Близько місяця у спальному районі Франківська, на Пулюя, працює невеличка кав’ярня Dusha. Її стіни розписані пейзажами – «Яхт-клуб», «Парк «Веселка», «Площа Свободи», «Оглядовий майданчик». Локації, які російська навала знищила або змінила до непізнаваності. Це локації Маріуполя, саме звідти власниця кав’ярні Тетяна Васильєва. Каже, хотіла вкласти у свою справу шматочок рідного міста. Саме тому її кафе й називається Dusha – душа Маріуполя.
Люди зі зниженим рівнем страху
24 лютого я прокинулася від повідомлень у робочому чаті на Вайбері, – розказує Тетяна Васильєва. – Там всі писали: «Війна, війна». Але ми, люди, які жили у прифронтовій зоні, мали знижений рівень страху. У нас завжди щось бахкало – ну бахкає, то й бахкає, ми аж так не переймалися. І я взагалі планувала залишитися вдома і нікуди не виїжджати.
Але потім сестра переконала їхати, заради дітей. Жінки рушили на виїзд з міста, але там було влучання по блок-посту. І вони змушені були вернутися додому.
Ми посиділи кілька годин, постійно в новинах, читали, що відбувається. І стало вже зрозуміло, що це щось страшніше, ніж було у 2014, – пригадує вона. – Зателефонувала мама і сказала, що є відкритий такий-то виїзд. Я взяла тривожну валізку, доньку, в машину і ми рушили.
Того дня вони поїхали до батьків у село – це за 25 кілометрів від міста.
Читайте: Голоси війни. Анастасія Вовк пережила пекло у Маріуполі й оселилася у Франківську
Ще 26 лютого у Тетяни був день народження. Пригадує, влаштували невеличке застілля, бо на той момент ще не розуміли, що і як воно буде. А вже з обіду почалися обстріли.
І весь вечір, і пів ночі я була в підвалі разом з батьками та дитиною, – каже жінка.
Ті дні в окупації Тетяна згадує з тихою задуманістю.
Ми не розуміли, чи настане у нас завтра, чи ні. Не було води, світла, газу, зв’язку. Ми взагалі не розуміли, що відбувається у світі , тільки чули вибухи й бачили, в якій стороні – чи то сторона моря, чи сторона Маріуполя. Тільки бабах, ракети над головою… Я не могла зв’язатися зі своїми друзями, з колегами з Маріуполя. Ми не знали, чи живі вони, чи ні. Це було дуже важко.
Ти майже місяць живеш одягнений у двоє штанів, у два светри, бо розумієш, що в будь-який момент тобі потрібно спускатися в підвал. Одного ранку я прокинулася від того, що над нашим будинком був шалений гул – я зрозуміла, що то ракета. І в тебе всередині все стискається і ти не розумієш, чи вона впаде от тут зараз, чи полетить далі. Це дуже залишилося в пам’яті.
З продуктами теж було сутужно, але, звісно, не так, як у Маріуполі. Бо село – то таки село.
Великих якихось запасів не було, але була картопля, була поруч посадка. Виїхали, дров нарубали, розпалили багаття. В нашому будинку ще жила сім’я – у них тато захищав Маріуполь, азовець, потім дізналися, що в полон потрапив. Ми з ними кооперувалися продуктами – в кого що є. Але розуміли, що надовго цього не вистачить. В селі був один магазин. До 28 лютого, поки був зв’язок, там ще щось продавалося, а потім взагалі нічого не було.
Ті, що прийшли як господарі
У середині березня сестри вирішили виїздити з окупації. Тетяна розповідає, що 15 березня поїхали в райцентр, щоб спробувати купити пальне для виїзду та якісь харчі, щоб залишити батькам.
І там ми побачили, як поводиться окупаційна влада і що взагалі відбувається, – пригадує Тетяна. – Вони поводили себе, як господарі. Ніби прийшли до себе додому. От ходили по вулицях і кидали димові шашки, бо хтось там щось не так їм сказав. Не подобається – в машину посадили й повезли. Знайшли людину потім чи не знайшли, то вже інше питання. Те, що люди сиділи там три тижні без харчів, а вони привозять одну фуру з продуктами. Вона неповна – там третина тієї фури, люди шикуються у чергу з 6 ранку і чекають на морозі по 6, 8, по 9 годин. Людей тримали під контролем – будете чемно себе вести, буде у вас їжа, не будете – то стійте далі.
Того дня їм не вдалося знайти ні їжу, ні пальне. Але почули від людей, що виїжджають колони через Василівку.
І ми просто зібрали ввечері речі та о 5 ранку виїхали на свій страх і ризик. Напередодні обстріляли колону, і ми дуже переймалися, що так само можемо потрапити під обстріл. Дуже боялися, але пронесло.
Тетяна пригадує, що тоді їм довелося пройти 25 блок-постів – на кожному перевіряли документи, на деяких – телефони. Чоловіки обов’язково знімали футболки – шукали татуювання. Ближче до сірої зони уже перевіряли всі речі в багажнику.
Читайте: «Ми повернемось в Маріуполь»: волонтер Іван Крисанов про облогу, шлях на захід і плани на завтра
Треба вибирати – жити чи плакати
До Івано-Франківська Тетяна приїхала 7 травня – тож практично уже рік живе тут. Каже, коли обирала місто, де можна було б зупинитися, розглядала Київ, Тернопіль та Франківськ.
У Києві та Тернополі їй пропонували роботу (Тетяна працювала у банківській сфері), у Франківську роботи не було.
Але тут жив знайомий, котрого я знала ще до війни, ми спілкувалися по роботі. І сюди на початку квітня виїхала моя подруга, – каже Васильєва. – Тому вирішили їхати туди, де є хоч якісь знайомі, бо я розуміла, що буде дуже важко залишатися самій.
Жінка пригадує, коли приїхали – було дуже непросто. Але саме тоді вона зрозуміла, що більше не хоче працювати в банківській сфері. Що хоче розпочати власну справу.
Ідею про кав’ярню вона виношувала ще в Маріуполі, і тут вирішила, що вже час діяти.
Я намагалася подавати заявки на гранти, бо в мене не було великих заощаджень. Ті, що були, боялася втратити, бо не розуміла, що буде завтра. Чи треба буде на ці гроші виїжджати закордон чи платити тут за квартиру? Тому шукала можливості.
Наприкінці осені їй таки вдалося отримати невеличкий грант. Але тоді почалися вимкнення світла, не найкращий час для кав’ярень. Тож вирішила поки чекати.
У лютому жінка пройшла додаткові курси з бізнес-планування від «Молодої Просвіти», ситуація по світлу стала стабілізуватися і то для неї був поштовх – потрібно починати.
У мене є дитина-підліток і я розумію, що повинна жити заради неї. Простіше всього сісти й нічого не робити, страждати за минулим життям, оплакувати його та чекати, коли стане краще, – каже Тетяна .- Але від того нічого не відбудеться у твоєму житті. Це синдром відкладеного життя. Треба робити вибір – або ти живеш, або сидиш і страждаєш. Я для себе прийняла рішення, що хочу жити.
Тож так на вулиці Пулюя і з’явилася невеличка кав’ярня Dusha.
Чому Dusha? Бо я все у житті роблю з душею. Ставлення до людей, до роботи, все в принципі. І ще – то для мене, як душа Маріуполя.
Тож стіни кав’ярні розписані тамтешніми локаціями – їх, до речі, малювала дівчина з Дніпра. На вітрині кольорові солодощі – їх пече дівчина з Харкова. У кутику – столик з дитячими дерев’яними іграшками – їх робить сім’я з Миколаєва.
А ще в меню є кава з веселою назвою «Білочка» – вона з кедровими горішками та шоколадною посипкою. Таня каже, що то була її улюблена кава в Маріуполі, а тут такої ще не зустрічала.
Авторка: Женя Ступ’як
Матеріал опублікований у рамках проєкту “Голоси війни”, який “Репортер” реалізує спільно з радіо “Західний полюс” і телеканалом 402.
Comments are closed.