АртПоле: життя країни фест

Понад три тисячі людей за п’ять фестивальних днів зібрали добрий урожай з десятого міжнародного фестивалю «АртПоле», який пройшов у селі Уніж Городенківського району. Купу позитивних вражень, власноруч зроблених сувенірів, нових мелодій і друзів. Усе це гості повезли у різні куточки України, а також до Індії, Німеччини, Польщі, Росії та Білорусі.

Міст лякає іноземців

Дістатися на фест можна було тільки екстремально — або розбитими сільськими дорогами, або ж по Дністру.

Напередодні фесту з Незвиська на двох «дарабах» (плотах із пластикових пляшок) відправилися з десяток еко-активістів. Адже у рамках «АртПоля» провели вже традиційну акцію «Дія Дністрова». Активісти проплили понад 70 км, дорогою збираючи пластикові пляшки для одеських митців. Із тої пластмаси вони мали створити щось змістовне, аби закликало — не смітити. Велетенська риба з пляшок, яку зробили одесити, — те, що треба. До речі, вони казали, проблема забруднення водойм знайома Одесі, як нікому. Мовляв, у нас іще квіточки.

Дороги — окрема тема. Чого вартий лише міст між Лукою та Уніжем? Коли через нього перевозили іноземців, то ті з вдячністю плескали водієві, як пілотові літака, після вдалого приземлення.

Кульки розслабляють

Фестиваль розташувався на території колишньої ферми, яку щороку облаштовують все новими й новими зручностями. Тут: душові, туалети, їдальня, різноманітні майстерні, багато зелені, близько Дністер. Тому, обходячи територію, можна було з користю провести час.

Наприклад, зайти до суворих гончарів. Хто спізнювався на майстер-клас, того відправляли на наступний день. Адже гончарство — це дуже відповідальний процес, а не просто бабрання у глині. Хто встиг, той повіз із фестивалю глиняні обереги, підсвічники чи посуд.

Поруч можна було зайти до коваля, який розповідав про історію свого ремесла. Також — серйозно та відповідально. До вогню не підпускав нікого, лише розказував. І то так доступно, крок за кроком, що можна було закрити очі та уявити, як ти сам робиш тую підкову.

Заняття з витинанок, декупажу (декоративна аплікація з різних матеріалів) та виготовлення повітряних зміїв користувалися великою популярністю у малечі, або ж як їх ще називали організатори — «фестивальні діти». Адже вони росли разом з фестивалем — десять років.
На великій галявині люди в колі чи не годинами бавилися з кульками. Там проводили майстер-клас з контактного жонг­лювання. Суть — навчитися плавно, не відриваючи кулю, рухати її по тілу.

«Я сьогодні ніби відчула, що маю руки, — сміється франківчанка Оля. — Відчула кожен пальчик, кожен м’яз. Дуже сподобалося. Та-а-ак заспокоює. Обов’язково буду вчитися вдома. Можна просто взяти тенісний м’ячик, розрізати його, насипати туди якоїсь крупи, бо має бути важким, та акуратно заклеїти. Буду так розслаблятися після роботи».

Столярський драйв

З наметового містечка, що розташувалося в яблуневому саду, з входу на фест, на парковці, в долині біля Дністра чути якесь несамовите «а-а-а-а-а-а-а-а-а-а», що звучало то голосніше, то довше. Ніхто не дивувався, бо знали, що це фестивальний хор. Та й назва сама за себе говорила — «Як умієм так і пієм». Диригував тим багатоголоссям франківський художник і музикант Ярема Стецик. Він каже, що жодної глибокої концепції тут нема, люди просто збираються, аби розважитися, і він разом з ними. Але, попри розваги, участь у хорі приносила багато користі. От, хоч би й те, що можна було вивільнити всі свої емоції чи подолати страх перед публікою, бо хор виступав на великій сцені, схожій на пташине гніздо.

Тим часом у фестивальній їдальні з десяток хлопців та дів­чат виймають із великої коробки овочі та нарізують їх. Ні, не на рагу. Їжі вистачало. П’ять ресторанів, ще й місцеві жінки приносили щоранку свіжого молока, сиру, варену кукурудзу, навіть деруни та вареники. Для них це непоганий заробіток на п’ять днів. Але далі не про це.

З тих овочів фестивальники робили музичні інструменти: моркво-кабачко-огірко-сопілки-саксофони-труби-маракаси. Усім завідував англієць Бен Коуп, а називався цей овочевий оркестр — «Паприкалаба». Ду-у-уже цікаво.

Якщо до цих заходів міг долучитися будь-хто, то до проекту «Уніж-цех» брали тільки справж­ніх професіоналів — місцевих столярів. Якщо їх разом зібрати та навчити синхронно й ритмічно стукати, дрелити чи пиляти, то вийде досить цікавий напрямок у стилі важкої музики. Цікаво, що місцеві столяри самі ж зголосилися на таку оказію. Виступали останнього дня на великій сцені, для майже тритисячної аудиторії.

Новоспечених «зірок» підтримували їхні дружини. «Голосніше, бо саксофона не чути, — кричить та сміється одна з них. — Хлопці давайте! На біс! На біс!».

Киян дивують бабусі

«Алло, Ганько, — по дорозі йде нарядна старенька жіночка та розмовляє по телефону. — Так, я на фестивалі. Нє, ще нема концерту. Якісь діти кажуть, що починається з восьмої. Та де буду доти сидіти?! Мені корову треба доїти».

Але вправні ґаздині таки приходили на вечірні концерти. До речі, вхід для місцевих — безкош­товний. Позитивні старенькі просто сиділи на горі, на сходах, слухали музику та роздивлялися навкруги на фестивальний нарід. Дуже з того тішилися одні кияни, казали, що в нас бабусі якісь інтелігентні — без «сємок» та фраз «понаєхало». Хороші бабусі…

Цей фестиваль має свою род­зинку, бо щороку сюди запрошують неймовірних музикантів з різних країн світу і відкривають їх для українського слухача. Наприклад, чеський дует «Desi» зацікавив незвичним поєднанням класичного саксофону та діджеріди — музичного інструмента австралійських аборигенів. Поляки з гурту «Mitch & Mitch» потішили неймовірним звучанням, зіграністю, адже на сцені їх нарахувала — дев’ятеро. Про англійський гурт «Transglobal Underground» можна сказати одним словом — сила! Львівський «Бурдон» добряче запалював до танцю, а ще знайомив зі своїми музичними експериментами — українськими народними піснями, покладеними на сербські й татарські мотиви.

Якимись добрими були й поляки з «Volosi». Втім, усього й не опишеш.

Крім музики та позитивних сільських бабусь, приїжджих дивувала маленька церковна процесія на території фесту. Адже перший день фестивалю традиційно припадає на свято Петра та Павла, тому після Богослужіння священик з сусіднього села Лука приходить посвячувати та благословляти фестивальну країну та її мешканців. Добряче кропив охорону. Певно, помогло, бо протягом п’яти днів дебелі, красиві, серйозні хлопці добре оберігали спокій на фестивалі.

Було гарно. Хочеться ще. А от чи буде «АртПоле» знов на Прикарпатті — організатори промовчали.

Захопливий майстер-клас з контактного жонглювання кульками

«Фестивальні діти» ліплять собі сувеніри