Колєга якраз перед цим прочитав блискуче есе Дубравки Угрешич про мануали. Як то завжди буває, з цілого складного тексту він виловив тільки якийсь один мотив, який найбільше пасував до його усталеної картини світу.
А запам’ятав ще менше, навіки пов’язуючи у своїй голові Угрешич з тезою про деградованих громадян західного споживацького суспільства, котрі ні з чим собі не можуть дати ради у побуті, якщо до будь-якого виробу чи товару не доданий отой мануал (у радянській термінології – інструкція з експлуатації), пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Ми шпацерували легко засніженим курортним містечком – з тих, які у певний час отримали до своїх назв додаток Бад, Купіль, – попри неймовірно прозору річечку. Термічні води і проходи міським ліском були найбільшим капіталом цього поселення. У кількох місцях стежки із ярків на горбки переходили у дерев’яні або кам’яні сходи. І на тих сходах стояли таблички: тут сніг не прибирається. І все. Лапідарно. Без претензій, заборон і заклику до бачності.
Колєга насміхався. А я думав – як це велико. Коротке вагоме зауваження. Воно не просто каже, якою є реальність, але й знімає із усіх працівників парку відповідальність за вільне рішення мандрівників.
Так є організована щоденність. Кожен може йти туди, куди його спрямовує вільна воля. Нема ніяких обмежень. Одне лиш містке зауваження: снігу на цих сходах ніхто не змітає, не збирає, не здовбує. А коли впадеш ти на цьому легкому шляху, коли зломиш свою ногу, коли товкнешся порядно головою або крижами, то ти знав, куди йшов, і сподівайся надалі тільки на себе і своїх супутників-побратимів.
Вимагати чогось більшого, особливих співчуттів і розчуленої допомоги, нема чого. Хто не ризикує, той у криміналі не сидить. Хто не ризикує, той не п’є шампана.
Колись Анджей Стасюк питався у Дубравки Угрешич, коли вона бувала у його краях, – що тобі найбільше подобається у Польщі? Дубравка, яка живе у гарній впорядкованій Хорватії, відповіла:
все те, що найбільше денервує і злить вдома.
І от у мене – можна так сказати – вдома. На Чорногорі вже випав перший сніг. Далі буде щораз ліпше. І вже невдовзі почнуться всілякі інфантильні оказії. Бо кожного року останніми роками певні ідіоти (у позитивному значенні цього слова) пруться на Чорногору та інші гори, незважаючи на те, що таблички із написом «тут сніг не прибирають» відсутні. Хоч і без жодних табличок слід би було розуміти про замети, морози, вітри, чорну ніч і так далі.
Але нє. Вони йдуть і йдуть. Діти міст і степів, адепти шкіл лідерів і читачі офігенних бестселерів про те, як усьо чікі-пікі. Все, що вони мають у життєвому резерві, – це смартфон з дороговказом і викликом допомоги. Правдоподібно, вони навіть не віддупляють, наскільки ризикують. І скільки з тих, хто ризикує, ніколи не доживає до свого шампана.
Заблукалі покоцані туристи – це особливий новітній епос наших країв. І цей епос є тим клином, який щільно відтискає нас від комічної європейської рутини. Безвідповідальність свободи – двома словами.
Вони йдуть туди, де страшно. Долаючи свої слабості або навіть про них не думаючи. Але вони, курча, ідуть з телефонами. І досить лиш натяку на безпорадність – досить переляку у пурзі, охолодження у модних кросівках, легкого перелому, гіпертонічного кризу, шалу або падіння у невеличку прірву, як всі ці герої, екстремали і шукачі внутрішнього спокою телефонують до служби порятунку.
І карпатські шерпи виходять з дому, ризикуючи своїм життям, і мчать на затихаючий сигнал розрядженого акумулятора, і мацають сліди, і кутають покаліченого, і несуть здорового перепудженого каліку на своїх плечах… За статистикою, абсолютна більшість ризиковних туристів викликає рятувальників замість того, щоби довести свій екстрім до повноти. Вернутися самому, раз сам у таке вліз.
І так у всьому.
Comments are closed.