Погляд

Юрій Винничук: Про заслимачений сром і твердий звисак

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
В давній і навіть довоєнній Галичині сексу не було. Бо те, що було, не було сексом. Не було також оргазму. Правда, не у всіх. Оргазму не було лише в жінок. У чоловіків він був.

Бо так вважали тодішні медики, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Проблеми сексуальні висіли в повітрі, але рідко хто їх наважувався вирішити. Сексолог і навіть гінеколог не належали до тих, до кого могла б звернутися порядна жінка або культурний чоловік. Венеричні хвороби тримали часто в секреті й лікували їх дідівськими методами, а про брак оргазму шепталися з колєжанками, але не з лікарями.

Доктор Станіслав Куркєвіч (1867—1921), який навіть став персонажем повісті Яцека Денеля «Розірвана штора», уславився тим, що захопився творенням нових сексологічних термінів. Між іншим, він першим запровадив у 1902 р. до польської мови термін «сексологія». Шкода, що про це, як і про винахід Пулюя, не довідався світ, і автором терміну вважають німця Івана Блоха.

Куркєвіч вважав, що у всьому винна мова. Відсутність пристойних термінів бентежила пацієнтів, вони не знали, як пояснити свої проблеми, не скочуючись до вульгарності. У фаховій літературі вживалися німецькі та латинські терміни, але ними не володіли пацієнти. І доктор вирішив їм допомогти, видаючи цілий «Słownik płciowy. Zbiór wyrażeń o płciowych właściwościach, przypadłościach i t.p.», Kraków 1913. Він прагнув, щоб люди, не шаріючись, могли розповідати про інтимні справи.

Оскільки, більшість польських слів легко можна пристосувати до нашої мови, то подам кілька прикладів, злегка зукраїнізувавши: спускання сперми – витриск; потенція – «szczytliwość» (вершинність); жінка збуджена – піхвочула; клітор – лехтка; оргазм – піхвоскурч, піхвянка; секс – блогощеня; прутень – звисак; сперма – змазиця; культ прутня – звисакохвальство; перерваний акт – цофанка; пестощі – мазанина, пальцьовина; онанізм – самєнє, самєньство. У нас це звучить краще: солодійство. Готовність до сексу в жінки – сром заслимачений, наглиця; не стоїть – недовлад, статеве успіння; відсутність оргазму – недорозкіш, статева мертвота, мертвиця, дівиця статево німа, дрочення – мерданка, змазка в піхві – піхвянка.

Не забув і себе пан доктор: прелюдія – куркова.

Неологізми Куркєвіча викликали у Тадея Боя-Желєнського серію знущальних фельєтонів. Мовляв, мабуть усе виглядало так: «Піхва, пане докторе, мені горить. Піхвянки не бракує, сром заслимачений, і я пирскаю. Звисак чоловіка твердий. Він спускається, а я спуститися не можу».

Куркєвіч займався ще й тим, що записував різні сексуальні трафунки, свідком яких він був: «Під впливом статевої нетерплячки, забігла молода дівчина з вулиці до брами і тут в укритті виконала самєнство». «На ринку хлопець, що продавав огірки на возі, лежав животом на них і мав витягнутий звисак». «На Малому Ринку в Кракові між ятками сиділа компанія, що складалася з двох п’яних перекупок і одного п’яного товариша. Одна з них, старша, виконувала йому мерданку, а друга, значно молодша, словами «ну, вже порскай!», закликала його до випорскування насіння». «На краківських плантах учні реальної школи, прикрившись креслярськими дошками робили на лавці масове самєньство». Вдалося йому також спостерегти, як гімназист підглядав у шпарку за жінками у вбиральні і при цьому займався солодійством.

Юрій Андрухович: Над океанами

Цікавський ніс Куркєвіча сягав і поза Краків, солодійників він фіксував і в Закопаному, і у Львові. Всі ці історії він зібрав і видав у 1917 р. Це викликало обурення, йому закидали, що такими прикладами лише провокує молодь. Але доктор захищався словами: саме так виглядає життя звичайних людей.

Подібні історії він заохочував збирати й інших людей, розміщуючи оголошення в газетах, за що ще й платив.

Коли він помер, про нього відразу забули. Книгарні не хотіли продавати його книжок, які він видавав своїм коштом. Поважні медики мали його за дивака, бо сексуальним дослідженням віддавався повністю. Скажімо, привозили в лікарню жінку з запаленням легенів, температура 40, але, бадаючи легені, доктор все ж зумів видобути від хворої признання в тому, що вона замолоду пестила себе, хоч це запалення легенів не стосувалося, але звідки то було хворій знати.

Треба сказати, що українські діти не відставали від європейських і теж займалися солодійством, або як його ще називали за Збручем – секелянням. Історик Марко Грушевський писав, що сам бачив, як «у Бережанах на пасовиську забавлялися 6-12-річні пастухи, цілком не стидаючись, свою роботу вони називали «робити пиво». Він також описав секеляння між ще малими дівчатами, які вилазили одна на другу.

Цікаво, що в той час, як в Україні вже вживався термін «прутень» в значенні чоловічого статевого органу, в Галичині він мав значення інше. «Народній ілюстрований калєндар товариства «Просвіта» на 1923 р.» подавав: «‎прутень (бациль) Коха» – себто «паличка Коха». Зустрічається в галицьких виданнях і «кишковий прутень». Тобто нічого не змінилося від часу «Лікарського порадника» Сильвестра Дрималика, 1906 р.: «Єдиною причиною , которая пôсля найновішихъ лікарскихъ досвѣдовъ выкликує ту тяжкую слабость, єсть прутень туберкуличный, т. е. рôдъ грибка, который найсильнѣйшими побольшающими можно дослідити въ флегмѣ».

Але «прутень» за совєтів не довго проіснував, як і багато інших українських слів. Його репресували. У радянському підручнику Є. Лискуна «Загальне тваринництво: з основами анатомії і фізіології» (1934) зустрічається, мабуть, востаннє: «Якщо кобила взагалі спокійна і приймає, то перш, ніж її покрити, корисно обмотати ій хвоста чистим бинтом, захоплюючи всю волосінь, щоб жеребець не поранив собі прутня».

У словнику Б. Грінченка є «поцька» у значенні піхви. Терміни «прутень» і «піхва» є в «Московсько-українському словнику» В. Дубровського (Київ, 1918), але в одинадцятитомному «СУМі», як і в «Укр-рос. словнику» (1961) є піхва, але нема прутня.

В «Анатомічному словнику» (Детройт, 1971) – маємо і прутня, і піхву, і прутневий корінь, прутневий жолудь, жолудеву перетинку, жолудевий вінець, жолудеву шийку, калитку, піхвяне склепіння. І клітор тут – скоботень. У «Рос-укр. медичному словнику» (2000) клітор має три українські терміни – скоботень, клітор і шкворень. Скоботень зустрічаємо і в жіночих часописах Галичини, зокрема в «Жіночій Долі». А ще раніше у 1897 р. в «Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ» та у 1906 р. в праці Марка Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа».

Більше розвинула сексуальний словник Софія Парфанович, зокрема в популярній книжці «Чоловік та жінка» (1930), яка не раз перевидавалася. Там зустрічаємо такі терміни: гін (похіть), дівоча перетинка, лоновий горбик і т. д. Вона також запропонувала для сперматозоїдів термін «живці». Це близько до того, що почав вживати я у своїх творах, називаючи сперму живицею, а також піхву – розкішницею. Займатися любощами Парфанович радила двічі на тиждень, хоча допускала й частіше.

Галицькі часописи 19 ст. застерігали наречених, щоб не квапитися зі шлюбом, а ближче себе пізнати. Однак те пізнання тривало без будь-якої можливості усамітнитися, бо відбувалося або при батьках, або у сусідній кімнаті хтось обов’язково мусив сидіти і прислухатися. Період від заручин до шлюбу міг сягати кількох років. За такий час врешті доходило до потаємних поцілунків і легких пестощів. А потім молодик ішов до публічного дому і навіть з цим не крився. Молоді хлопці робили вилазки до повій в компанії, а часом навіть з батьком. У цілій Європі з’явилася традиція сексуальної посвята чоловіка в борделі.

Автор виданого в 1909 р. польського порадника «Гігієна медових місяців» відверто критикував молодят, що йшли до вівтаря без попереднього досвіду з повіями.

Тарас Прохасько: І дай жити іншим

У Польщі загально вважалося, що організм дозріваючого хлопця (але тільки хлопця) для правильного функціонування вимагає регулярних витрисків, але не під час солодійства, а під час традиційних статевих взаємин. Зустрічі з повіями вважалися видом терапії, протидіючої головним болям, проблемам з концентрацією, з хребтом і координацією руху.

З цим мусили погодитися навіть найрадикальніші публіцисти на грані віків. У коментарі до анкети на тему статевого життя, яку провели в 1903 р. серед варшавських студентів, підкреслювали, що стриманість вимагає від чоловіків справжнього мучеництва. Студенти, які не мали регулярного сексу, скаржилися на «атрофію здібностей», важку мігрень і нерви. Ті, яких до сексуального стримування змусила бідність, відверто закликали до «заснування добродійних публічних будинків для бідних студентів». Бо, мовляв, «проституція існує на те, щоб забезпечити молодь здоров’ям».

Лише в 1905 р. доктор Євген Пясецький пробував піддати сумніву медичне обґрунтування проституції. В журналі «Przegląd Higieniczny», що видавався у Львові, він опублікував у 1906 р. статтю «У справі статевої гігієни школярів», де розпачав над розпустою: «Якщо в Англії на 1000 24-літніх молодиків мали стосунки з повіями 5, то у Варшаві було таких 846, а 20% було венерично хворих. У Львові в 1901 р. 70 учнів середніх шкіл підхопили венеричні болячки , а в 1904 – вже 140. 80% учнів Польщі займалися солодійством». Там же застерігали від сексу до 21 року, а ще краще до 24.

Але він небагато добився. Журнал «Kosmetyka» три роки опісля весь час наголошував: «Цілковите утримання від статевих взаємин для здоров’я жінки не є проблемою, тоді як у чоловіка воно може викликати певні розлади в нервовій або психічній сфері». Нічого не змінилося і в міжвоєнний період – лікарі й надалі лікуватимуть мігрень у чоловіків саме проституцією.

«Повія стала на ціле сторіччя стовпом суспільної моральності, майже державним чиновником», – зловтішався Бой-Желєнський. Статистика свідчила, що кожна третя жінка в міжвоєнних польських містах у віці від 20 до 35 років займалася проституцією. Світ був поділений між цнотливими нареченими, з якими чоловіки спілкувалися за дня, і на розпусних жінок, які скрашували вечори. При цьому чоловіки не приховували того, що гидують такими жінками, називаючи їх «суспільною виразкою». А водночас визнавали, що майже кожен, користав з їхніх послуг, облюбувавши принцип «подвійної моралі» і безкарно ведучи сексуальне життя поза подружжям. Натомість дівчата і заміжні жінки мали у свою чергу бути безумовно доброчесними і вірними. Бо вважалося, що кожен чоловік ще від народження полігаміст, а жінка моногаміст.

Це почало обурювати жінок ще на початку ХХ ст., коли польські феміністки стали протестувати проти таких звичаїв: «Чоловіча моральність! Лише з дуже двозначною посмішкою можна сприймати співставлення цих двох виразів».

Страх перед невиліковним сифілісом викликав манію на пункті жіночої цноти. «В епоху, коли загрозливий сифіліс жахав, як чума, – писав Бой-Желєнський, – єдиною гарантією було пошлюбити патентовану діву і тримати її під замком».

Але що з того, коли при цьому не виключали спілкування з повіями, від яких набирали різних хворіб і потім передавали цей «шлюбний подарунок» дружинам.

Коли ж після кількох років ходіння в наречених нарешті доходило до шлюбу, то це вже перетворювалося на продаж кобили, якій не лише зазирають у зуби і під хвіст, але сідають верхи та випробовують, як вона скаче. А до цього додаються торги про віно. Доктор Бейкер, автор порадника «Таємниці жіночої статі» (1809) рекомендував роздягати дівчат перед шлюбом догола і уважно збадати, чи не має вона фізичних дефектів.

Як відбувалася перша шлюбна ніч, можна прочитати в повісті Франка «Великий шум», після якого жінка, не отримавши жодного задоволення, не могла опам’ятатися. Статевий акт у її оповіді виглядав, як жахлива тортура.

А на що вона сподівалася? У ті часи жінкам відмовляли право на будь-яке еротичне задоволення. У світлі наукових праць оргазм відчували винятково чоловіки. Жінки могли розраховувати лише на… радість з материнства.

Подружнє життя для жінки мало бути формою самопожертви. Ніхто не брався доводити, що жіноча сексуальність взагалі існує. Зате існувала прибуткова для лікарів жіноча слабість. Понад дві третини всіх лікарських кабінетів у світі займалися винятково жіночими хворобами. Жінки хворіли тому, що були жінками, – з цим погоджувалися всі.

Юрій Винничук: Втрачений рай аферистів

Львівські лікарі у 1903 р. в працях, присвячених запобігання вагітності, давали безцінні поради: «Перед актом статевого спілкування не варто взагалі збуджувати дружину жодними пестощами, поцілунками або обіймами, лише відразу несподівано, зненацька приступити до акту. Успіх тут можна буде досягнути лише в тому випадку, якщо запровадити таке спілкування з першого дня шлюбу, щоб молода дружина не знала іншого виду подружнього спілкування, окрім цього одного».

Інший спосіб вимагав, щоб жінка пильно спостерігала, поки в чоловіка наблизиться хвилина оргазму і за мить перед «витриском» набрала глибоко повітря. Потім мала затамувати подих настільки, наскільки буде здатна. Але це ще не все. Був і простіший метод. Жінка повинна була перетворитися на мумію і під час акту не рухатися взагалі. Чи дозволялося при цьому дихати, не зазначалося.

Герой Франкової повісті, мабуть, не читав тих порад. «Раптом кинувся на мене, як дикий звір, і вхопив мене в свої обійми, – звірялася батькові у листі його молода дружина. – В одній хвилі на мені не стало мойого костюма, а на нім сорочки і штанів — і що явилося передо мною? Ні, ні, мушу! Ти мій батько, ти маєш право, маєш обов’язок послухати все до слова.

У нього, як висловлювалися старі поляки, pudendum equinum нечуваних розмірів. Про щось подібне я й сном не снила і слухом не чувала. Хвилинку він стояв передо мною, немов готуючися до нового скоку. Його ніздрі роздувалися, як у расового коня, груди дихали важко і уривано, очі горіли диким огнем пристрасті, руки тремтіли і корчилися під дотиком мойого теплого тіла. В тій хвилі він ухопив мене, як перце, на руки і, смокчучи завзято мої уста, ніс, очі і лиця, поклав мене горілиць на подушках. І тут почалося щось нечуване, страшне, болюче, чого більшої половини я не чула, попавши майже від першої хвилі в стан повного зомління. Я зомліла в тій хвилі, коли в своїй матиці почула страшенний тиск, немовби шкіра тріскала і кості розсувалися, і рівночасно його очі впивалися в мене з виразом звірячої кровожадності, і його зуби скреготали і вишкірялися, мов у вовка, і його руки стискали мої ребра, мов здоровенні гадюки».

Тодішні лікарі визнали б її за істеричку. Істеризм у ту епоху був діагнозом на геть усі жіночі болячки. Недарма доктор Куркєвіч цікавився у хворої з запаленням, чи вона себе не пестила. «Для істерички сексуальний акт мусить бути розчаруванням. Вона його не розуміє», – писав у 1895 р. французький лікар Жіль де ля Туретт. Чи читав його Франко?

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні