Діти за ґратами

Опинитись у в’язниці — певно, одне з найстрашнішого, що може статися в житті. Та від цього давним-давно радять не зарікатися. Навіть дітям. Сьогодні єдине місце в області, де тримають неповнолітніх ув’язнених, — це Івано-Франківський слідчий ізолятор (СІЗО). Яке ж воно — дитяче життя за міцними стінами?

Крізь вічко

Хто не знає, франківське СІЗО, дещо унікальне — напевно, жодне інше в Україні не розташоване прямісінько в центрі міста. Збоку — жилі будинки та магазини. За масивною брамою невеличкий дворик. Кілька старших жіночок сидять на лавочці і час від часу позирають на двері пропускного пункту. Намагаються виловити когось із начальства — може, вдасться розпитати про своїх. Коли вийшов заступник начальника СІЗО із соціально-виховної та психологічної роботи Іван Гурик, який мав супроводжувати «Репортер», одна з жіночок стрімко підірвалася з лавки. Не встигла…

Перед першими заґратованими дверима пропускного пункту здаємо паспорт, мобільний, отримуємо перепустку. Далі — ще одні такі ж двері, за два кроки — треті. На першому поверсі СІЗО розташовані тільки кабінети. Сходи, ще кілька дверей — другий поверх. Тут уже все подібне на ізолятор: стара плитка, зачовгані сходи, вічка у сірих стінах. На поверсі розташовані камери для жінок і неповнолітніх.

Сьогодні тут у двох камерах сидять восьмеро дітей — від 14 до 17 років. У камеру не пускають. Ніяких зустрічей, імен, деталей справ. «Якби вони були засудженими, то без проблем, — пояснює Іван Гурик, — а так вони ув’язнені, тож потрібен спеціальний дозвіл — чи від слідчого, чи від суду». Гурик привідкриває вічко. У камері на звичайних «лікарняних» ліжках двоє хлопців, поскручувалися калачиком.

На стіні біля камери висить розпорядок дня та розклад занять у школі. «6:00 — підйом, 6:10 — ранкова зарядка, 6:20 — ранковий туалет, 6:40 — заправка ліжок…». Навчання з першої години. Гурик каже, що у камері працює телевізор. Мережа кабельна — що включено у начальника, те дивляться і по всіх камерах.

На цьому ж поверсі два класи. У кожному — вчительський стіл, кілька парт і стільців, на партах стопками поскладані підручники. Тут же є спортзал. Він відкритий по суботах і неділях на дві години. Ще — кабінет психолога.

Чекають маму

Основне завдання для цих дітей — вчитися та не порушувати режим. Усі вони чекають тут на рішення у своїй справі. А ще дуже сподіваються, що до них прийде хтось із рідних. Хоча, як каже, Іван Гурик, приходять рідко, бо всі ці діти з неблагополучних сімей, часто з непов­них чи багатодітних. «Буквально дві-три дитини потрапляє таких, до яких приходить мама, — каже Гурик. — Частіше приходять дідусі та бабусі, бо їм зазвичай найбільш шкода, а друзі чи знайомі, то практично ніколи. А вони, коли потрапляють сюди, завжди хочуть мами».

За 11 років на цій роботі Гурик, каже, надивився різного. «Знаєте, зараз неповнолітніх тут значно менше, — запевняє він, — якщо колись доходило до 50, то зараз 10-12. Переважно за крадіжки — мобільники, скутери. Але є й зґвалтування, і вбивства. Був у нас хлопчина, 14 років, з компанією зґвалтували 22-річну дів­чину. Йому дали сім років. А є й смішні випадки: украв у сусіда тачку та здав на металобрухт, дали 45 діб. І майже всі ці злочини вони роблять у нетверезому стані».

За словами Івана Гурика, майже всі діти, яких зараз тримають у СІЗО, або ж мали перед тим попередження чи умовні терміни, або ж перебувають за дуже серйозні злочини. Плюс — неблагополучні сім’ї, пропущене навчання, погані компанії. Їх мали б застрахувати від тюрми соціальні служби. Але… Гурик пригадав тільки один випадок за останні три роки, коли батьки такої дитини були позбавлені батьківських прав.

Браслет із хліба

Більшість цих дітей тут чи не востаннє за багато років змушені ходити на всі уроки. «У нас навіть були такі учні, що ручку добре не вміли тримати, — розповідає Гурик. — А тут мусять 45 хвилин сидіти, поки вчитель викладає. На уроці за ними ведеться постійний нагляд через вічко. А у вчителя на столі є кнопка тривожної сигналізації».

Ув’язненим викладають вчителі вечірньої школи №1. Якраз на урок прийшла вчителька історії та права Любов Бучка. У СІЗО вона ходить останні шість років. «На початку ми навіть з вчителями ділилися враженнями, скільки ж дверей відкриваємо, перш ніж потрапляємо у клас. І знаєте скільки? — вісім, — каже пані Люба. — У нас деякі вчителі дотепер мають фобію до викладання в СІЗО. А я так думаю — люди ж тут працюють, значить, і я можу».

За словами пані Люби, дуже часто самі вчителі дивуються, коли десятикласник уміє грамотно писати, але трапляються і навіть дуже обдаровані, все на льоту схоплюють. «Вони самі кажуть, якби я не був таким розумним, то, може, й не втрапив би у таку халепу, — ділиться вчителька. — Бо деякі ідуть на злочин за компанію, а є й такі, що все прораховують».

Зі своїми учнями в СІЗО вчителі намагаються тримати дистанцію. «Бувало питаємо, як у них справи, — продовжує пані Люба. — Не був на уроці — забирали на суд, нас цікавить результат, аби знати, чи добуде він у класі до кінця семестру. Деякі хочуть виговоритися, і ми до якоїсь міри допускаємо розмову. Буває, приносять щось і кажуть: хочу вам подарувати. Принесли мені браслет, виліпили із хліба, перемішаного з чорнилом. Я відмовилася. Вчителька математики розказувала, що їй принесли хустинку, як вишиту, розмальовану червоними та синіми чорнилами. Ми тут коло них вже й тюремний жаргон вивчили. Питаю в учня, чого такий сонний. Він відповідає: цілу ніч коні ганяли». Іван Гурик неохоче пояснює: перестукувалися між камерами.

Найбільше, чим зараз цікавляться ці діти, це кримінальне право. Вчителька розказує, що вони усі вже знають свої статті, вивчають ймовірне покарання, можливі обставини пом’якшення. «Просили і Конституцію принести, — додає вона. — Сиділи у камері, вчили».

Головне вийти, а потім…

Психолог Ірина Косюк чи не щодня спілкується з цими підлітками. Сама працює у СІЗО лише з грудня минулого року, але вже встигла і надивитися, і наслухатися.

«Для неповнолітніх ув’яз­нених ми робимо різні семінари, тренінги, зустрічі зі студентами психологами та юристами, — розказує вона. — Недавно показували фільм про шкідливість наркоманії. Але їм більше хочеться виговоритися, а не тих тренінгів. Розказати своє історію, пожалітися. Мені дуже запам’ятався хлопчик, який розповідав, що мама продала їх із братом їхньому ж татові. Той кілька разів також сидів, але взяв на себе виховання дітей. А як уже це йому вдалося… інша історія». Зараз той хлопчина відбуває свій термін у колонії.

Психолог каже, що хоч майже всі ці діти з неблагополучних сімей, але вони дуже сумують за батьками, буває, плачуть і погрожують щось із собою зробити. Ще недавно такі браві хулігани, вони хочуть одного — до мами.

«Під час наших розмов вони кажуть, що жаліють за тим, що зробили, — продовжує психолог. — Кажуть, якби можна вернутися назад… Але вони ще діти, в них немає такого переосмислення життя. Для них головне зараз — вийти на волю».

Вже покидаючи СІЗО, знову заглядаємо у вічко до камери. Здається, хлопці так і не змінили своїх поз…