Пішої гвардії архитектор
У далекому 1662 році Андрій Потоцький на місці сіл Заболоття та Княгинин заснував місто Станиславів. Часи тоді були неспокійні, і новоствореному місту потрібен був захист — фортеця.
Як розповідає краєзнавець Іван Бондарев, під час укріплення Галицького замку Потоцький познайомився з французьким військовим інженером Франсуа Корассіні з Авіньойона. Чи то сподобалася йому робота француза, чи більше нікого на приміті не було, але запросив він Корассіні робити фортифікацію свого міста. Офіційна посада француза звучала як підполковник пішої гвардії Воєводи Київського.
За словами історика архітектури Жанни Комар, Корассіні був добре освіченою людиною західного толку, знав що і як будується у Європі, основні тенденції та напрямки. А стиль, у якому він спроектував Станиславську фортецю, сягає ідей ідеального міста епохи Ренесансу.
Спорудили фортецю швидко, десь за п’ять місяців. І була вона настільки сильною, що витримала облогу турецької армії у 1672 році. Працював Корассіні в нашому міста від заснування і до 1679 року. А потім чи то контракт закінчився, чи то інженер помер…
На зміну йому Потоцькі покликали іншого француза — Кароля Беное. Саме він у 1679‑1682 рр. певною мірою завершує роботу Корассіні — удосконалює фортецю у напрямі новозбудованого замку — палацу Потоцьких, робить її з шестикутної — восьмикутною. «На совісті» Беное і Костел Непорочного зачаття Діви Марія — перша сакральна споруда Станиславова. Заковика у тому, що Беное, як і Корассіні, був не архітектором, а військовим інженером, тому при будівництві костелу допустився помилки. За словами Івана Бондарева, споруда десь років через 30 дала тріщину. Наступникам довелося вигадувати спосіб, аби та встояла. Стоїть і понині — у 1980 році в ній відкрили Художній музей.
Що ж до основної роботи Корассіні — фортифікації, то, на жаль, від неї зберігся тільки фрагмент мурів у Фортечному Провулку та валів поруч вулиці Шопена.
Чоловік старосвітської вдачі
Інтенсивна розбудова Станиславова розпочалася наприкінці ХІХ століття. Тоді в місті починають з’являтися цілі угруповання талановитих архітекторів, які й створюють основу його сучасного обличчя. Одним із них був Ян Томаш Кудельський. Найдокладніше його творчість досліджено у науковій праці Жанни Комар «Ян Томаш Кудельський — галицький архітектор на зламі епох».
Так от, народився майбутній архітектор поблизу Буська 21 груд-ня 1861 року в родині бідного польського шляхтича. Початкову освіту отримав вдома. А пізніше батьки вислали хлопця до Львова на науку. Освіту архітектора він здобув у Львівській Політехніці.
До Станиславова Кудельського привело спорудження Будинку третьої галицької Дирекції державної колії. Цю розкішну будівлю на 70 покоїв і 30 кабінетів звели лише за один рік. Зараз ми знаємо її як головний корпус медакадемії. Саме у тій справі Кудельський зарекомендував себе як досвідчений архітектор. І по тому остаточно переїхав до Станиславова з дружиною Ольгою та дочкою Анною.
«У Станиславові життя дому Кудельських мало богемно-мистецький характер. У ньому бували цікаві люди, письменники і митці, між інших Ян Каспрович і Станіслав Пшибишевський, — пише дослідник. — А сам Кудельський був людиною консервативної і старосвітської вдачі в найкращому розумінні цього слова. Добре володів холодною зброєю, їздив верхи, любив поезію».
Кудельський заснував у місті свою фірму. З року в рік росла про нього слава як про видатного архітектора. Окрім інших його проектів варто назвати будинок Повітової ради, філію Краківського товариства взаємного страхування, Австро-Угорський банк та будинок Головної пошти.
Та почалася Перша світова війна. Кудельський був родом з території, яка належала Росії. Підданства не змінив, хоча й мав на це шанс під час навчання у Львові. Австрійська влада інтернувала його у табори. А там панував голод. Архітектор був фізично виснаженим, по двох роках йому дозволили залишити табір.
Після того Кудельський ще повернувся до нашого міста. Та тільки-но утворилася польська держава, як він з сім’єю переселився до столиці. Назавжди залишивши Станиславів.
Збудувати Ратушу та… повіситись
Під час Першої світової війни Станиславівська ратуша лежала в руїнах. Уже вчетверте за свою історію. Відбудовувати споруду взялися аж у 1928 році за проектом архітектора Станіслава Трелі.
До нашого міста Треля приїхав у 1925 році зі Львова, де закінчив Львівську Політехніку. Як розповідає Жанна Комар, тоді він виграв конкурс на римо‑католицький костел, що на вулиці Вовчинецький. Згодом після переїзду став головним архітектором міста.
І хоча був у місті недовго, близько десяти років, саме він спро-ектував кілька фундаментальних споруд сучасного Івано-Франківська. Окрім Ратуші, яка є чи не голов-
ним доробком Трелі, перебудував старий театр — теперішній будинок філармонії. «Треля виконав дуже цікавий проект, який опублікували в тогочасній газеті. На ньому фасад декорований значно більше, ніж той, який ми знаємо зараз. А сталося так, що просто не вистачило коштів, — розповідає Жанна Комар. — Тим не менше, ця споруда є дуже цінною, витриманою річчю».
Серед робіт Трелі варто також назвати кіно «Тон» при гімнастичному польському товаристві «Сокіл» — теперішній кінотеатр «Люм`єр». Тоді у місцевій пресі його рекламували як перший звуковий кінотеатр міста. Колишній Будинок піонерів, а нинішній Будинок дитячої творчості на вулиці Січових Стрільців — також його робота.
Та найбільш інтригуючим є загадкове зникнення Трелі зі Станіславова. Сталося це десь на початку 1930‑х. Містом і досі ходить легенда, що Трелі так не вдалася Ратуша, що він наклав на себе руки — чи то повісився, чи ще як. Та схожі легенди не рідкість, така ж існує про автора Львівської Опери. «Я впевнена, що це неправда, — каже Жанна Комар, — він просто переїхав в інше місто. Мені вдалося відшукати його сліди в Лодзі, де він був зареєстрований як член місцевого відділу Союзу польських архітекторів».
До теми
Основні згадки про архітекторів — то будівлі. Бо про те, якими ці люди були у житті, що любили, за що вболівали, залишилося дуже мало згадок. Тож, можливо, інколи варто побути таким собі романтиком-роззявою. Розглядаючи фасади будинків, на трохи чи на багато повернутися у часі. Уявити, як колись уперше вони з’являлися на папері, вималювані чиїмись вправними руками. І задуматися, що хотіли донести до нас через роки їхні творці.
Comments are closed.