Коломиянин Богдан Матковський і його дружина киянка Зінаїда Кривошеєва у жовтні 2011 року відгуляли весілля та відправились у весільну подорож. А з неї молодята повернулися недавно — аж через 18 місяців.
Таїланд. Зіна влаштовує уроки англійської
Близько п’яти тисяч доларів на двох, 16 країн, купа вражень, нових друзів і найважливіше — кохання, яке супроводжувало їх у мандрах автостопом.
Найцікавіше — експромтом
Для подружжя Матковських мандри — звична річ. Вони мандрували завжди: разом, окремо, літаками, автостопом. Але, кажуть, що так само завжди заважала обов’язкова дата повернення.
«Тому ми вирішили хоч раз у житті поїхати надовго, без точного терміну, маршруту й кінцевої мети подорожі, — каже Зіна Кривошеєва. — Бо ж відомо, що найцікавіші речі трапляються, коли дієш експромтом».
Таке рішення вони прийняли, коли в січні 2011‑го подорожували Туреччиною. З того часу почали готуватися — спершу до весілля, а там і до мандрівки: відкладали гроші, оновлювали спорядження — теплий двомісний спальник, фотоапарат, ноутбук. А через кілька днів після весілля, яке відгуляли у Коломиї, стартували у неймовірні мандри.
Маршрут: Румунія, Болгарія, Македонія, Туреччина, Кіпр, Грузія, Вірменія, Нагірний Карабах, Росія, Казахстан, Киргизстан, Китай, Лаос, Камбоджа, Таїланд і Шрі-Ланка.
«Звичайно, за півтора року можна було об’їхати й більше країн, — говорить Богдан. — Але ми не ганялися за штампами в паспорті, навпаки, намагались у кожній країні побути якомога довше. Хотіли більше пожити серед місцевих жителів, аби повністю пірнути в тамтешню атмосферу».
У наметі на даху
Матковські вирушали з 5000 доларів на банківському рахунку і запланованим бюджетом у 10 доларів на двох на один день. «Але реально витрачали значно менше, — каже Богдан. — Ми просто перейшли в якийсь інший вимір використання грошей. Коли розумієш, що потрібно й завтра, і післязавтра йти кудись із важким наплічником, автоматично викреслюєш з раціону некорисні продукти або харчі, в якості яких не впевнений. Жодних чіпсів, коли, жуйок. Морква, яблука, молоко. До речі, після подорожі в нас ще лишилося півтори тисячі. Цього б нам вистачило ще майже на рік».
Гроші витрачали на їжу та візи, а також на оновлення одягу, взуття чи на відвідини музеїв.
Подорожували молодята виключно автостопом. Ночували у місцевих мешканців. До речі, в інтернеті є чудова спільнота для мандрівників — коучсерфінг, де люди готові безкоштовно приймати гостей. Не рідко мандрівники ночували і в наметі, навіть серед величезних міст.
«Наприклад, у китайському мегаполісі Куньміні ми поставили намет за кущами на березі каналу, — пригадує Зіна. — У столиці Камбоджі Пномпені — на даху місцевого штабу правлячої партії, а в Бангкоку — на клумбі поруч із багатоповерховим офісним центром. Головний критерій, де саме ставити намет, — безпека. Якщо інстинкти підказують, що тут ніхто не потурбує, тоді можна ночувати».
Проблем зі спілкуванням також не виникало, бо англійська нині — інтернаціональна. У Туреччині Матковським навіть вдалося трошки підучити турецьку, потім вчили ази китайської, лаоської, камбоджійської, тайської. Кажуть, варто знати базовий набір слів місцевою мовою. «Дуже допомагає щира посмішка й мова жестів, — каже Зіна. — Хоча чим далі на Схід, тим жести стають все менш схожими на наші».
В Азії можна все!
Кумедних історій у дорозі не бракувало. Тут хіба окрему книжку писати.
«Ми їхали з веселим водієм-далекобійником, який віз нас з європейської частини Туреччини на азіатську, — розповідає Богдан. — Щойно паром торкнувся азійського берега, водій витяг паперовий згорток розміром з кулак і виразною англійською промовив: «Туркіш марихуана! Європа марихуана — ноу, Азія — OK!». Далі, попирхуючи самокруткою, він причепив магніт на бак із бензином, аби спинився лічильник, який показує використання пального та записує дані для дорожнього патруля. Посміхнувся нам ще раз і сказав, що тепер поїдемо без зупинок, бо тут Азія — тут можна. Для нас то був знак — в Азії можливо все».
Коли мандрівники поверталися поромом із Кіпру в Туреччину, то на турецькій митниці їх відмовились впускати, мовляв, віза протермінована, хоча ще лишалося сім днів. Був навіть скандал, в якому взяли участь чи не всі митники, капітан порому, наші мандрівники та менеджер поромної компанії. Але в Туреччину Матковських таки не пустили, то мусили вертатись на Кіпр.
«Зате на поромі нас прийняли вже не як пасажирів, а як почесних гостей, навіть виділили окрему каюту, — сміється Богдан. — На поромі пробули три дні, поки він стояв у порту до наступного рейсу, гуляли пірсом, грали з усією командою в нарди, обідали разом із капітаном. Наприклад, аби підключитися до wi-fi з найближчої кав’ярні, потрібно було вийти на верхню палубу, перехилитися через борт і тримати ноутбук на витягнутих руках над морем».
У Туреччині та Болгарії багато розпитували про Україну. «Майже всі питали: Чи українська мова така ж як і російська? Яка ситуація в Чорнобилі? А у вас була така красива жінка-президент, чому її в тюрму посадили? — розповідає Матковський. — Європейці досі часто вважають нас таким собі придатком до Росії. Турки ж, навпаки, дуже добре знають, що таке «Укранія», а що таке Росія. Кавказці, коли чули, що ми українці, вигукували: «А я думав ви якісь шведи чи німці! А українці — наші браття!». Й відразу наливали чарку. Від Китаю до Шрі-Ланки про Україну знають не всі, але старші люди часто кивали головами та казали, що Україна — дружня країна».
У новому форматі
Матковські не можуть виокремити якоїсь однієї країни чи одного міста, бо кожне по-особливому красиве.
Найдовше жили у Грузії — близько п’яти місяців, у чудовій родині Лаліашвілі. Допомагали їм вести хазяйство, збирати виноград, робити вино.
«Вони вважають нас майже своїми дітьми та кожен раз питають, коли ми повернемось додому, в Грузію, — говорить Богдан. — Ця подорож дала нам справжніх друзів, як наш названий брат Чан у Туреччині, містер Пан у Таїланді, Ксеня та Олег в Болгарії, Харі в Македонії і ще дуже багато людей».
«Зміни, які відбуваються всередині нас, важко помітити, — говорить Зіна. — Але, мабуть, ми добряче змінились, стали менш вибагливими, поблажливішими до оточуючих людей, їхніх дивацтв і недоліків. Ми не перестали їх помічати, просто наша емоційна реакція на них значно зменшилась. У нашій культурі людина, яка спить серед ночі в місті на вулиці, автоматично засуджується та прирівнюється до бомжа. А в Лаосі, Камбоджі, Таїланді це звична практика, людина викликає зацікавленість, а не осуд».
А ще за час подорожі Богдан навчився плавати, а Зіна — їздити на велосипеді.
Зараз Матковські кажуть, що обов’язково будуть подорожувати знову, але вже в іншому форматі: тато, мама, дітлахи. Свою подорож вони припинили саме через те, що чекають на народження дитини.
|
Comments are closed.