Жінці поставили діагноз – ішемічна атака серця. Їй терміново потрібен кардіостимулятор. На його придбання треба 12 тисяч гривень. У родини таких коштів не має.
Гроші можна перевести на рахунок невістки – Боєчко Юлії Франківни
Приватбанк № картки 5167 9872 0531 1919.
«Репортер» вже писав про цю неймовірно добру та світлу жіночку у матеріалі «Із Франції з любов’ю».
Елен Боєчко 65 років тому разом із батьками приїхала із Франції в Україну, бо вони повірили пропаганді про райське життя в СРСР. Казки розвіялися, багато чого перетерпілося та змінилося. Не змінилася лише сама жінка. Культуру Франції, правила поведінки та етикету вона все своє життя прищеплювала учням на уроках французької мови.
Казкове життя
На порозі свого помешкання у будинку художників «Репортер» зустрічає усміхнена жінка – Елен Боєчко. Висока, з фарбованим білим волоссям, підмальована, елегантна, у гарному фіолетовому платті, на шиї пов’язана хусточка – все в тон. Запрошує до невеличкої кімнати. Тут дуже світло. На стінах – картини, ще більше поскладано під стіною, адже чоловік пані Елен був художником. Припрошує сідати й сама вмощується на зручний диван. В око одразу кидається круглий столик, застелений білою скатертиною, з фіалками по середині. А ще більше фіалок, а ще орхідей, – на підвіконні. Збоку на столику кілька книжок: про історію життя Едіт Піаф та кілька підручників з французької мови.
«Він почав виписувати газету «Наша Батьківщина», – пригадує жінка. – А там писали все, лиш би стягнути людей з-за кордону, бо багато винищила радянська влада і війна. Але ми того не знали. Отож писали про райське життя в Україні, безкоштовні землі, хліб і м’ясо по 10 копійок».Вона народилась у Франції, неподалік містечка Реймс, в сім’ї українців. Ще у 1930-х роках її батьки поїхали туди на заробітки. Там познайомились і одружилися. Там народився і брат. Жилося дуже гарно, за розповідями одразу виникають картинки, ніби ти переглядаєш якесь старе добре кіно. Після війни батько Елен загорівся ідеєю повернутися в Україну.
У невеличкому містечку чутки розносяться швидко. Про те, що «поляки» хочуть вертатися додому, а саме так їх називали місцеві, бо про Україну не чули.
«Навіть священик прийшов нас відраджувати, – згадує пані Елен. – Мовляв, там, куди ми зібралися їхати, відреклися від церкви, а з храмів зробили склади. Батько все заперечував. Але ми якраз з братом мали приймати перше причастя і затрималися».
Родина жила дуже побожно. У такій атмосфері виховували всіх. Наприклад, у четвер діти ходили не до школи, а до церкви – на катехизацію. За добрі відповіді ставили оцінки – образки. Кожен такий мав свій номер – від 1 до 10. Діти намагалися назбирати їх якомога більше, бо на Різдво при церкві робили невеличкий ярмарок, де можна було купити солодощі, іграшки, олівці. Там розраховувалися саме цими образками.
«Там зовсім інша культура, – говорить пані Елен. – Про бійки, обмани мови не могло бути, бо про все ти мав розказати на сповіді. Коли йшли разом з батьками, і вони зустрічали когось із знайомих, то ми відходили вбік, бо некультурно слухати розмови старших. А такі слова, як «merci» (дякую), «s’il vous plaît» (будь ласка), «laisser» (дозвольте) – вживали дуже часто».
Дорога в Україну
Але в 1947 році, коли Елен було десять, батьки таки відправилися в Україну. У Страсбурзі на кордоні між Францією та Німеччиною мандрівники чекали аж два тижні на український товарняк. І там до них підходили люди зі словами, мовляв, лишитеся – виживете, а сядете у вагони – пропадете. Але батько Елен вперся їхати далі. У Польщі українські французи побачили людей, вмираючих від голоду та злиднів.
Тоді ставало страшно, куди вони їдуть далі. А у Львові, коли всіх вигрузили з багажем, французів одразу обгородили військові, аби ніхто нічого не вкрав. Бо продавши у Франції все майно, вони накупили в дорогу тканин, шерстяних ниток, папірос, суконь, кави, цикорію і навіть запальничок. А тут такого не було. Пізніше це все продавали і з того жили.
Французи оселилися у Чорткові Тернопільської області. Тут ще більше розвіялися всі ті казки про райське життя. Ніякої дармової землі, хліба та м’яса по 10 копійок. За такими цінами держава закуповувала товар у народу. Батько Елен сильно шкодував, що приїхав, хотів повернутися, але йому пригрозили. Мовляв, будеш рипатися – поїдеш до білих ведмедів. Мати – ледь з розуму не зійшла. Непереливки було й дітям, бо не знали жодного українського слова.
Французів довго не сприймали, завжди обурливо дивилися, бо одягалися вони інакше, краще, поводилися по-іншому. «Ми багато чого не знали й не розуміли, – посміхається пані Елен. – У нас були свої погляди на життя і ми не піддавалися іншим. Коли зустрічали батьків на вулиці, то завжди їх цілували. А для радянських людей це було якось дико.
А одного разу у школі мені видали червону хусточку і значок. Я дуже тішилась, бо вона була така яскрава! У Чорткові був костел, і я з тим галстуком на шиї поперлася до храму молитися. Повертаюся, а за мною стоять два дорослі чоловіки. Схопили мене і кудись тягнуть. Я почала кричати по-французьки, ті відпустили. Батьків викликали до школи, й тоді нам пояснили, що таке атеїзм. Але ми й далі молилися, але вдома».
Уроки чаювання
Минуло багато часу. От уже 50 років Елен Боєчко живе у місті, яке близьке до Франції, нехай лише за назвою – у Франківську. Всі ці роки вона присвятила вчителюванню. Довго викладала французьку мову в школі №11, потім п’ять років – в університеті нафти і газу, трохи в духовній академії. Саме тут подобалося найбільше, бо це було якесь повернення в дитинство, на уроки катехизації. Зараз вона на пенсії, але учні все ще приходять на уроки. І то з задоволенням, бо щоразу пані Елен придумає щось нове та цікаве. З дітьми вона влаштовує ігри, співає пісеньки, розказує віршики. Коли тепло, ходять гуляти у сквер, попри квітковий ринок. Там затримуються, аби завчити назви квіток, кольорів – усе французькою.
«Буває, під час уроку дитина питає дозволу, мовляв, чи можна трошки відпочити, – сміється Елен Боєчко. – Тоді ми йдемо разом готувати чай. Але насправді урок продовжується, бо на кухні теж спілкуємося французькою. Буває разом готуємо «галлєт» – відкритий пиріг. На низ пісочне тісто, на нього ріжемо різні фрукти, і в духовку. Діти називають інгредієнти, разом готуємо, а потім чаюємо». За такими вільними хвилинками пані Елен прищеплює дітям і правила етикету та поведінки.
Зараз вона мріє дочекатися, коли підросте її внучка Андріана. Дуже хоче її навчати французької. Каже, що хоч малечі два рочки, але вони вже потрошки займаються. А от до Франції пані Елен так досі й не з’їздила…
Comments are closed.