Коли російська авіація вчергове, як за годинником, о 02:30 починала скидати бомби, Анастасії з рідними здавалося, що вона потрапила в «День бабака». Всупереч моментам відчаю, родина вірила, що зможе врятуватися – але лише всі разом, в окупації не кинуть нікого.
Зараз Анастасія Вовк уже понад рік живе в Івано-Франківську й вірить – настане день, коли вона зможе повернутися у рідний Маріуполь, пише Репортер.
Місто у вогні
До повномасштабної війни Анастасія Вовк жила у Маріуполі вісім років. У 2014 їй, ще вісімнадцятирічній, довелося переїхати з Донецька.
Мені здавалося, що це страшно, коли тато з мамою відвозять на вокзал тебе і кажуть: «Ти просто їдеш на море, за тиждень повернешся». А навколо – купа людей, всі втікають. Ти їдеш в нікуди й відчуваєш, як дорослішаєш, – пригадує Анастасія. – Але 2022 рік відрізнявся масштабом катастрофи. Коли ми виїжджали з Донецька, бачили горе, паніку. А з Маріуполя – розруху, трупи, які лежали і їх не прибирали. Для мене це два різні досвіди. Але у 2022 році значно страшніший.
У Маріуполі Анастасія була волонтеркою, спілкувалася з багатьма військовими. Вони передчували, що війна може бути, але не думали, що все буде настільки страшно. Навіть, коли все почалося, протягом кількох днів маріупольці ще вірили, що от-от і ЗСУ відтіснять ворога від їхнього міста
Ми не підозрювали, що почнеться пекло. Ми думали: ми ж фортеця, у нас стоїть «Азов», купа військових, до нас не пролізуть. Але вже 27 лютого з’явилося відчуття, що щось недобре, – розповідає Настя. – Ми з сестрою домовилися, що в разі чого йдемо з сім’ями до мами та переживаємо це всі разом. Тож 28 лютого зник зв’язок, і ми всі зібралися там.
Родина в Анастасії велика – дев’ятеро людей. Зокрема, діти сестри – хлопчику 8 років і дівчинці 8 місяців. Тож у першу чергу дбали про дітей.
Читайте: «Ми повернемось в Маріуполь»: волонтер Іван Крисанов про облогу, шлях на захід і плани на завтра
Найстрашніше – це коли через три тижні окупації знаходиш питну воду для дитини, він п’є і питає: «А можна ще?», – не стримує сліз Анастасія. – Коли ти там, все просто відбувається. Щодня просто маєш виживати. Вилітають вікна – ми їх закриваємо, нема їжі – шукаємо. Щовечора ми знали, що зараз знову буде летіти авіація. Тоді ти ховаєшся, закриваєш собою дітей, думаєш, може, так у них є шанс.
Виїзд з Маріуполя
Так родина провела понад місяць. У них була лише одна машина, куди всі не влазили, а залишати нікого не хотіли. Аж коли в їхній провулок зайшли «днрівці», зрозуміли, що треба їхати.
У нас залишилася квартира у Донецьку, але їхати туди ми не хотіли. Тоді виїжджати через росію для нас було неприйнятним, – каже Анастасія Вовк. – До того ж ми з чоловіком волонтери, моя мама теж у них – «ворог народу», нас би не випустили звідти. На щастя, 27 березня приїхав друг і сказав, що є можливість поїхати у Мелекіне, село біля Маріуполя, є 10 хвилин на збори. Ми зібралися – хто в нашу машину, хто в їхню, забрали всіх домашніх тварин і поїхали. Вже у селі вперше за місяць помилися, з’їли хліба – як це було смачно!
У Мелекіному стояв бус з гуманітарною допомогою. А звідти родину та їхніх друзів вивіз водій Сашко – кортеж з машин, всього 45 людей. Коли опинилися на безпечній території, стали думати, куди їхати. У волонтерів було багато знайомих у різних містах України, але вирішили зупинитися на Івано-Франківську.
У мене тут подруга, теж волонтерка, Віка Семенович, у неї є благодійний фонд. Я їй подзвонила із Запоріжжя, вона сказала ні про що не хвилюватися та їхати у Франківськ, – згадує Анастасія. – У нас не було нічого з собою. Ми їхали добу автобусом, приїхали о пів на третю 1 квітня. Нас заселили у спорткомплекс університету нафти і газу: спали хто у гімнастичній залі, хто у роздягальнях. Наступного ранку приїхала подруга й привезла цілий бус гуманітарної допомоги – нам і не треба було стільки.
З часом усі знайшли житло, роботу та призвичаїлися до франківського побуту. І трохи звикли до хоча б якоїсь безпеки.
Після приїзду з Маріуполя я майже рік спала у спортивному костюмі – щоб у разі чого могла зірватися й бігти. Також у мене досі є рюкзачок з усіма документами. Кажеш собі: заспокойся, тут такого не може бути. Але ж я уже раз так думала, а воно сталося.
Читайте: Відірвані від моря. Як живуть маріупольці у Франківську (ФОТО, ВІДЕО)
Життя у Франківську
В Івано-Франківську Анастасія Вовк разом з друзями знову створила свою громадську організацію, яка діяла у Маріуполі – «Хай щастить». Вони допомагають військовим та внутрішньо переміщеним українцям з різних областей.
У нас є волонтери, які возять допомогу військовим на передову. Відкриваємо збори. Намагаємось пришвидшити перемогу можливими для нас засобами, – каже Настя. – Взимку робили окопні свічки. Також допомагаємо з гуманітарною допомогою. Робимо скільки можемо. Розуміємо, що будь-хто може приїхати в чуже місто й не мати допомоги. Бо ми пам’ятаємо те, що пережили.
А також – чекають на повернення Маріуполя до України. Тоді, за словами Насті, доведеться розібратися зі зрадниками, які співпрацюють з агресором. І відновити місто біля моря.
Ми дуже хочемо повернутися додому й відбудувати український Маріуполь таким, який він був, яким ставав з 2014 року, – говорить Анастасія. – Він розцвітав, ставав все більш українським, патріотичним містом. Маріуполь достойний, щоб його відбудували і він став дійсно форпостом, який не пропустить до нас нікого.
У будинок Насті було пряме влучання, він згорів. Будинок її сестри теж не має стіни, а от мамин більш цілий. Втім, родина не плекає надій, що він дочекається їх після контрнаступу. Але це для них не головне.
Ми не прив’язуємось до речей, – каже Анастасія Вовк. – За ці 9 років ми навчилися, що дім – це не будинок чи речі, це місце, куди можна повернутися до коханих людей. Бо нащо потрібна квартира, якщо в ній не буде твоєї родини?
Ольга Романська
Фото: Ольга Романська, Анастасія Вовк
Матеріал опублікований у рамках проєкту “Голоси війни”, який “Репортер” реалізує спільно з радіо “Західний полюс” і телеканалом 402.
