З нагоди відкриття у Франківську бійцівського клубу для військових, ветеранів і цивільних у просторі «Петрос» провели розмову про безпечне повернення військових у спорт після поранень.
Учасники дискусії «Тіло і травма» говорили про шлях до спорту після поранень та ампутацій, а також про те, як адаптивний спорт може стати для ветеранів ключем до повернення у цивільне життя. Модерував розмову ветеран Богдан Рудковський, пише Репортер.
Спорт об’єднує і будує місток зі світом за межами лікарні
Фізичний терапевт центру Superhumans Захар Хамуляк щодня працює з військовими після ампутацій. Розповідає, що спортом хоче займатися багато військових після поранення. І нині в них є для цього різні можливості:
Політика держави і соціального сектору зокрема, ніколи не сприяли тому, щоб люди з інвалідністю займалися спортом. І круто, що зараз є можливість для цього попри причини, через які ця можливість склалася, – каже Хамуляк.
Фізичний терапевт Роман Кирилюк працює із військовими вже два роки, хоча до повномасштабного вторгнення займався переважно дитячою неврологією. Тепер він бачить, як спорт стає точкою зустрічі й підтримки ветеранів.
Спорт, як і музика, об’єднує людей. Можливо, варто частіше робити такі події, щоби адаптовуватись, пристосовуватись і розуміти потреби один одного, – каже Роман Кирилюк.
За його словами, перше, що повинен зробити терапевт чи тренер — це налагодити контакт з ветераном, адже емоційні реакції на навантаження бувають дуже різними.
У фізичній терапії важливо знайти коннект між фізичним терапевтом і пацієнтом. Має бути постійна розмова: чи нічого не болить під час навантаження, чи немає дискомфорту, – розповідає Кирилюк. – Ми вмикаємо музику, створюємо неформальну обстановку. У нас всі рівні і це працює.
Фізична терапевтка Центру фізичної та реабілітаційної медицини ОКЛ Наталія Багирич розповідає, що лікарня часто видається пацієнтам безпечним і комфортним середовищем. А зовнішній світ стає загрозою. І спорт стає додатковою мотивацією вийти за межі лікарні ще на етапі реабілітації.
Говорити про адаптивний спорт – важливо, бо він допомагає долати перші барʼєри. Лікарня – це комфортне середовище. І там здається, що все ок, – говорить Наталя Багирич. – Адаптивний спорт – це сходинка, щоб виходити у світ. Це перший контакт з цивільним населенням і підтримка побратимів.
Вона також наголосила, що тренер повинен уважно стежити за невербальними сигналами ветерана:
Ветерани — дуже вмотивовані й зазвичай не скажуть про біль. Тому треба дивитися на їхні реакції та міміку. А ще – зважати на стан людини, щоб знати, що можна і що не можна.
Підбір протеза і допомога фізичного терапевта
Технік-протезист Роман Прінь додає, що військові з ампутаціями часто вважають протез обмеженням. Він пояснює, що під будь-яку активність можна підібрати протез. Головне – стежити за тим, щоби користування протезом було зручним.
Він радить починати зі звичайного протеза з адаптивними стопами. Якщо ж говорити про спорт, універсальних стоп немає, тому потрібно знати, в яких умовах хочете використовувати протез.
Треба розуміти, що саме може протез. Знати, яким є ваш запит. І поступово адаптовуватися і звикати – обовʼязково з тими техніками, які протез ставили, – говорить Прінь.
Також він радить перевіряти стан кукси й технічний стан протеза після кожного тренування. Якщо неправильно його використовувати, в протезі може з’явитися тріщина і куксоприймач може “дати слабину”. Бо кожен вид протеза розрахований на певні навантаження.
Фізичні терапевти пояснюють, що одна з помилок – відкинути милиці після постановки на протез. Бо для адаптації пораненої кінцівки, кукси потрібен час. Щобільше, поступовість потрібна навіть з милицями.
Коли ветерани, які займалися спортом, повертаються в спорт, то хочуть одразу вийти на ту спортивну форму, в якій вони були до поранення. І це неправильно, навіть якщо почуваєшся добре, – каже Захар Хамуляк. – Починати треба з нуля і рухатися крок за кроком. Пацієнти забувають про власні відчуття. Кукса худне, може натиратися. Незважання на такі моменти може мати наслідки. Тому треба звертатися за консультацією.
Він також радить скласти план роботи з фізичним терапевтом. Спершу визначити початкові показники: сили, витривалості, болю. Далі – визначитися, куди треба рухатися. І скласти план, аби досягти цієї цілі.
Тут все схоже, як і з нормотиповими людьми. В нас нема інших стратегій, – говорить Захар Хамуляк. – При підготовці до занять спортом тренеру варто опитати людину, щоби знати усі її покази чи протипокази. Бо можна не всі травми побачити, якщо йдеться про поранення внутрішніх органів чи переломи.
Він наводить приклад одного зі своїх пацієнтів, який ще на початку реабілітації, сівши у колісне крісло одразу сказав, що хоче повернутися на боксерський ринг. Відтак, вони планували роботу із протезом відповідно до запиту пацієнта.
Читайте також: «За межею» неможливого. У Франківську військові і ветерани вийшли на боксерський ринг (ФОТО)
Коли зупиняють бар’єри
Заступник міського голови та ветеран Юрій Гапончук – один із активних промоутерів ветеранського спорту в області. Він сам пройшов шлях від поранення до міжнародних змагань, зокрема Invictus Games. За його словами, у ветеранському спорті головне – не спортивні досягнення, а реабілітація і соціалізація ветерана.
За словами Гапончука, найпоширенішими бар’єрами є:
- недоступність просторів — як дістатись, як потрапити, чи є доступні душові та вбиральні,
- відсутність запрошення — багато ветеранів просто не знають, куди піти,
- внутрішні сумніви — ветерани часто думають, що ще не готові.
Для мене одним із важливих кроків було просто піти в зал. Тижні два думав. А вже коли пішов, стало простіше, – говорить Юрій Гапончук. – Спорт – один із найкрутіших способів відновлення і засіб зайти назад в цивільне життя попри травми і поранення. Що більше таких осередків буде, то більше ветеранів і цивільних ми зможемо охопити.
Розповідає, що в його випадку була просто цікавість перевірити, чи він це зможе. А далі цікавість переростала в азарт.
Багато хто сумнівається в собі або у своїх можливостях. А коли вже вмовиш чи змусиш спробувати, людина на практиці розуміє, чи вартує займатися далі, чи ні. І коли вони спробують, то розуміють, що можуть багато, – каже Гапончук.
Присутній на дискусії ветеран з високою ампутацією руки Андрій Якубенко додав, що тренери часто не знають, як працювати з людьми, які мають протези рук чи складні травми. Він, до прикладу, сам шукав і адаптував під себе вправи, аби займатися в залі.
Ветеран Олександр Базилевич розповідає, що він усі корисні контакти знаходить у соцмережах. Якщо бачить людину, яка зі схожою травмою вже досягла результату, бере її контакти і радить своїм побратимам. Бо перш за все сам ветеран має бути в цьому зацікавленим.
Його думку підтримує і Юрій Гапончук:
Насправді все залежить від самого ж ветерана, від бажання зробити кращу версію себе вже після отримання травми. Насправді складових – багато. В тому числі й фінансове забезпечення, моральний стан. Але перш за все має бути бажання ветерана щось зробити для себе. Замість тебе для тебе ніхто краще не зробить.
На завершення обговорення усі запрошені зійшлися на думці, що створення будь-яких спортивних ініціатив для ветеранів – державних чи приватних, як «Петрос», – це соціалізація, психологічна та фізична терапія, знайомство з людьми, відчуття себе в своєму колі, місце для комунікації.
Окрім всього спорт – це також можливість реалізації. Для кожної людини реалізація – це теж надзвичайно важлива потреба. І в спорті, в змаганнях, коли потрібно доводити щось комусь, люди мають можливість реалізувати цю свою потребу, – говорить Наталя Багирич.
Нагадаємо, «Бійцівський клуб «Петрос» – інклюзивний спортивний простір для ветеранів, військових та цивільних, які прагнуть тренуватися поруч та підтримувати одне одного. Клуб працюватиме у форматі спортивного коворкінгу: тренери та відвідувачі зможуть самостійно формувати власний графік тренувань. Наразі триває запис за спортивними напрямками: бокс, бугурт, кендо та греплінг.
А 6 грудня відбудеться перше ознайомче тренування з бугурту. Тривалість – 2 години. Початок о 13:00. Зареєструватися на заняття можна за посиланням.
Авторка: Ольга Суровська
