Кожен, хто не був в Америці, уявляє її по‑своєму. Втім, як і кожен, хто там побував. Напевно, саме тому, організатори поїздки порадили делегатам не сприймати її за стереотипами, кінофільмами та жартами Михайла Задорнова, бо все далеко не так. Кожен із делегатів мав можливість скласти своє враження про США.
Два дні у столиці
Спочатку українська делегація гостювала у Вашингтоні. Перше враження — надзвичайно багато зелені та дуже рівні дороги. Україна, на жаль, цим похвалитися не може. Зате американські колеги, які колись вже були в Івано-Фран-ківську, обов’язково згадують наші туалети, що справили на них, м’яко кажучи, не дуже гарне враження.
Готель, у якому поселили делегацію, розташований за два квартали від пам’ятника Тарасові Шевченку, тож українці не знехтували можливістю відвідати пам’ятник Великому Кобзареві. Представники української діаспори розповідають, що цей пам’ятник відкривав 34‑й президент Америки Дуайт Ейзенхауер у 1964 році. У відкритті взяли участь понад 100 тисяч українців з Канади та Америки. Гроші на пам’ятник (понад 300 тисяч доларів) представники української діаспори збирали протягом восьми років.
Шевченко тут зображений молодим та енергійним. Ще однією особливістю пам’ятника є те, що в постамент вмурована земля з могили Кобзаря у Каневі. До речі, сам пам’ятник — це робота Лео Мола (Леоніда Молодожанина), скульптора, який подарував пам’ятник Шевченка Івано-Франківську.
Про те, хто такий Тарас Шевченко, американці знають мало. Біля пам’ятника регулярно збираються на свої тусовки гомосексуалісти, місцеві жителі вигулюють біля нього собак, що франківська делегація бачила на власні очі. Крім того, кажуть, що представ-ники чорношкірого населення проводять платні екскурсії до пам’ятника Кобзареві. При цьому розповідають туристам, що він боровся за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри. Прикарпатській делегації не пощастило побувати на такій екскурсії. Тому цілком можливо, що це може виявитися просто міфом. Адже американці, чого нам ще треба повчитися, саме легендами і міфами приваблюють туристів.
Столичний екскурсовод розповідав, що перший президент Америки Джордж Вашингтон заповів звільнити своїх рабів через рік після його смерті. Зате у колишньому маєтку Вашингтона Маунт-Вернон, де зараз діє музей, розповідають, що перший президент у заповіті вказав звільнити рабів після смерті його дружини. Тому вона вночі закривалася на декілька замків — боялася, щоб слуги не вкоротили їй життя.
І незважаючи на те, що американці по‑різному розповідають фрагменти своєї історії, вони таки її знають, пишаються нею і продовжують видумувати легенди, щоб зацікавити іноземців.
На правому боці Потомаку
Містечко Арлінгтон, яке у майбутньому мабуть стане містом-побратимом Івано-Франківська, межує зі столицею та розташоване на правому боці річки Потомак. Тихе, спокійне містечко, де переважно проживають працівники державних установ. Місто цікаве тим, що там практично відсутні паркани, білборди та тимчасові заклади торгівлі. Це робить його ще комфортнішим для проживання. У місті є чимало затишних парків, квітників та дитячих майданчиків. І багато різноманітних закладів харчування, серед них — ресторани різних національних кухонь.
Гордістю міста є Арлінгтонське національне кладовище, де поховані понад 230 тисяч американських солдат та членів їх сімей. Це тисяч на 40 більше, ніж живого населення Арлінгтона. До речі, тут спочиває і 35‑й президент США Джон Фіцджеральд Кеннеді, а на його могилі горить вічний вогонь.
Містом керує Комітет із п’яти людей, голова якого міняється щороку. Комітет бере на роботу менеджера, який займається господарськими питаннями містечка і отримує за це заробітну плату. Сам комітет працює на громадських засадах.
До речі, влада Арлінгтона підтримує ініціативу створення побратимської угоди між Арлінгтоном та Івано-Франківськом. Не проти співпрацювати і громадські організації. Але без конкретних пропозицій ніхто підписувати угоду про побратимство не буде.
***
Загальне враження від поїздки до США — позитивне. Надзвичайно привітні, пунктуальні, організовані люди. Дратує лише одне, але всюди: при вході в музеї, бібліотеки, держустанови відвідувачів прискіпливо перевіряє охорона. Обшукує сумки, інколи, навіть, вимагає посвідчення особи. Якби процедура відбувалася хоча б раз на тиждень, то можливо це не викликало б відрази. А коли тебе обшукують по три-чотири рази на день, то якось воно не дуже…
