Мені противно
коли всі навкруги зараз говорять про те, що в Київ їдуть заради піару. Це не
той випадок. На цьому пропіаритися не можливо. Адже там тебе майже ніхто не
знає, там ти звичайний громадянин, там твою думку до уваги не братиме ніхто.
Позавчора нас, франківців, там була майже сотня. Із них 22 депутатів і мер, який сподівався, що проведе
сесію. Але, оскільки не назбиралося кворуму, то він дуже швидко покинув
Український дім. З’ясувалося, що депутати не вбачали у сесії під стінами
Укрдому щось необхідне. Відтак багато хто просто не поїхав.
Звинувачувати нашу
міську раду у тому, що вона не спромоглася провести там сесію я не можу. Бо всі
ми знаємо, що вона би нічого не дала. Обранці би просто разом з усіма промучилися
дві ночі в автобусі. А приїхавши додому разом з усіма нами задали б собі
питання: і чого я туди їхав?
А й справді. Що
ми хотіли від тієї поїздки і що ми отримали?
Ми хотіли не
стояти осторонь, побачити і відчути що зараз робиться у столиці, висловити свою
позицію, підтримати голодуючих… Хтось хотів доказати, що він не працює на
Ківалова, хтось мав справи в Києві, комусь було нудно вдома.
Що ми побачили?
Нардепів-голодувальників, вони стояли на сходах, зустрічали нас і дякували за
підтримку. Нардепів-піарників, вони ходили по натовпу і спілкувалися. Десь
давали завдання, а десь інформували, відповідали на питання, обіцяли. Лідерів
опозиції, які йшли-йшли і ніяк того дня й не дійшли до Українського дому.
Казали, що радяться. Певне так радилися, що й забули про те, що робиться зараз
в Україні.
Зараз не можна
говорити про розчарування, бо ніхто вже давно не зачаровується. Нема в кому. Ми
приїхали в Київ, бо зібралися самі. Нас ніхто туди не кликав, ми нікому там
були не потрібні. Все вирішувалося на місцях, за власного бажання та
ініціативи.
Все й досі так
там вирішується.
Коли настає вечір усі “гості” розходяться. Там залишаються одиниці за вчинками яких нема “веління” партій. Люди, які живуть
поруч із Українським домом, організували там кілька секторів. Справа на ліво:
перша, де хлопці блокують вхід беркуту. Там постійно чергує 15-20 людей, щоб їх не пропустити. Другий – «Не будь байдужим», тут роздають літературу
на тему, як можна вивчити українську мову, а за планами письменники
проводитимуть презентації книг чи журналів. Третій – харчоблок. Сюди приносять
їжу та воду. Четвертий – «Руки геть від мови». Тут роздруковують та розвішують новини.
П’ятий сектор – оргкомітет. Тут є можливість зареєструватися та обмінятися
телефонами. Ті, хто хочуть чимось допомогти пропонують допомогу. Крім того, тут
є скринька, щоб кидати гроші. Всі витрачені кошти записуються. Шостий сектор
для відпочинку. Тут можна поспати чи просто полежати.
Виглядає, що люди
планують бути тут довго. І поки що не переймаються тим, що це нікому, крім них
самих, не потрібно…
Я поїхала в Київ,
щоб підтримати голодуючих. Бо хто і що б не говорив зараз про піар, мало хто
зможе зробити те саме. Особливо тішить те, що не всі з тих, які голодують
планують йти на наступні вибори. І я не шкодую, що відмучилася дві ночі у
автобусі і день під розпаленим сонцем. Бо я побачила, що у нас ще є ті, яким не
байдуже. Їх мало, але вони є. А якщо вони будуть, то шанси що їх стане більше,
будуть тільки зростати.
P. S. Під Українським домом було кілька сотень партійних прапорів. І тільки Івано-Франківськ приїхав туди із державними стягами.
Comments are closed.