Не оминула ця політична мода нашого ЄСівського сусіда. Уже кілька місяців Польщу лихоманить через скандал навколо книги, яка звинувачує лідера «Солідарності» та колишнього Президента Польщі Леха Валенсу у співпраці із спецслужбами комуністичної Польщі. А нещодавно до книги ще й додався тематичний фільм, який показало державне польське ТБ.
Стало відомо, що книга, підготовлена двома істориками польського Інституту національної пам’яті (ІНП) Славомиром Ценцкевичем і Петром Гонтарчиком, нібито, містить документи, отримані з архівів польських МВС і спецслужб.
Згідно з ними, молодий Лех Валенса за часів його роботи на Гданській судноверфі був завербований політичною поліцією комуністичної Польщі і протягом шести років співпрацював з органами під псевдо «Болек». Але найцікавішим є те, що за свідченнями істориків у архівах московських спецслужб наразі зберігається кілька доносів, підготовлених «Болеком».
Сама ж книга зроблена у кращих традиціях чорного піару, оскільки побудована на різного роду гіпотезах та домислах про співпадіння подій, часу та місць. Тобто маємо справу переважно з різного роду аргументами, але рідко коли з фактами.
Але коріння проблеми значно глибше і полягає воно у давній неприязні між Валенсою та нинішнім Президентом Польщі Лехом Качинським. Зокрема минулого року в прямому ефірі телеканалу Tvn24 Валенса відкрито заявив: «У нас президент — дурень». А протягом останніх місяців колишній лідер «Солодарності» критикував політику польської влади усюди, де тільки міг.
Зважаючи на повну підконтрольність лише на перший погляд незалежного польського Інституту Національної Пам’яті, президентському секретаріату є підстави говорити (вибачте за тавтологію) про явну підставу.
Крім того виникає логічне питання — якщо такі документи й справді існували, то чому ж тоді вони не були знищені у часи президентства Валенси.
Враховуючи обережність Валенси, навряд чи можна припустити, що він просто забув «замести сліди».
Тому, здається, влада просто вирішила закрити Валенсі рот, дискредитувавши його в очах широкої польської громадськості. І, враховуючи суспільний резонанс, цієї мети було повністю досягнено (за певними даними черги у польських книгарнях в день виходу книги були мало не кілометровими!)
Загалом ситуація навколо Інституту Національної Пам’яті значно загострилася через параноїдальне прагнення влади дати дозвіл на перевірку щодо співпраці із спецслужбами не лише чиновників, а ще й членів їхніх сімей. Благо, поки що такого дозволу інституту ніхто не дав.
Я спілкувався із представниками цієї установи. На запитання про те, чи варто було Україні після здобуття незалежності починати люстрацію за польським зразком, мені відповідали хитро — мовляв, вирішуйте самі, Польща — це не Україна.
Це справді важке питання. Але на прикладі Польщі бачимо, що люстраційні механізми часто є легітимним ресурсом для контролю влади над політикумом з можливою подальшою еволюцією до контролю над громадянським суспільством.
