Кандидати в мери багато говорять про господарку. Про те, що зробили і що зроблять, коли переможуть. Натомість, ми мало знаємо, як вони жили раніше. Як формувалися, що пережили, які зробили висновки. Пропонуємо читачам кілька особистих історій з життя претендента на посаду міського голови Івано-Франківська, керівника «Теплокомуненерго», голови міської організації «Фронт змін» Ігоря Прокопіва.
Книжки
У восьмому класі я щочетверга прогулював уроки, тому що саме тоді до книгарень завозили нові книжки. Добрі книги були дефіцитом, а я дуже любив читати на історичну тематику. І зараз люблю. Історія тоді була завуальована, але книги – цікаві. «Людолови» Зінаїди Тулуб, Павла Загребельного – «Диво», «Я – Богдан», Іван Ле, інші…
А коли поїхав учитися до Харківського кооперативного технікуму, то там купував книги без жодних черг. Бо в Харкові українською тоді ніхто не читав. Щоразу, їдучи додому на канікули, накуповував цілу купу книг – вони були дешеві, по два-три рублі. Потім розпався СРСР, почалися інші книги: Хвильовий, Куліш.
Зараз, коли їду на відпочинок, то беру книжки з розрахунком одна на день. Хоча, цьогоріч взяв лише три, а прочитав тільки одну. То був «Залишенець» Василя Шкляра. Ця книга виявилася для мене знаковою, відкрила мені очі. Після неї я нічого не читав, тільки думав.
Ми зараз найбільше говоримо про визвольну боротьбу на Західній Україні з 1942‑го по 1956 рік. А сторінка повстанського руху 1920‑30 років провалена. «Залишенець» – книга про січового стрільця, який провоював понад 10 років, був отаманом. Книга про те, як душилося українство. Я був у такому шоці, що потім накупив цілу купу примірників цієї книги і тепер дарую друзям, а потім ми її обговорюємо.
Мені шкода, що нині комп’ютер замінює дітям книжки. Вони не читають, не вміють формувати свою думку. У дитинстві моєю улюбленою книгою була пригодницька «Одіссея капітана Блада» Рафаеля Сабатіні. Зараз я дав її синові. Комп’ютера в хаті стало менше, це тішить.
Парашут
У харківському технікумі, де я вчився з 15 років, відкрили парашутну секцію – такий собі гурток, де нас готували до армії. Спеціальність у мене була «товарознавство тваринної та пушно-хутрової сировини», дівчат там вчилося більше.
Перший стрибок пам’ятаю донині. Спершу всіх поміряли по вазі, найважчі стрибали першими, щоб один на одного не налетів. З’ясувалося, що я найважчий – 72 кг. Виглядаю з літака (перший стрибок – 1100 м), вітер віє в лице. Чекаю команди і думаю: якщо зараз не скочу, то дівки, які стоять позаду, дадуть мені шпіца. Аби не смішити дівчат, скачу сам. Стрибнув, лечу і не можу зрозуміти, чи відкрився парашут. Підняти голову вверх не виходить – у повітрі голову можна тільки обернути вбік. Додумався, повернув, побачив полотно – полегшало.
Загалом стрибав тричі. Це такий цікавий досвід! Правда, мамі довго не зізнавався. Це потім мені дали значок десантника, то ним уже вихвалявся.
Діти
Минулого року я з сином Тарасом пішов у Чорний ліс, поблизу Завою, на Калущині. Я родом із села Завій, це – така собі батьківщина УПА. На гриби люблю ходити ще з дитинства. Грибів щось не було, але побачили ліщину. Кажу, давай, сину, нарвемо лущаків. Мене здивувало: хлопцеві 12 років, а він не знав, що це таке. Звик, що це фундуки, які продаються в магазині, почищені, упаковані. Дивно, наші діти відірвані від буденності, не знають того життя, яким жили ми.
Далі з’ясувалося, що він не знає жодного дерева. Довелося показувати, який бук, граб, яка ліщина, яка різниця між ялицею та смерекою. Потім ми нарвали цілі кишені горіхів, сіли в порох на дорозі, знайшли два камені, лупили їх та їли. Таким щасливим я свого сина ще не бачив!
Треба більше часу приділяти дітям. Треба спілкуватись. Вони дуже багато не отримують від сьогодення.
Так само і з донькою – Христиною. Їй уже 17, якось ми вирішили взяти її на весілля. А назавтра я почув: «Тату і мамо, я вчора про вас дізналася багато цікавого. Ви знаєте українські пісні, вмієте танцювати українські танці. Я ніколи вас у цьому ракурсі не бачила».
Це правда. Зараз весілля – у ресторанах, дітей туди не беруть, тому вони відірвані від звичаїв, не бачать свого національного начала. Село завжди було носієм традицій: весілля, хрестини, старостини. А місто все це знівельовує. Ми так ніби американізовуємось. Шкода, адже традиції пропадають.
Керівник
Я працював у багатьох фірмах, та завжди керувався принципом: виходиш із дверей – пам’ятай, що можеш повернутися. Крокуючи вгору, не забувай, що можеш зустріти людей, повертаючись вниз. Так сталося, що я тричі повертався працювати в облгаз…
Наприклад, секретареві не можна казати: зроби мені каву. Бо вона не просто один із працівників, у першу чергу вона – жінка, чиясь дружина, мати, сестра. Тому я говорю: зробіть мені, будь ласка, каву, якщо вам не важко. Сім разів – будь ласка. До людей потрібно ставитися по‑людськи.
Я колись в армії отримав урок. Плац. Іде солдат, йому до дембеля два тижні, він розхристаний, йому ця служба – вже таке, думками він удома, години рахує. А тут приїжджає непередбачувана перевірка. Йде генерал, кличе того солдата: «Синку, йди-но сюди. Коли додому? – Два тижні. – Мама пише? – Пише. – Годують добре? – Добре. Все нормально? – Нормально. – Будь здоровий». Потиснув руку і пішов.
Я думаю: «Оце генерал – ні риба, ні м’ясо. Нічого навіть не сказав». А він потім викликає командира батальйону, і той дістає по повній програмі: куди дивиться, чому немає дисципліни.
Генерал – не страшилка, просто є підпорядкованість. Вже коли генерал поїхав, то від комбата дістав командир роти, потім – командир взводу, а потім я – як старшина роти.
Директор – теж не страшилка. Він не повинен першим бігти на роботу та перевіряти, чи, бува, ніхто не запізнився. Я не повинен йти в котельню і дивитися, чи люди в одязі, чи вони п’яні, чи тверезі, чи зробили роботу вчасно. Директор відповідає за стратегію. Все.
Є рівень – якщо людина доросла керувати, то вона може це робити. А як ні, то ні. Я чув колись історію, що керівник приходив за десять восьма на роботу і відмічав, чи всі є. Тож він мав бути вахтером, найбільше – замом по кадрах.
Усі повноваження треба делегувати, направляти, контролювати. Я проводжу планірку одну годину двадцять хвилин. Кожен понеділок о 8:30. Це – дисциплінуюча планірка для того, щоб люди розуміли, яким курсом ми йдемо і відчували, що вони – колектив. Я на жодній планірці нікому не дав догану, ні з кого не зняв премію. Планірка – не для цього.
У мене немає такої проблеми: довіряти працівникам чи ні. Я, коли прийшов на «Теплокомуненерго», сказав, що не живу плітками чи здогадками. А запропонував таким чином: «Я для кожного відкриваю у своїй книжці чисту сторінку. Пройде час – тиждень, місяць, рік. На кожній зі сторінок з’являться записи – зліва і справа. Це є баланс наших з вами стосунків, нашої роботи, позитив і негатив. Я пропоную: там, де мінуси, мати прочерк, а там, де плюси, – купу позитивних записів. А ви вже самі маєте вирішувати, з якого боку мені записувати – зліва чи справа.
Досьє
Прокопів Ігор Богданович
Народився:
23 квітня 1967 року в с. Завій Калуського району.
Освіта:
Харківський кооперативний технікум, Московська академія ім. Скрябіна (спеціальність «Товарознавство тваринної та пушно-хутрової сировини»), Тернопільська академія народного господарства (економіст), Івано-Франківський державний технічний університет нафти і газу (інженер).
Кар’єра:
1992‑2001 – комерційний директор, директор у комерційних структурах міста;
2001‑2003 – директор «Прикарпатенергосервіс» (ВАТ «Івано-Франківськгаз»);
06.2003‑12.2003 – голова правління ВАТ «Івано-Франківський м’ясокомбінат»;
12.2003‑04.2005 – перший заступник голови правління ВАТ «Івано-Франківськгаз»;
06.2005‑09.2006 – дирек-тор Івано-Франківської бази ДП «Укрнафтогазкомплект» НАК «Нафтогаз України»;
09.2006‑07.2009 – директор ДП «Івано-Франківськ-Пропан» ВАТ «Івано-Франківськгаз;
З липня 2009 року – дирек-тор ДМП «Івано-Франківськ-теплокомуненерго».
З 2006 року є депутатом Івано-Франківської міської ради.
Голова Івано-Франківської міської організації партії «Фронт змін».
Сім’я: одружений, має двох дітей.
Захоплення: книги, гірські лижі, волейбол.
Comments are closed.