«Питання про те, чого потребують мертві, має глибокий сенс, – писав французький письменник і філософ Ален (1868 – 1951). – Вдивіться, вслухайтеся уважно. Мертві хочуть жити. Вони хочуть жити в нас, хочуть, щоби в нашому житті якнайповніше втілилося те, чого хотіли вони. Саме так могили повертають нам життя».
Це він писав про 1 листопада і замислювався над чим, чого хочуть мертві. Улісс приносив їм їжу, ми несемо квіти, хоча подекуди носять і їжу, дитячі іграшки, а все це потім крадуть у мертвих собаки та кочові народи, пише Юрій Винничук на Збручі.
Звістка про те, що від епідемії помер уже не просто хтось далекий, а той, кого ти добре знав і пережив з ним неймовірно веселі деньочки, пригнічує і викликає навіть почуття провини.
Провини? Ніби чому? А от тому, що думав про нього, що варто ще було б перестрітися й розпитати про дещо з того, що забуксувало в твоїй пам’яті, вкрилося імлою. Але саме лише тверде переконання в тому, що це можна зробити будь-коли, глушило цей порив і бажання перестрітися негайно. А тут раптом з’ясувалося, що вже пізно. Вже не перестрінеш і не розпитаєш.
Коли повмирали батьки, в мене залишилися окремі їхні згадки про минуле, але вони боялися розповідати щось більше. А по їхній смерті я знаходжу в «Літописі УПА» згадки про рідні села, про їхніх родичів, про свого діда, його брата, про вуйків… А розпитати й уточнити вже нема в кого.
Я ніколи не вів щоденника. Хоча пробував. Але ті перші невинні записки були конфісковані під час обшуку в 1974 році. Відтак я боявся робити записи.
Виняток становили нотатки про нашу богемну компанію 70-х. Правда, я їх зашифрував – начебто це були спогади Віляма Блейка про Байрона (Чубай називав себе Чубайроном), про Шеллі-Лишегу, Кітса-Рябчука, ну і, звісно, про Мері Шеллі – як же без неї (але не розшифрую). Блейком був я.
Читайте: Юрій Винничук про кримінальний світ старого Станиславова
Більше в мене обшуків, на щастя, не було, але вся моя писанина 70-80-х років була зашифрована. Купи рукописів із позначкою: переклад з такої-то мови, з такого-то автора. В епоху відсутності інтернету шкільний вірш, в якому був рядок «Ми сини Вазери» не викликав у 1974-му жодних підозр у кагебіста. Адже то був «переклад з чеської». Єдине, що поцікавився, чи я знаю чеську. Я показав йому книжки чеською, і це його задовольнило.
Здавалося, що в моєму особистому житті нічого не змінилося від того, що помер колишній товариш. Останнім часом ми здибалися хіба на вулиці або на художніх виставках, перекидалися кількома словами, згадували щось із бурхливої молодості – і це все. Але саме відчуття того, що він ще є і що я можу будь-коли упіймати його і довідатися більше про те, що вже забулося, гріло душу. Куди квапитися? Він є.
Востаннє ми з ним балакали у 2019-му на Форумі видавців. Він сказав, що прочитав мої спогади, і зауважив:
– А ти ж забув вказати, що все це відбувалося в моїй кімнаті.
А й справді. То ж був він – той, хто підіграв нам з поетом Ярославом Павуляком (1948 – 2010), і то була його кімната в гуртожитку Прикладного інституту, де ми зі Славком якийсь час ночували. Кімната Олега Микити…
Почалося все з того, що Славко у 1973 році приїхав до Станіславова, і я йому влаштував у Педагогічному інституті презентацію, видавши його за Миколу Вінграновського. В епоху відсутності інтернету все пройшло дуже гладко.
Читайте: Юрій Винничук: Наш корабель черкає дно
Та небавом він мені віддячив тим самим, і коли я приїхав до Львова в пошуках роботи, бо Станіславів ставав для мене надто небезпечним і некомфортним, Славко з Олегом видали мене перед студентами за українця з Югославії, який приїхав до Львова писати працю про ікони. Юрко Ковач – таким було моє нове ім’я. Тато мій – відомий український поет з Воєводини Мігай Ковач.
Студенти організували вечірку, на якій я мусив перебувати в шкурі Штірліца і пильнуватися, аби не захмеліти. Я оповідав про життя в Югославії, про художників і письменників: коли вранці Славко з Олегом мене попередили, що увечері буду югославом, я відразу подався до бібліотеки Стефаника, щоб підготуватися до зустрічі.
Студенти перед тим скинулися на вино і закуску. Але я пив мало, бо мусив тримати себе у формі, щоб не ляпнути якоїсь дурниці, до того ж доводилося розмовляти ламаною мовою, котра в міру випитого ставала не такою вже й ламаною.
На тій вечірці був також поет Богдан Марцінко, вірші він писав маленькі та худенькі, а сам був грубенький. Сюди він вчащав до своєї коханої, яку називав Сонечком. Поет весь час намагався підсунутися до мене ближче, жадібно ковтав кожне моє слово і, вловивши момент, спитав, чи знайомий я із сучасною українською поезією. Я кивнув. Але коли він назвав імена Калинця і Чубая, я мужньо відповів, що навіть і не чув про таких. Зате я потішив його тим, що читав його вірші у «Вітрилах». Розчулившись, він почав показувати мені пожмакані вирізки районових газеток. «Привіт, Стефанику! До тебе йду!» – писалося в одному вірші. «Привіт Франко! Я учень твій!» – в другому. «Я йду Шашкевича стежками!» – в третьому. Я зрозумів, що маю справу зі справжнім поетом. Адже я на ту пору мав куди менше публікацій.
Читайте: Юрій Винничук: Струмки, що поять мову
Наступні дні минали у веселих застіллях. До нашої компанії належав також колишній однокурсник Славка зі львівського університету Василь. Славкові довчитися не дали, а Василь після закінчення служив офіцером. Він єдиний з-поміж нас мав стабільну платню й охоче її пропивав. Другим, хто працював і щось заробляв, був Богдан Марцінко. А працював він в обласному архіві, отримував мало і мусив економити кожну копійку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чує. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишені і після тривалих зусиль ледве знаходив кілька копійок.
Але саме завдяки йому я влаштувався на роботу в обласний архів науковим працівником. Мав платню 80 крб. і сидів за тим самим столом, за яким перед своїм арештом сидів Ігор Калинець.
23 лютого в день Совіцької Армії гріх було не випити. Василь забрав мене зі Славком та Олегом, і ми цілий день волочилися по кнайпах. Богдан хотів теж приєднатися, але Василь сказав, що бере нас на військові маневри. Увечері Василь дав нам жменю грошей, і ми рушили до гуртожитку, де нас чекали наші юні піфії. Дорогою ми купили вина й закусок і жартома вирішили розіграти Богдана. Ми дійшли висновку, що мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться і зробить свій грошовий внесок. І ця причина: смерть. Але чия?
Читайте: Юрій Андрухович: Субстанція – кісєль
Не пригадую, хто відповів на це питання – Олег чи Славко. Але відповідь звучала так:
– Як то чия? Та ж не наша. А Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди, і він помер на наших руках.
– Слухай, ти колись видів БТР? – запитав я.
– Нє.
– Яке в дупі кермо?
– Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.
Ми з’явилися в гуртожитку з похмурими кам’яними обличчями. В Олеговій кімнаті за столом сиділа тепла компанія і гостилася під музику. Славко вимкнув магнітофон. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.
– Сталася біда… – сказав Славко. – Наш кумпель… наш, можна сказати, побратим… Василько… – ми з Олегом шморгнули носами і покивали головою, – …загинув…
Василька знало все товариство, він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно довідатися про причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!
– Після маневрів, – промовив Славко в суцільній тиші, – Василько посадив нас у БТР і ми поїхали в Брюховичі в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… І от на закруті мчить на нас «Волга». Обганяє «Запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить різко вправо! БТР заносить! Ми вилітаємо на узбіччя, через фосу і – зі всього розгону в сосну! Нас кидає вперед, але ми з Юрком та Олегом сиділи ззаду і відбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…
Читайте: Юрій Винничук: Пригоди книжкового клептомана
– Важіль! – підказав хтось.
– Еге! На важіль. Смерть на місці. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, міліція, військова прокуратура… післязавтра похорон.
– А де його будуть ховати? – спитав хтось.
– На Тернопільщині. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вінки варто скластися. Ну, і поминки здалося б організувати. Все ж таки ми були колєгами. По три краби.
Нарід почав лізти в кишені і робити внески, хто не мав при собі, біг до своєї кімнати й приносив. У загальному пориві Бодьо викрутитися не міг ніяк і таки видобув із надр своїх безмежних штанів гроші. Розлучався він з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.
– Ще вчора… – плямкав він, – ще вчора він сказав мені: «Бодик! Ти засранець!» А сьогодні вже його нема.
– Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, підносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуєш, дай нам знак!
Бах! – стрілило щось під столом. Дівчата скрикнули, Сонечко вхопилася за серце, Бодьо гикнув, і з писка йому вилетів бичок в томаті. Славко вийняв з-під столу пляшку шипучого вина.
Читайте: Тарас Прохасько: Вільному воля?
– Я напишу про нього вірша, – сказав Бодьо.
– Васильку! Я до тебе йду! – продекламував я.
– Це буде верлібр, – набурмосився Бодьо.
Потім він встав з-за столу, вклякнув у кутку і почав молитися.
Ми зі Славком та Олегом душилися від тамованого сміху і тільки перезиралися.
Третього дня, як і належиться, ми організували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, і ми вирушили на закупи. Але як же ж без Василька? Ми зателефонували йому і домовилися зустрітися пополудні. Василько з’явився, як і завше, в офіцерській шинелі з кашкетом збитим на потилицю. І тут Славко повідомив йому, що сталася біда – загинув наш кумпель… наш колєга…
– А то хто? – запитав Василько.
– Бодьо.
Ми з Олегом ошелешено витріщилися на Славка. Ми ж так не домовлялися.
– Попав під машину, – продовжував Славко. – Ми вирішили його пом’янути.
Василько скинув кашкета і витер спітніле чоло.
– Йож його в дишло! Та ми ж оце недавно так закіряли! Та ж я йому: «Бодик! Ти засранець!» – і обняв. Ну, як так? Хлопці! Я не можу! Пішли! Пішли в «Кентавр»!
Там ми й засіли поминати Богдана. Коли звечоріло, накупили їжі й питва на зібрані гроші, Василько від себе ще стільки ж додав, і поплуганили до гуртожитку. Коли ми опинилися на нашому поверсі, Василько відлучився до кльозету.
Читайте: Тарас Прохасько: Як маєш в торбі…
Ми увійшли в кімнату і побачили, що всі вже зібралися з великим нетерпінням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стіл, дівчата заходилися нарізати хліб, ковбасу, сало, відкривати консерви, а ми зі Славком і Олегом чекали ударів грому. Рахунок ішов на секунди. І ось урешті двері навстіж – і являється дух померлого Василька, який відразу ж помічає іншого духа – покійного Богдана. В результаті вся компанія витріщується на Василька, а той – на Богдана. Останній ще тверезий і не може нічого зрозуміти, а Василько під газом і в принципі допускає, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити.
– Але… але… – белькоче він. – Там… Бодьо…
– Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому, помагаючи скинути шинель. – Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!
Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко з Олегом вже не стримують сміху і відверто регочуть, розливаючи по шклянках вино.
Читайте: Юрій Винничук: Про заслимачений сром і твердий звисак
– Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя, закохана в югослава.
– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.
І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька чи втрату трьох крабів.
– Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.
Василько сідає до столу, час від часу зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене й шепоче:
– Я не тільки його бачу… Я ж, курча беля, чую його голос…
– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?
– Пам’ятаю.
– А скільки років пройшло?
– Три.
– От бачиш. А Бодьо ж тільки позавчора помер.
– Як живий. І сука жере! Диви, як пакує! Мою ковбасу! – потім дивиться мені в очі: – Послухай… хіба я купував жратву для покійників?
– Ні.
– А чого ж він її переводить?
Читайте: Юрій Винничук: Статевий світ Галичини
Після цього Василько випиває ще одну шклянку і сповзає з крісла. Ми кладемо його на підлозі під стіною, розстеливши шинелю. Ліжка в нас зайняті.
– Чого він на мене так дивно дивився? – запитав Бодьо.
– Бо ти йому нагадуєш покійного дідуся, – сказав я.
За кілька днів Славко й Олег повідомили мені сенсаційну річ: Бодьо Марцінко вирішив купити надувного човна. Я ледь не гепнувся з подиву. Бодьо, який постійно недоїдав, Бодьо, який трясся над кожною копійкою, Бодьо, який ходив у стоптаних мештах і кримпленових штанях, раптом купує надувного човна! Ми спробували його переконати не робити цього, бо де він у Львові збирається на тому човні плавати, але Бодьо вперся, і врешті ми пішли з ним до спортової крамниці і купили човна за 80 карбованців. То була ледь не вся його місячна платня.
Та цього Бодьові було замало, і йому забаглося випробувати свого човна на якійсь водоймі. Приєдналися й ми з Олегом і Славком та прихопили дівчат, в тому числі й Бодьове Сонечко, і набрали випивки і їжі.
Ми заїхали в самий кінець Зеленої, потім ішли добру годину пішки. Сонце парило, розтоплений асфальт смердів смолою, а вгорі над нами захлинався від щастя жайворонок. Захлинався від щастя і Бодьо, тягнучи на собі човна, піт заливав йому очі, але він намагався скидатися на бадьорого. Він був упевнений, що знає, куди веде, бо там нас мало чекати озеро, де ми усі могли б поплавати і випробувати човен.
Читайте: Юрій Винничук: Мова – моторошний паразит
Та коли ми нарешті доплуганилися до цього, з дозволу сказати, озера, то побачили калабаню, що мала упоперек, може, з пів сотні метрів. По берегах вона геть заросла очеретом, а плесо вкривала ряска, з якої стирчали залізяки, патики, шини, каркас ліжка… Лізти у таку баюру нам відразу розхотілося, але Марцінковий ентузіазм не згас ані на краплинку. Він напомпував човен і потягнув своє Сонечко до води. Сонечко впиралося, але для Бодя це вже було питанням честі. Він зайшов по коліна у воду, притримав човна, поки Сонечко сідало, а потім вгромадився й сам. Човен захитався і ледь не перекинувся. Бодьо весело наліг на весла, і човен, наче криголам, орючи ряску, виплив на середину плеса.
Ми тим часом розклали наїдки і почали пікнікувати, стежачи за Бодьовими маніпуляціями з човном. Довго йому плавати не довелося, човен напоровся на залізяку і став несподівано здуватися. Бодьо з усіх сил гріб до берега, але здутий човен не слухався, він обвисав, як шмата, і щодалі занурювався у воду. Врешті обоє вивалилися в калабаню. На щастя, там було неглибоко, але що Сонечко було в сукні, то вимокло, як хлющ. Ми допомогли їм вибратися на берег і решту дня тільки те й робили, що дерли лаха з Бодя.
І коли торік Олег мені пригадав деякі моменти, я потім подумав, що треба б ще здибатися і дещо уточнити… Наприклад, коли саме став молитися Бодьо… Чи тоді, як довідався про смерть Василька, чи коли з’явився Васильків дух…
Читайте: Юрій Винничук: Втрачений рай аферистів
А ще ж згадалися інші наші ґеци… Коли вони видали мене за редактора квартальника «Поезія» і познайомили зі студентом з Закарпаття, який був графоманом і задовбав їх своїми віршами. Графоман подбав про вгощення, ми їли й пили і слухали примітивні вірші. За ніч він мав їх переписати начисто і дати мені, бо вранці я начебто від’їжджав до Києва. Він читав вірші про Лєніна, агітки до дня армії, до дня вчителя… Але цього було замало, і Олег та Славко стали знущатися, змушуючи його написати ще й вірші до дня радіо, до дня колгоспника і т. д. А потім ще й переконали його зголити бороду, бо, мовляв, бороду можуть носити лише визнані поети, а не початківці. І він слухняно зголив і вислав те фото в редакцію «Поезії».
Але що було з ним далі? Здається, що писати кинув.
Смерть Олега змушує пірнати все глибше й глибше у спомини і виколупувати окремі епізоди, які часто не мають між собою зв’язку, не прив’язані до конкретних дат і осипаються, мов пісок крізь пальці. Так багато ще хотілося розпитати…
Але… я спізнився.
Я завше в таких справах запізнююсь. А більшості свідків цих історій уже нема.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.