Книжок в Росії видають безліч і на будь-який смак. Але оскільки в росіян смаки бувають збочені, то відповідно й сиплеться на їхні зазомбовані голови купа мотлоху.
Важко собі уявити, хто може читати книжки, в яких робляться якісь футурологічні прогнози щодо майбутнього України, пише Юрій Винничук у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Один з найактивніших авторів Юрій Лукшіц сотворив цілу серію подібної писанини: «Украина 2021. Хроника будущего», «Украина будущего. Расстановка приоритетов», «Украина и Польша объединятся для создания новой европейской сверхдержавы», «Украина и Россия. Процесс самоуничтожения включён», «Украина против России. Информационная война», «Украина эзотерическая», «Украина-2012. Призрак ультранационализма». «Украина. В поисках третьего пути», «Украина. Приближение индустриального коллапса», «Украина. Страна нытиков».
Сам автор у книжках «Украина, 2046» та «Украина 2050. Эволюционный сценарий» визнає, що передбачати майбутнє будь-якої країни – невдячна справа, але можна, мовляв, бути впевненим в одному: «к 2050 г. Украина кардинально преобразится. Она либо распадётся, а её территории поглотят более сильные соседние государства, либо же выйдет из состояния депрессии и начнёт грандиозное шествие по миру. Третьего не дано. Учитывая современное состояние Украины, вероятность второго сценария невелика, но именно его осуществления панически боится как Европа, так и Россия».
Читайте Юрій Винничук: Сперма неба і сльози-росинки
Алєксандр Афанасьєв сотворив аж три томи під назвою «Украина – четверть века незалежности. Взгляд постороннего».
В третьому томі розповідається про події 2014 року: «Ложь и позор новой власти, беспомощность населения перед озверевшими националистами с одной стороны и круговой порукой мафиозно-клановой бюрократии с другой. Полностью сгнившая вертикаль власти, расколотое и озлобленное общество – в таком состоянии Украина вошла в войну, из которой не может выйти и по сей день. На наших глазах умирает страна. К тому времени, как эта книга увидит свет – она может устареть, потому что страны под названием Украина больше не будет».
Книжка вийшла в 2018 році. Україна нікуди не ділась.
Навіть така примітивна графоманія у виконанні Георгія Савіцкого, з якої регочуть самі ж росіяни, знаходить своїх прихильників. Його роман «Украина в крови. Бандеровский геноцид» – це «самый злободневный фантастический боевик, написанный в восставшем Донецке. Грядущая война на Украине глазами ее участника. Ближайшее будущее. Киевская хунта по приказу своих американских хозяев развязывает на Юго-Востоке Украины геноцид против русского населения. Новороссия истекает кровью, но не сдается. He в силах одолеть ополченцев, нацистские каратели призывают на подмогу войска НАТО. США идут на прямое военное вмешательство на Украине. Силы слишком не равны, без помощи извне Донбасс обречен на уничтожение. И вся надежда теперь – на Россию, которая одна может остановить бандеровский геноцид».
Читайте Юрій Винничук: Істина в вині
Та на цьому автор не заспокоївся і швиденько склепав продовження «Поле боя – Украина. Сломанный трезубец». І знову майбутнє: «Массовые беспорядки на Украине перерастают в гражданскую войну. При помощи “миротворческого контингента” НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники, бандеровские каратели с “трезубцем” на погонах начинают геноцид русскоязычного населения, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками».
Всього в цій серії вийшло аж вісім томів, та автор настільки плодючий, що з-під його невтомного пера виповзло ще кільканадцять томів такої ж макулатури. Самі назви чого варті: «Гнев Новороссии», «Вертолетчики Новороссии. Даешь Киев»…
Не відстає ще один футурист Глєб Бобров. В романі «Украина в огне. Эпоха Мертворожденных» він не менш проникливо зазирає в майбутнє, а там: «Русофобская политика “оппозиции” разрывает Украину надвое. “Свидомиты” при поддержке НАТО пытаются силой усмирить Левобережье. Восточная Малороссия отвечает оккупантам партизанской войной. Наступает беспощадная “эпоха мертворожденных”».
Критика в захваті, це якраз те, що треба: «Язык не поворачивается назвать этот роман “фантастическим”. Это больше, чем просто фантастика. Глеб Бобров, сам бывший “афганец”, знает изнанку войны не понаслышке. Только ветеран и мог написать такую книгу – настолько мощно и достоверно, с такими подробностями боевой работы и диверсионной борьбы, с таким натурализмом и полным погружением в кровавый кошмар грядущего».
Натомість Дмітрій Пучков вирішив згладити всі гострі кути нашого співжиття з козломордими і в книжці «Украина це Россия» переконує, що «Русские и украинцы всегда жили вместе и жили дружно». А посварили «братьев-славян» агенти Заходу. Далі можна довідатися, як «зомбируют людей» в Україні, «за что скакали майдауны», «кто сбил “Боинг”», «почему антисоветчик всегда русофоб» та інші подібні одкровення.
Читайте Юрій Винничук: Для щастя так мало треба
Росія тут постає як добра й чутлива ненька для всіх народів, які її населяють: «Россия – многонациональное государство, а русские привыкли жить в мире и согласии с малыми, гордыми и непохожими на них народами».
Не буду перечисляти ті народи, які відчули це на собі. Зокрема, коли виселяли черкесів, інгерманландців, кримських татар, коли розстріляно було 100% усіх письменників малих народів.
Васілій Варга розродився двома томами роману «Украина скаче». Критика відзначила, що «роман читается легко и с увлечением. В первом томе речь идет о захвате власти боевиками согласно плану, разработанному (яка несподіванка!) в США. Задолго до майдана боевики обучались во Львове, Польше и в других областях Украины. Власть в Киеве оказалась слабой, президент нерешительный, все возился с пресловутой каплей крови».
І тут з’являється таємнича мадам Нудельман (читай – Нуланд), яка переконує Януковича, що на Майдані відбувається мирна демонстрація, і довірливий Овоч повірив. Ба більше – мадам Нудельман стала господинею президентського кабінету. Щоб позбавити бідолашного президента всіх повноважень, вона наказала (!!!) трьом міністрам Німеччини, Франції та Польщі і трьом членам опозиції скласти протокол про розпуск силових структур і гарантії трьох країн про розпуск Майдану. Та щойно було підписано той протокол, міністри трьох країн розбіглися. Президент був задоволений. Та коли він одягнувся і вийшов до приймальні, то побачив, що там нікого нема. І він змушений (!!!) був покинути країну, щоб врятувати своє життя.
Але куди цікавіший другий том. «По иронии судьбы Украиной, как и Россией с 17 года, стали править сомнительные личности еврейской национальности. Они сразу же развязали кровавую бойню на юго-востоке страны. Война стала своего рода кормушкой для вальцманов, бакаев, фротманов, этинзонов, гройцманов».
США і клята Європа фінансували хунту і морально її підтримували. Але цих грошей для вальцманів-гройцманів було мало і вони почали їх розкрадати, «что привело к экономическому спаду. Американцы обучили украинцев бесстыдно лгать… Кто не скаче, тот м***ль – твердили украинцы на каждом перекрестке».
Далі хунта заборонила громадянам спілкуватися «на родном русском языке, мечтала о запрете солнцу всходить с востока, со стороны России, злейшего врага».
Між іншим, можете щиро сміятися, бо це сатиричний роман, де діють «настоящие гоголевские герои! Автор тоже попытался изобразить их при помощи сатиры и юмора. В целом роман – это сатира на украинское общество и его покровителей».
Та найулюбленіша тема російських писак – доводити штучність української нації. Якийсь Андрєй Ваджра в книжці «Украина, которой не было. Мифология украинской идеологии» переконує, що «украинство всегда существовало в некрофильском предчувствии собственной гибели. “Ще не вмерла Украина” – вряд ли найдется более депрессивный и “заупокойный” гимн, чем бандеровский. Что это за государство, которое гордится не достижениями и процветанием, а тем, что пока еще не сдохло?! И разве может быть у такой страны достойное будущее?».
Читайте Юрій Винничук: Фільм без зірки, як село без церкви
Україна, вважає він, – це марево, фікція, совєтський мертвонароджений проект. Якби не національна політика большевиків – ні України, ні українців просто не було б. «Но без возможности паразитировать на России бандеровское государство‑вампир обречено на гибель. И теперь оно бьется в агонии, круша и отравляя все вокруг ядом русофобии. Поэтому главная задача данной книги – показать действительную сущность украинской пропаганды, густо замешенной на лжи и ненависти».
Читаючи публіцистику подібних авторів, не можеш втриматися від сміху. Брехня і маніпуляції стирчать, як кілки, на кожній сторінці. «В свое время у Валерии Новодворской просыпались возвышенные чувства, навеянные “старой незатейливой песенкой ОУН”: “Вновь Бандеры в роще голос слышен, пулемет свил гнездышко на крыше, а НКВД и комиссары по селу искать уже устали. Но стучат за лесом пулеметы, и не ослабели наши роты”».
Виходить, що «Черемшина» – це і є пісня ОУН.
В книжках про бандеризацію України можна прочитати безліч фантазій, наплоджених різними памфлетистами рівня Галана, Пелехатого, Струтинського і т. д. Зокрема й про те, як бійці дивізії «Галичина» «принимали участие в убийстве тысяч евреев во Львове в июне 1941 года».
Тобто ще дивізією й не пахло, а вже злочини творила.
Звісно, що таких книжок в Україну не пропускають, але вже є випадки, коли саме для українських читачів подібне видають під нейтральними назвами.
Я розглянув жалюгідно куцу поличку антиукраїнської вакханалії, насправді такої книжкової продукції сотні й сотні. І якщо таку літературу видають, то хтось же ж її читає. Читає і набирається лютої ненависті до «братьєв-слав’ян», які посміли вирватися з їхніх липких моцаків.
