Замислився я днями над дилемою: що мене зробило свідомим українцем, може, навіть націоналістом, але без ідіотизмів Тягнибока (класична вже і замовна промова на горі Яворина), Білецького (конфедерація з Росією зі столицею в Києві і при цьому ще й обов’язковий антисемітизм) чи Яроша (геть від НАТО і Євросоюзу).
В кожному разі в КҐБ мені приписували націоналістичні погляди, бо так чекістів інформували їхні стукачі. Але коли я змушений був писати пояснення, то завше додавав «буржуазно-націоналістичні» погляди, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
То був штамп, який мандрував від епохи Галана. Каґебіст від цього уточнення кривився й крутив головою, але не заперечував. Хоча в цьому вислові стосовно мене звучало безглуздя – який з мене буржуй?
Але ставши свідомим українцем, я міг стати й ватником і зараз, як багато свідомих галичан, голосувати за слуг невідомо якого народу, вірити, що Порошенко насправді Вальцман, але не страждати від того, що Бєня ось-ось поверне собі Приват, а тоді від нас відвернеться МВФ, і може настати страшна інфляція і навіть дефолт.
Так от, в першу чергу українцем мене усвідомили батьки, хоча й боялися говорити щось недозволене. Тому я нічого в дитинстві не знав про УПА, але знав про Бандеру. Правда, не від батьків. Просто в дитячій уяві жив якийсь Стефко, як ми його панібратськи називали, почувши не раз від старших людей: «О, нема на них Стефка» або «Був би Стефко, то би дав їм бобу». Відтак Стефко перетворився на Довбуша, Робін Гуда і Д’Артаньяна в одній особі. Він жив. Невідомо де. Але жив. І бандерівці ще ховалися в лісах і горах. Їх боялися московити.
Пригадую, як побіліла морда Гібона, вчителя фізкультури, коли давши потиличника одному учневі, почув: «От за це тебе Стефко приб’є!». Потім був скандал, викликали батьків до директора й довго з’ясовували, хто такий Стефко. Але батьки того хлопця були не дурні і пояснили, що йдеться про їхнього стриєчного брата Стефка. Гібону відлягло від душі.
Про Бандеру й ОУН я довідувався також із совєтської публіцистики. Новітні галани клепали безліч статей про підступи українських буржуазних-націоналістів, які причаїлися за океаном і на гроші дядька Сема оббріхують прекрасну країну СССР.
Саме з тієї публіцистики я довідався про Дмитра Донцова, Євгена Коновальця, про багатьох «націоналістичних» письменників. Ну, а згодом, коли почав слухати «Радіо Свобода» і «Вільну Європу», довідався ще більше.
Школа мені не давала нічого. Зараз я не відрізню синуса від косинуса, тангенса від котангенса, ямба від хорея, анапеста від амфібрахія, прости Господи. З хімії я виніс лише Н₂О. З фізики й алгебри ще менше. З математики – табличку множення, хоча інколи доводиться замислюватися, скільки буде сім на вісім.
Ще в нас у початкових класах були уроки каліграфії і співу. Спів викладав дядько з мандоліною. Каліграфічний почерк, відколи пишу на компі, давно пропав, співати я можу лише насамоті. Шкільні знання з гуманітарних предметів теж були куці. Інша справа, що мене цікавила література, історія і географія і я самотужки дуже багато читав. Але читав лише те, що хотів, а не те, до чого змушували.
Мене батьки просто виганяли з хати, щоб я хоч на трохи відірвався від книжок. Вони на літо відправляли мене на село до сестри моєї бабусі. Цьоця Олеся була неписьменна, а її чоловік, хоч читати і вмів, в хаті не мав жодної книжки, окрім старого потріпаного житія Ісуса з гравюрами, які зображали весь його страдницький шлях. Але не біда. Я знайшов у селі бібліотеку з купою цікавих книжок.
Тобто, школа можна щиро сказати лише обкрадала моє дитинство. Та й що могла дати, наприклад, початкова школа. Я закінчив там, на Софіївці, перші чотири класи. Було дві старенькі вчительки і дві кімнати. В одній вчителька одночасно вела урок для першого і третього класу, а в другій вчителька навчала другий і четвертий клас. Не дивно, що я в першому класі був відмінником. Але потім перестав ним бути.
Нічого не дала мені згодом і філологія. Я здобував потрібні мені знання лише сам. Мене ніхто не вчив польської, болгарської, чеської чи словацької мови, а на додачу ще й нижньо- і верхньолужицької. Але я брав книжки на цих мовах у бібліотеці і читав.
Не читав я лише на сербо-хорватській, як тоді вона називалася. Причина була проста: книжки з Югославії були дуже дорогі (та й зараз дорогі), а в бібліотеці їх було дуже мало і то переважно стара класика. Бо Югославія, хоч і соціалістична, але мала свій специфічний погляд на світ і публікувала авторів, які були заборонені в нас.
В сусіда за колекцію пригодницької літератури я виміняв купу довоєнних книжок і часописів. Звідти я почерпнув ще більше знань, які тоді називали націоналістичними.
До розширення мого світогляду і обридження всього совєтського додалося ще й польське телебачення. Кіно ноцне! Як ми його любили!
Ми ставили антени на дахах, крутили ними в різні боки, щоб упіймати сигнал, а потім впивалися польською мовою, як рідною. Інколи сигнал був слабкий, екран мерехтів, губив колір, інколи чувся лише звук. Але не біда – нам і звук був за щастя.
Коли мої батьки купували хату у Винниках, я найбільше переживав, що після Замарстинова тут буде гірше ловитися Польща. Винники лежать в долині. Який жах! Але нічого, народні майстри удосконалили антени настільки, що можна було лапати Польщу навіть з Тернополя.
Звідтоді я звик до одноголосного дублювання. І зараз я часто дивлюся фільми, дубльовані польською. Та от диво. Там, курча беля, звучить все ще голос моєї розпусної молодості. Той самий фацет і той самий голос. Дуже характерний. Але не нав’язливий, бо чути англійську. Невже це він, той самий ще з 70-тих років? А може вони підібрали когось із подібним голосом і тембром?
У кожному випадку, коли я його чую, то за плечима розправляються крила і я знову готовий на гульбан, на кнайпи, на подвиги, на тікання від мєнтів у наскрізні брами. Цей голос викликає ностальгію за часом, який одійшов, щоб залишитися в пам’яті.
Усе це разом, звісно, тлумачить, чому я став свідомим українцем. Але геть не пояснює, чому я не став ватником і не голосував за коміка.
Не тлумачить, чому я бачу наближення страшної трагедії, а мільйони цього не бачать.
Чому я не тішуся арештові Пашинського.
Не пояснює, чому я знову хочу волати: «Убий!»…
Comments are closed.