Кожен із нас має свої проблеми, більші чи менші. Крутячись у їхньому щоденному вирі, чи часто беремося допомагати іншому? Можливо, й так. Якщо це родич, друг, колега… А якщо це хтось зовсім не знайомий і дуже далекий? Наприклад, маленька дитина з невідомої нам Кенії. А саме таку дівчинку взяли під опіку двоє молодих людей з Івано-Франківська.
Вам і не снилося
Недільний вечір. У редакцію входять двоє — молоді, усміхнені, позитивні. Христина Підлісецька та Олексій Каплунський. Свою історію вони погодилися розповісти не вагаючись. «Але зразу кажу, не все так феєрично, — посміхається Христина. — Бо в мене вже один шокований друг питав, чи я справді привезу сюди дитину з Африки. Ми лишень беремо на себе обов’язок оплачувати навчання цієї дівчинки та молитися за неї».
Олексій та Христина не побоялися стати «батьками» на відстані
«Але аби все зрозуміти, треба розказувати по порядку, — підхоплює Олексій. — Ми граємо у католицькому музичному гурті. Рівно рік тому їздили Польщею по передріздвяних реколекціях. Там познайомилися з двома дівчатами, які щойно повернулися з місії у Кенії».
Ця місія заснована орденом оріоністів, ведуть далі вони, полягає у тому, що монахині збудували там дім і працюють з місцевим населенням. Ходять у глибини Кенії та шукають матерів, які б довірили їм дітей, забирають тих до себе на навчання.
«Нині дуже багато говорять про допомогу Африці — гроші для Африки, речі для Африки, — каже Олексій. — Але справа у тому, що цих людей треба навчити самим піклуватися про себе, дати хоча б елементарні знання, бо більшість у глухомані не вміють ані читати, ані писати. Цим і займаються монахині. Але коштів не вистачає. От і придумали таку штуку — підрахували, скільки треба на навчання, проживання однієї дитини у місії, вийшло 16 євро на місяць. І стали шукати прийомних батьків у Європі, які згодні платити ці гроші».
Для цих дітей школа оріоністок — чи не єдиний шанс вибратися з бідності
Дівчата, з якими вони познайомилися у Польщі, власне і займалися у Кенії тим, що ходили з монахинями по селах, складали списки дітей, а повернувшись додому, шукали їм батьків. Вони багато розказували, показували фото та відео.
«Це просто жах! — говорить Христина. — Місцеві там ходять босі, а у них водяться жучки, які залазять під шкіру стопи та розмножуються, а якщо їх не вичистити, то починається гангрена. А з медициною у них зовсім погано. Хати — це хибари з листя, які розлітаються при першому вітрі. За водою треба ходити по кілька кілометрів. Жінки деколи не знають, скільки у них дітей, і котре саме їхнє. І віку дітей не знають. У них дитина готова йти до школи, коли вона правою рукою може через голову доторкнутися до лівого вуха — більших «знань» не вимагають!».
«Нас ця історія зачепила, — продовжує Олексій. — У церкві є вчення про десятину. І ми вирішили, що зараз цю десятину будемо віддавати на цю справу. Ми не багатії, для нас 160 грн. — це гроші, які також треба десь знайти. Але коли віддаєш, робишся щасливішим. Це перевірений досвід. Якщо чесно, мене дратує оте сучасне мислення: як буду багатим, тоді помагатиму, а поки що вибачайте. Ей, життя летить, ти маєш трошки, то дай трошки».
Гроші з молитвою
Їхню кенійську «доньку» звати Жаклін, на вигляд їй вісім-дев’ять років, більше нічого про неї Олексій та Христина не знають. Та вже взяли на себе обов’язок піклуватися про дівчинку.
Жаклін, напевно, й не знає, де знаходиться Україна
«Ми тримаємо контакти з сестрою Амабіліс, вона полячка, працює у тій місії, — каже Христина. — Вона вислала нам фото Жаклін, через неї ми підписували контракт. Поки що на рік. У цій справі ти мусиш підписати контракт, бо шкода, якщо дитина два місяці повчилася, а ми собі побавилися та й забули. Ти ж її не бачиш, вона далеко, і важко у голові переключитися, що це дуже важливо».
Крім матеріальних речей, за словами Олексія, вони взяли на себе й духовну опіку — молитися за цю дівчинку. Молитва дає ще один важливий момент — пам’ятаєш, що десь там є хтось, за кого ти відповідальний.
Зараз вони вирішують проблему з переказом коштів. Олексій обходив кілька банків і найдешевший варіант — аби переслати 16 євро для Жаклін, треба заплатити 10 євро за послуги. Але сама проблема якось раптово отримала дуже позитивне рішення. Розказали про цю справу друзям, і чимало з них підхопило — давайте і ми з вами. Тож вирішили, що гроші висилатимуть «пачкою»: кілька сімей, які вже погодилися, на кількох дітей. От так буває.
А зустріч можлива
Поки що ця дівчинка не вміє ні читати, ні писати. Тож контактувати Христині та Олексію з нею доволі складно. Але у майбутньому це можливо, принаймні так відбувається з іншими дітьми та їхніми прийомними батьками, у цьому запевнили і волонтери, і монахині. Малюнки, фотографії, відкритки, потому уже листи. А також дівчинці можна пересилати одяг та речі.
А ще вони самі мріють поїхати у місію в Африку. «Це у нас така ідея-фікс, — сміється Олексій. — Місії — як наркотик. Я вже був у Туркменістані півроку, і Христина приїжджала. Працював при посольстві Ватикану, спочатку будував сарай для бідної сім’ї, бо вони жили у покинутому вагончику поїзда та мали п’ятеро дітей. А потім розповсюджував аудіо Біблію для сліпих. Про це можна дуже багато розказувати…».
Зараз вони вирішили, що спочатку мають чогось добитися тут, тож нині займаються своїм гуртом. Бо не хочуть, аби їхня поїздка до Африки перетворилася на втечу від українських проблем, як і не хочуть жити там за кошт якогось монастиря чи ордену.
Чи потраплять вони саме у ту місію, чи колись побачаться з Жаклін, не знають. Але певні, що життя — дуже непередбачувана річ. І якщо чинити добро, добро до тебе й повернеться.
Comments are closed.