Понад рік мільйони українців змушені жити у статусі переселенців чи біженців. Майже 80 років тому, з вини тієї ж тоталітарної держави, лемки тисячами так само були примусово виселені зі своїх домівок. Тоді радянська влада називала це «евакуацією», точно як тепер говорять про «звільнення».
Через десятки років про лемківську спадщину говорять і співають. І хоч історичний регіон Лемківщини втрачений назавжди, його нащадки сподіваються – лемківське пропасти не може, пише Репортер.
Лемки бережуть своє
Неділя у церкві святих Кирила і Методія на Галицькій, яку ще називають «лемківська церква», зібрала переважно людей похилого віку. У маленькій церкві пахне ладаном і деревом. Службу веде настоятель храму, отець Анатолій Дуда-Квасняк. Його батьків з родиною виселили у 1946 році з села Криниця Новосанчівського повіту. Зараз отець Анатолій всіляко підтримує і популяризує лемківську культуру в усіх трьох областях Галичини.
Сама служба переважно така, як у більшості греко-католицьких храмів, але проповідь звучить на лемківському діалекті. Священник говорить про Мойсея і те, як він 40 років водив по пустелі єврейський народ. Проводить паралелі з лемками.
Пам’ятаємо, як тяжко було при депортації. Мали купу дітей з особов, а як не вистачало харчу, то була трагедія надзвичайна. Так і єврейський нарід був незадоволений Мойсейом. Тоді дух Мойсея полинув за поміччю до Господа.
Завершується служба духовним гімном «Боже великий єдиний» і негласним гімном Лемківщини «Гори наши Карпати».
Старі лемки мають молодих повчити, – завершує службу отець Анатолій. – Я вас дуже прошу. Бо не по своїй волі були депортовані. Але дуже добре, що дух лемкі́вства є.
Спочатку родину отця Анатолія направили на Полтавщину, а звідти вони вже перебралися до Монастириська, що на Тернопільщині. Це була поширена практика серед переселенців з Польщі – перебиратися на західні області, «ближче до кордону».
Читайте: Цвинтар, май і сорочка русалці. Як прикарпатці відзначають Зелені свята
Дуже тяжко було під час депортації, бо ніхто не хотів зіставляти церкви, горів, свою рідну землицю, край і йти не знати де, – розповідає Анатолій Дуда-Квасняк. – Тоді казали – підете до росії, там райське житє. А везли дуже довго, по два місяці в товарняках, разом з худобою.
Лемківська церква в Івано-Франківську відкрила свої двері 22 травня 2016 року. Як пригадує отець Анатолій, тоді на освячення приїхало дуже багато людей з різних областей, навіть з «рідної Лемкі́вщини».
На Лемківщині переважно церкви були дерев’яні, бо було багато лісу. Так само зробили й тут, – каже Дуда-Квасняк. – Лемки були глибоко віруючі люди. Але тут, коло лемківської церкви, ми не тільки молимося. На Кирила і Методія маємо празник, по-лемківськи – кермеш, а на Петра і Павла уже пару років проводимо великий відпуст коло церкви, як було у Криниці. Маємо і молитися, і відроджувати традиції. Надіємося, що лемківське ніколи не може пропасти.
Забрали скрипку й вишиванку
Співачка, акторка франківського драмтеатру Галина Баранкевич уже не перший рік популяризує лемківську культуру. Це – данина її бабусі, яку в одинадцятирічному віці разом з родиною депортували у 1946 році з села Верхомля Велика повіту Новий Санч. Спочатку – на теперішню Луганщину, а через чотири-п’ять років родина переселилася вже на Прикарпаття, у село Дем’янів, що біля Бурштина.
Залишили все – а мали велике господарство, – розповідає Галина Баранкевич. – Прадід узяв з собою скрипку, баян і вишиванку. Це для мене свідчення, наскільки ці люди були інтелектуальні. Мої акторські дані, здібності – все в мою бабу, вона дуже гарно танцювала, грала в аматорському театрі. У лемків складні характери, це правда, але це наслідок тих жорстоких подій, які вони мусили стійко витримувати.
У 25 років Галина Баранкевич почала більше цікавитись лемківською спадщиною. До цього спонукала пропозиція професійно записати кілька лемківських пісень. Згодом вийшов і цілий альбом – «Вигнані з раю».
Що таке для людини – рай на землі? Це її дім. Крім того, є така пісня, яку лемки співали під час посту, про вигнання Адама і Єви з раю. Так і з’явилася назва, – розповідає акторка. – Після альбому ми створили драму-концерт з такою ж назвою, презентували у драмтеатрі. Директор театру Ростислав Держипільський взяв на себе режисуру. Це доволі дорогий продукт, з оркестром, декораціями. З того часу цю виставу грали на багатьох важливих сценах – і не лише в театрах. Наприклад, на фестивалі «Порто Франко», просто на колії вокзалу. Декораціями слугував спеціальний музейний паровоз, який привезли з Чернівців.
Зараз Галина Баранкевич, разом зі співачкою, теж лемкинею Ксенією Пранничук започаткували проєкт «Етноформація». У його рамках шукають й інші лемківські пісні, роблять стильні аранжування, щоб творчість предків могла вийти на новий, світовий рівень. Також відкривають набір для учнів у студію, де навчатимуть хорового співу.
Із більш сміливих планів – створити лемківський фестиваль в Івано-Франківську. Все – щоб зберегти культуру своїх предків.
Хто пережив вигнання, той ніде не буде вдома, – каже Галина Баранкевич. – Моя бабуся померла 13 років тому. В останні роки перед смертю вона часто казала: «Я так хочу додому». А її дім – на Лемківщині.
Визнати на рівні держави
Голова Івано-Франківської обласної організації та всеукраїнського товариства «Лемківщина» Оксана Данилів розповідає, що останнім часом пандемія та війна завадили організації культурних подій. Зараз наживо фестивалі не проводять, лише онлайн.
Наразі ми готуємося до міжнародної лемківської ватри у Ждині, в Польщі, – каже Оксана Данилів. – Хочемо провести всеукраїнську колегію, хоч війна заважає приїхати багатьом учасникам. У другу неділю вересня будемо у жалобній формі відзначати 79 річницю депортації. Також недавно у Франківську пройшов Восьмий всеукраїнський з’їзд лемків. Там ми підготували звернення до голови Верховної Ради, щоб нас на державному рівні визнали депортованими.
Читайте: Сховане обличчя міста. Де у Франківську можна побачити твори Опанаса Заливахи
Закон № 2038 про внесення змін до законодавчих актів щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944-1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки, пройшов перше читання у 2021 році. Тепер його готують до другого. У законопроєкті йдеться про те, щоб надати статус ветеранів людям, депортованим у 1944-1951 з Польщі до України, а членам їхніх сімей надати пільги. Зокрема – на безкоштовний проїзд у транспорті.
Головне – щоб нас визнали на державному рівні, визнали, що ми депортовані. Це буде сигнал і для світу, – говорить Оксана Данилів. – Так ці люди, яких стає все менше, відчують, що вони комусь потрібні.
Катастрофа новітньої доби
Як пояснює професор франківського медуніверситету, доктор історичних наук, автор книги «Лемківські долі. Трагізм і пам’ять поколінь» Ігор Любчик, лемки – не єдині, кого примусово виселили зі сходу Польщі. Крім них, були ще українці з Холмщини, Надсяння та інші. А найчастіше говориться саме про лемків, тому що їхня культура була найбагатшою, з-поміж інших етнографічних груп.
Зокрема, станом на 1946 рік на Прикарпаття з Польщі прибуло 3,5 тисячі українських сімей – майже 11,5 тисяч людей.
Наприклад, у 1945 році найбільше переселенців прибуло у Гвіздецький (204 сім’ї), Заболотівський (167 сімей), Калуський (146 сімей), Більшівцівський (95 сімей) і Снятинський (69 сімей) райони. Але найбільше українських переселенців з Польщі було на Тернопільщині.
У село Терновиця, зараз це Тисменицька громада, прибуло близько 200 сімей. У селі Липівка Тисменицької громади теж було дуже багато виселенців, навіть досі південну частину села називають – «Лемки», – розповідає Ігор Любчик. – Радянська влада проводила агітаційну роботу з переселенцями. У першу чергу намагалися радянізувати через колгосп, куди вони принципово не хотіли вступати.
Як пояснює Ігор Любчик, виселення українців з їхніх історичних місць проживання у Польщі відбувалося в три етапи. Перший – у 1939-1940 році, тоді примусу не було, лише пропаганда, яка обіцяла «радянський рай». У ці роки в УРСР переїхало десь 5 тисяч лемків, холмців і надсянців.
Другий – 1944-1946, після того, як була підписана «Угода про евакуацію», яка насправді виявилася грубою й насильною депортацією. Саме тоді на терени сучасної України прибуло найбільше українців з Польщі.
Третій етап – операція «Вісла» 1947 року. Тоді близько 30 тисяч лемків, які уникли попередньої депортації, переселили на північно-західні землі Польщі.
У такі три спроби намагалися позбавити лемків-автохтонів своєї землі, – каже історик. – Лемки не були зайшлими на ті території, вони там жили споконвіків. Ця депортація фактично перетворилася для лемківства у цілу катастрофу новітньої доби. Бо зараз можна співати пісню, носити одяг, пам’ятати предків, але не можна відродити регіон.
«Всьому цивілізованому світу»
Як розповідає Ігор Любчик, депортованим із Польщі було нелегко на українських землях. Місцеве населення – як на сході, так і на заході – не сприймало приїжджих, називало поляками. Крім того, радянська влада селила переселенців по кілька сімей в одну хату. Це називали «методом уплотнєнія».
Найважче було тим, хто приїжджав зі сходу в західні області – їх не хотіли навіть прописати. Але лемки втікали на захід, бо тут було більш звичне для них середовище, – говорить історик. – Найкращим свідченням того, як жилося виселенцям, є заяви. Вони наївно писали їх навіть на ім’я Сталіна, жалілися, що ніхто з ними тут не рахується й просили допомоги.
У 1945 році лемки поза межами СРСР написали відкритий лист «Всьому цивілізованому світу». У ньому зверталися, серед інших, до президента США Гаррі Трумена, представників європейських урядів, глав християнських церков та Червоного Хреста, просили втрутитися. Але світ залишився глухим.
Тепер ми вернулися на Галицьку Україну, живемо по людях і просимо хліба… Дорогі браття-лемки, постарайтеся, щоб нас повернули на рідну землю, інакше пропаде плем’я лемківське, – писали лемки з Тернопільщини до своїх родичів у США з марною надією передати ці листи.
За словами історика, зараз завданням нашого покоління є вивчати й досліджувати лемківську культуру, щоб вона жила далі.
Особливість лемківства полягає в тому, що регіон на межі трьох держав втрачено, – каже Ігор Любчик. – Культура, попри фестивалі та наукову діяльність, теж перебуває на межі затирання, бо лемко не проживає на своїй етнічній території, на відміну від гуцула, бойка. Натомість, він розпорошений по українських просторах, Америці, Канаді, Польщі. Як у такому випадку можна розвивати, наприклад, сакральну архітектуру?..
За словами отця Анатолія Дуди-Квасняка, зараз у лемківську церкву ходять не лише лемки. Але є й такі, хто ще народився на території сучасної Польщі та пам’ятає, як було у них вдома.
Ми лемки – свідомі українці. Україна була б бідна, якби не було етнічних груп, вони – як гілки (по-лемківському «конари»), – каже отець Анатолій. – Якщо дерево має багато гілок, то приємно подивитися. Якщо був би тільки один стовбур, було б сумно. Ми – той великий конар українського народу.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.