторгнення. Не міг всидіти вдома, попри можливість бронювання від ГЕС, де працював техніком. Разом з іншими «едельвейсами» звільняв від ворога Київщину та Чернігівщину. І вже три роки щодня готує їжу для побратимів. На війну Богдан ішов воювати, а не куховарити, але так склалося.
Цей текст – один із серії матеріалів, які Репортер записав на Донбасі про бійців самохідного артилерійського дивізіону (САДн) 10 ОГШБр «Едельвейс».
Або ти, або тебе
На Золотолипській ГЕС Богдан Кучаравий працював з 2011 року. За фахом він технік-електромеханік. Але у 2022 році все змінило повномасштабне вторгнення.
Я знав, що, навіть використавши бронь, вдома спокійно сидіти не зможу, – каже Богдан. – В мене від тата такий характер. Мама завжди казала, що то така натура. У мене двоє дітей вдома. І донька Олеся – теж бойова. Я зібрався і пішов. Без домовленостей з друзями, без якихось зборів.
Богдан мобілізувався 3 березня 2022 року. Потрапив до артилеристів 10 гірсько-штурмової бригади. І за кілька днів з побратимами вирушив на оборону Київщини.
Зачитали прізвище, сів в автобус. «Хлопці, куди їдемо? – «На Коломию». То вже зрозуміло було, що з високою ймовірністю я потрапив у «десятку». Третього березня я був в Коломиї, а вже шостого – в Борисполі. Того ж дня частину з нас відправили на підсилення 8 гірсько-штурмового батальйону.
Каже, вчилися всьому по ходу. А головне правило було простим: «Або ти, або тебе».
Це були контактні бої. Якщо ти не будеш стріляти, то будуть стріляти по тобі. Вибирати не доводилось абсолютно, – говорить Богдан. – Я сказав прямо: «Хлопці, дайте кілька загальних фраз, що робити, щоб мене не вбили вже сьогодні. І їхні поради – це не прищіпай, туди голову не висувай, так не роби – трошки допомогли й врятували. А потім уже простіше, бо був певний досвід.
Попри напругу боїв, траплялися й кумедні моменти. Богдан згадує чоловіка, який просто під час стрілянини у Новій Басані вперто хотів вийти з хати покурити.
Ми вже підбили тоді кілька танків, кілька БТРів. Піхота, їхній спецназ ховається, а дядько визирає з хати і каже: «Можна вийти покурити?» Я йому: «Дядьку, яке курити?». Використовуючи нецензурну лексику, попросив його покурити в хаті. Це, напевно, був один із найсмішніших моментів за весь час, – розповідає Богдан.
Читайте також: Відновлюють себе й Україну. Як ветерани після полону і ампутацій повертають відчуття дому
А іншого разу побачив, як місцевий хлопець років 10-11 намагався з-під трактора дістати тубус від ручного протитанкового гранатомета.
Дивлюся, малий його вже додому тягне. Кажу: «Дай, друже, я ще на нього подивлюсь». Глянув – РПГ заведений, заряджений. Я забрав, малий образився. Але ми потім з нього ще по російському БТРу стрельнули. Той їхніх піхотинців забирав, а ми як бахнули, БТР кинув їх і втік, – розказує Богдан Кучаравий. – У нас тоді теж були втрати, дуже тяжкі. Два хлопчики наших – 26 і 24 роки – в тому бою загинули. За них ми готові були доганяти їх ще десь у Новий Биків, чи куди там вони тікали. Просто не мали чим.
«Чорна сторінка» в історії
Після Київщини та Чернігівщини 8 батальйон, з яким Богдан воював перші місяці, вирушив на Харківщину. А його з побратимами повернули в артилерійський дивізіон «десятки».
А кухарем дивізіону Богдан став випадково. Якось приготував вечерю, всім посмакувало і йому запропонували тимчасово готувати для побратимів.
Один раз повірив, коли мені сказали, поготуй чуть-чуть, ми все врегулюємо і ти підеш на гармату. Далі я вже воював з усім своїм керівництвом, зі всіма командирами. Але безрезультатно. Це чорна сторінка в моїй історії, – говорить Богдан. – Хтось на цьому місці був би щасливим, але у мене натура інша. Значить, так мало бути. Напевно, в Бога були інші плани на мене.
Каже, готувати вміє ще зі студентських років. Студенти завжди голодні. Їсти щось треба. Так і почав готувати.
Читайте також: Калушанин Микола Панько з позивним «Хімік» хімічить з автівками на дорогах Донбасу
Інколи телефонує за порадами мамі або ж сестрі, яка має фах кондитера: «Я дзвоню: «Мамо, а що робити з таким-то?» Вона сміється: «Та роби так». Сестра у мене кухар-кондитер. Для них я на кухні — і це їх заспокоює».
Каже, на початку війни довелося готувати на 85 людей. Умови були різними. Коли стояли в лісі, то мав у користуванні польову кухню. І що б не було, а приготувати треба на всіх.
Буває, що той каже: «Я їсти не хочу», а той каже: «А я «бутік» з’їм». Але якщо здуріють і прийдуть всі? Аби таких моментів не виникало, то готую завжди на всіх, – розповідає Богдан. – Якщо на місці залишається 5-6 хлопців, то можемо й картоплі посмажити. Але для 40 це нереально. Нема на чому. Всі все розуміють.
За три роки лише раз було таке, що Богдан приготував вечерю, якої вистачило не всім. Бо прибув ще один розрахунок. Але за пів години, поки хлопці милися, вечеря вже була готова й для них. Каже, в такому випадку 30 хвилин цілком достатньо, щоб приготувати гречку чи макарони.
Дитяча мрія
На стінах кухні – дитячі малюнки. Серед них і ті, що малювали його діти, – Олеся і В’ячеслав. Син, як і тато, любить футбол і гори. До вторгнення Богдан з сином встигли піднятися на гору в селі. Далі спробували вийти на Хом’як – теж сподобалося. А потім зійшли й на Говерлу. Після перемоги мають плани продовжити мандрувати горами:
Зараз у нас є мрія обійти усі двотисячники. Я кажу, що йти довго й далеко. Але він готовий. Тільки чекає, щоб війна закінчилася. А я переживаю, щоб він не перегорів за цей час. Навіть у привітанні з днем народження казав: «Тату, чекаю, щоб ти швидше прийшов і ми подорожували.
Читайте також: З партизанів у артилеристи. «Едельвейс» Тарас Кривенко на війну пішов у 20 років
Авторка: Ольга Суровська
