Коли я навчався в закладі, який тепер називається Прикарпатський університет, у нас була літературна студія, і купа людей щось писала. Але всі на якомусь етапі зійшли з дистанції.
А я лишився. Хоч все, що мене тоді оточувало, було проти мене і проти моєї писанини, розповідає Юрій Винничук у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
На початку 1970-х мої вірші з’явилися в місцевій періодиці та альманахах. І от Степан Пушик вирішив заопікуватися моїм поетичним талантом. Він і так не мав дуже ким опікуватися, бо Станіславівщина на таланти в 70-х роках була доволі убога.
Я ще застав Романа Федоріва, який жив з нами по сусідству і з яким заприятелювали мої батьки. А через город в аптеці жив гуморист і аптекар Павло Добрянський.
Так що Софіївка в той час була справжніми Афінами. Аж три таланти на один гектар!
Старші поети воліли, звісно, опікуватися юними поетесами, і кожен з них мав якусь під своєю опікою. Зазвичай то були студентки. Дехто згодом навіть одружувався з ними. Але ці поетеси були слабенькі, старші поети мусили їхні віршики підправляти, редагувати, викидати зайве, дописувати й переписувати.
Мине трохи часу, і я сам займуся такою ж благодатною працею далеко не з огляду на юні таланти, а з огляду на інші приваби, які вабили очі.
Мене підправляти не треба було. Хоча підправляли, але то вже редактори і з ідеологічного боку. Подав я до газети вірш:
Поезіє! В щасті чи в горі
Я відчуваю гостріше –
Ти це могутнє море
З серцем великим і ніжним.
Мрія у мене літати
У піднебессі орлиному,
Але найбільша – стати
Хоч би твоєю краплиною.
Яким же було моє здивування, коли замість «Поезіє!», я побачив «Партіє!». Це було оригінально, бо я ніколи не був партійним. Хоча ні – був. У 9 класі ми з кількома кумплями створили УНДП. Навіть виписали собі партквитки.
За совєтів літератори мали дуже багато різного підробітку. Зокрема виступи перед читачами. Члени Спілки за такий виступ отримували по 30 крб, а такі, як я, 15. Але за день можна було влаштувати по кілька виступів. А середня місячна платня була 80–100.
Напередодні такого виступу народний поет Степан Пушик повів мене в лікарню до Миколи Карпенка, який очолював Станіславівську філію Спілки письменників. Миколі кілька днів перед тим зробили операцію – вийняли черговий осколок з війни. Рана стала заживати, але одного дня нахилилася над ним медсестра з такими великими персами, що душа поета не витримала. Ну, і рана знову закривавила.
Розповідав нам про це зі сміхом. А ми прийшли не тільки, щоб його провідати, бо Пушик вирішив, перш ніж залучити мене до літературно-мистецької бригади і донести комбайнерам та женцям всю красу літературного слова, отримати благословення папи Карпенка.
Папа вийшов з нами на двір, сів на лавочці і кивнув:
– Нехай читає.
Я не з тих поетів, які носять в голові всі свої триста вісімнадцять віршів. Я носив у своїй голові лише двадцять чотири вірші, й один з них – про «комсомолку в ленінській кімнаті». Але ж не буду читати членам спілки такого свинства.
Я розкрив загальний зошит і прочитав кілька ліричних віршів. Пушик схвально кивав головою і зиркав на папу. Папа мружився, як котик до сонця, і уважно слухав. Раптом пожвавився. Я якраз читав:
В журбі живу в журбі сконаю
В опалім листі мій кінець
Сльоза тече по небокраю
У чашу сплющених сердець
– Кінець! – вигукнув він. – Не годиться! Ти що – не знаєш, що таке кінець?
Я не знав, що таке кінець. Письменники перезирнулися. Їм уперше довелося побачити когось, хто не знав, що таке кінець. Бо за їхніми поняттями кінець – це прутень!!!
Чи ти ба!
Потім папа сказав читати далі і врешті підсумував:
– Значить, будеш читати той, той, тамтой і ще отой вірш. Більше й не треба. Чотири вірші нормально? – зиркнув на Пушика. – Там же ж вас скільки буде?
– Поетів? – замислився Пушик. – Четверо. Ще я, Ярослав Ярош і Марія Бабій.
– Ну, кожен прочитає по чотири вірші, а ще ж дует буде?
– Ясно! І дует буде. Як же ж без пісні.
Микола мрійливо усміхнувся:
– Що? Ті самі? – Пушик кивнув. – Ех, – зітхнув Микола. – Мені б з вами, та гріхи не пускають.
Тут вигулькнула медсестра з чудовими боттічеллівськими формами.
– Миколо Івановичу! А ви що тут робите? Негайно на процедури!
Карпенко слухняно підвівся, наблизився до медсестри і вхопив одну з півкуль звабливо випнутої дупці в жменю. Медсестра почервоніла і покивала йому пальцем. Ми провели їх поглядом. Папа ще озирнувся до нас, показав пальцем на розкішну сідницю і підняв великий палець догори.
Наступного дня з самого ранку я вже сидів в автобусі, який віз нас на села Коломийщини. Окрім поетів їхало ще дві дівиці, той самий дует, і композитор та баяніст Богдан Юрків. Богдана я знав з дитинства, бо він працював у нас на Софіївці в клубі. Клуб правив не лише для фільмів, концертів та виборчої дільниці, але й для всенародного суду. Одного разу я прокрався туди, коли судили так званих «цеховиків» – підпільних килимарників. Їх усіх розстріляли.
Ото приїхали ми на поле. Комбайн збирає пшеницю, жінки з серпами піджинають за комбайном, в’яжуть снопи. Хтось там був уже попереджений, що приїде бригада масовиків-затійників, і колгоспники хутко зібралися, посідали на снопах і наготувалися слухати.
Спочатку вірші читали видатні поети, мене лишили на закуску. Але з вигляду пісних селянських облич було зрозуміло, що уся ця фігня про любов, осінь, Черемош, білу хату, мамині рушники, батьківський поріг – слухати їм нудно. І коли настала моя черга, я не відважився ще більше зануджувати слухачів, а згадав свої школярські співомовки в стилі Руданського. Я наклепав їх у школі цілу купу та й став читати.
Відразу з’явилося пожвавлення в трудящих рядах, пролунали бурхливі оплески і підбадьорювання. Я тихцем зиркав на Пушика, чи не буде гніватися, що я читаю не те, що було вибрано, але він теж сміявся. Одне слово, мене не відпускали, поки я не видав весь свій запас і не наблизився впритул до останнього двадцять четвертого вірша про комсомолку. Але ні, я читати про неї не став.
Завершився поетичний виступ піснями. Після того нас чекало інше село й інше колгоспне поле. Я й далі читав співомовки. А Пушик сказав, що я зробив дуже мудро, бо чотири поета таки забагато.
Над вечір нас приймав голова колгоспу, ми їли, пили, а я мусив знову читати ті співомовки, бо в поетів уже запліталися язики. Потім ми їхали в автобусі назад. Ярош і Пушик активно затискалися зі співачками. За хвилю вони вже палко виціловувалися.
Радісні попискування дівчат, видно, збудили приспані бажання в Марії, і вона підсіла до мене. То була дівчина, старша від мене на три роки. Тобто їй тоді було двадцять два, а мені дев’ятнадцять. Вона мала великі очі і великі вуста. І взагалі вона була вся велика і об’ємна. Може, навіть вища за мене.
Я був тоді ще наївним і не зіпсованим. Тобто псуватися тільки-тільки почав, перебуваючи в процесі. Дівчат старших за мене я не помічав. Я дивився на них як на тіточок або, в кращому випадку, як на молодиць, які хочуть мене пригорнути і погладити по голівці.
Марія була підхмелена, а я тверезий, бо всі пили горілку і самогон, а я до таких напоїв ще не був готовий. Марія хилилася до мене і молола компліменти, просила ще щось прочитати. Але я вже не мав що читати. Шостим чуттям я підозрював, що це не та особа, якій варто читати «комсомолку».
Раптом автобус в’їхав у село Королівку, де жили батьки Яроша. Ми всі вивалила з автобуса, і п’яна співачка кинулася цілувати руки Ярковій мамі, а Пушик радісно повідомив:
– Вітайте невістку!
Ярош був підпилий і не заперечував. А Пушик продовжував сватання на Королівці. Тут нас теж пригостили самогоном, вина, звісно, не було, і я лише пригублював. Ярош лишився в батьків, а його пасія злилася, що він не поїхав з нею до Станіславова. Однак вона скоро знайшла потіху в композиторові.
В Станіславові Марія попросила, щоб я її провів, бо вже звечоріло. Я, нічого не підозрюючи, слухняно поплентався з нею до гуртожитку педінституту, а дорогою вона купила пляшку портвейну і запросила на вино.
– Ти ж, – каже, – так нічого і не пив. Тобі належиться.
Я не міг докластися, бо грошей не мав, гонорари мали виплатити наступного тижня. Отак я опинився у її кімнаті. Ми пили вино і теревенили про поезію. Марія писала модні тоді балади про тіток і дядьків, про село, калину-малину. Це був позавчорашній день, як і вірші Яроша та Пушика. Для пісень воно годилося, але висока поезія там не ночувала. А я вже на ту пору вгризався в Томаса Еліота й Езру Павнда, Сен Жон Перса і Целана, про яких вони не знали, бо читав я все це польською та чеською мовами.
Я намагався донести Марії глибину такої поезії, але вона лише кивала і дивилася на мене такими ласими очима, що я почував себе заварним еклером. Однак я й далі нічого не підозрював. Я навіть сказав, що мені пора, а вона запропонувала переночувати в неї, бо ж є два ліжка.
І я лишився. І переночував. І нічого не було.
Вранці я тихенько ушився. Вона ще спала. Коли я виходив, вона відкрила одне око і знову заплющила. Я зник, мов злодій. Вкравши в неї віру в людську порядність і доброту. Але я не був добрим. Я якраз тільки починав псуватися. Перебував у процесі.
Дорогою додому я пригадав решту вечора. Фактично всю ту пляшку портвейну я і видудлив, бо поетесі вже було досить. А що вона наполягала, аби я прочитав свої вірші, я взяв та й прочитав:
Я комсомолку грав у ленінській кімнаті,
Були у неї ноги волохаті…
Марія слухала і дивилася на мене глибоко розчарованими майже материнськими очима, в яких просвічувало християнське співчуття. Дивилася, як дивляться на юродивого. Такого рівня зіпсуття вона не сподівалася. Вона вийшла до лазнички, а коли повернулася, я мирно похропував на сусідньому ліжку.
З тих пір Марія мене більше не помічала. Я став прозорим. Ні, не прозорим – невидимкою. І не став видимим навіть, коли до решти зіпсувався.
