Врятуйте життя вчительці з Франківська Олені Боєчко!

Казкове життя

На порозі свого помешкання у будинку художників «Репортер» зустрічає усміхнена жінка – Елен Боєчко. Висока, з фарбованим білим волоссям, підмальована, елегантна, у гарному фіолетовому платті, на шиї пов’язана хусточка – все в тон. Запрошує до невеличкої кімнати. Тут дуже світло. На стінах – картини, ще більше поскладано під стіною, адже чоловік пані Елен був художником. Припрошує сідати й сама вмощується на зручний диван. В око одразу кидається круглий столик, застелений білою скатертиною, з фіалками по середині. А ще більше фіалок, а ще орхідей, – на підвіконні. Збоку на столику кілька книжок: про історію життя Едіт Піаф та кілька підручників з французької мови.

«Він почав виписувати газету «Наша Батьківщина», – пригадує жінка. – А там писали все, лиш би стягнути людей з-за кордону, бо багато винищила радянська влада і війна. Але ми того не знали. Отож писали про райське життя в Україні, безкоштовні землі, хліб і м’ясо по 10 копійок».Вона народилась у Франції, неподалік містечка Реймс, в сім’ї українців. Ще у 1930-х роках її батьки поїхали туди на заробітки. Там познайомились і одружилися. Там народився і брат. Жилося дуже гарно, за розповідями одразу виникають картинки, ніби ти переглядаєш якесь старе добре кіно. Після війни батько Елен загорівся ідеєю повернутися в Україну.

У невеличкому містечку чутки розносяться швидко. Про те, що «поляки» хочуть вертатися додому, а саме так їх називали місцеві, бо про Україну не чули.

«Навіть священик прийшов нас відраджувати, – згадує пані Елен. – Мовляв, там, куди ми зібралися їхати, відреклися від церкви, а з храмів зробили склади. Батько все заперечував. Але ми якраз з братом мали приймати перше причастя і затрималися».

Родина жила дуже побожно. У такій атмосфері виховували всіх. Наприклад, у четвер діти ходили не до школи, а до церкви – на катехизацію. За добрі відповіді ставили оцінки – образки. Кожен такий мав свій номер – від 1 до 10. Діти намагалися назбирати їх якомога більше, бо на Різдво при церкві робили невеличкий ярмарок, де можна було купити солодощі, іграшки, олівці. Там розраховувалися саме цими образками.

«Там зовсім інша культура, – говорить пані Елен. – Про бійки, обмани мови не могло бути, бо про все ти мав розказати на сповіді. Коли йшли разом з батьками, і вони зустрічали когось із знайомих, то ми відходили вбік, бо некультурно слухати розмови старших. А такі слова, як «merci» (дякую), «s’il vous plaît» (будь ласка), «laisser» (дозвольте) – вживали дуже часто».

Дорога в Україну

Але в 1947 році, коли Елен було десять, батьки таки відправилися в Україну. У Страсбурзі на кордоні між Францією та Німеччиною мандрівники чекали аж два тижні на український товарняк. І там до них підходили люди зі словами, мовляв, лишитеся – виживете, а сядете у вагони – пропадете. Але батько Елен вперся їхати далі. У Польщі українські французи побачили людей, вмираючих від голоду та злиднів.

Тоді ставало страшно, куди вони їдуть далі. А у Львові, коли всіх вигрузили з багажем, французів одразу обгородили військові, аби ніхто нічого не вкрав. Бо продавши у Франції все майно, вони накупили в дорогу тканин, шерстяних ниток, папірос, суконь, кави, цикорію і навіть запальничок. А тут такого не було. Пізніше це все продавали і з того жили.

Французи оселилися у Чорткові Тернопільської області. Тут ще більше розвіялися всі ті казки про райське життя. Ніякої дармової землі, хліба та м’яса по 10 копійок. За такими цінами держава закуповувала товар у народу. Батько Елен сильно шкодував, що приїхав, хотів повернутися, але йому пригрозили. Мовляв, будеш рипатися – поїдеш до білих ведмедів. Мати – ледь з розуму не зійшла. Непереливки було й дітям, бо не знали жодного українського слова.

Французів довго не сприймали, завжди обурливо дивилися, бо одягалися вони інакше, краще, поводилися по-іншому. «Ми багато чого не знали й не розуміли, – посміхається пані Елен. – У нас були свої погляди на життя і ми не піддавалися іншим. Коли зустрічали батьків на вулиці, то завжди їх цілували. А для радянських людей це було якось дико.

А одного разу у школі мені видали червону хусточку і значок. Я дуже тішилась, бо вона була така яскрава! У Чорткові був костел, і я з тим галстуком на шиї поперлася до храму молитися. Повертаюся, а за мною стоять два дорослі чоловіки. Схопили мене і кудись тягнуть. Я почала кричати по-французьки, ті відпустили. Батьків викликали до школи, й тоді нам пояснили, що таке атеїзм. Але ми й далі молилися, але вдома».

Уроки чаювання

Минуло багато часу. От уже 50 років Елен Боєчко живе у місті, яке близьке до Франції, нехай лише за назвою – у Франківську. Всі ці роки вона присвятила вчителюванню. Довго викладала французьку мову в школі №11, потім п’ять років – в університеті нафти і газу, трохи в духовній академії. Саме тут подобалося найбільше, бо це було якесь повернення в дитинство, на уроки катехизації. Зараз вона на пенсії, але учні все ще приходять на уроки. І то з задоволенням, бо щоразу пані Елен придумає щось нове та цікаве. З дітьми вона влаштовує ігри, співає пісеньки, розказує віршики. Коли тепло, ходять гуляти у сквер, попри квітковий ринок. Там затримуються, аби завчити назви квіток, кольорів – усе французькою.

«Буває, під час уроку дитина питає дозволу, мовляв, чи можна трошки відпочити, – сміється Елен Боєчко. – Тоді ми йдемо разом готувати чай. Але насправді урок продовжується, бо на кухні теж спілкуємося французькою. Буває разом готуємо «галлєт» – відкритий пиріг. На низ пісочне тісто, на нього ріжемо різні фрукти, і в духов­ку. Діти називають інгредієнти, разом готуємо, а потім чаюємо». За такими вільними хвилинками пані Елен прищеплює дітям і правила етикету та поведінки.

Зараз вона мріє дочекатися, коли підросте її внучка Андріана. Дуже хоче її навчати французької. Каже, що хоч малечі два рочки, але вони вже потрошки займаються. А от до Франції пані Елен так досі й не з’їздила…