У 1972 році повів мене Ярослав Павуляк в гості до панночок, які разом зі своєю мамою і бабцею влаштували для нас спіритичний сеанс. Тоді я вперше в житті побачив, як бігає по столу тарілочка, як зупиняється біля тієї чи іншої літери, відповідаючи на наші питання.
Я щиро повірив, що справді до нас з’являлися духи. Ми поверталися до гуртожитку глупої ночі, трамваї не ходили, а ми всю дорогу обговорювали це диво. Потім ми вже самі влаштували такі самі спіритичні сеанси в гуртожитку Прикладного інституту, пише Юрій Винничук для Збруч.
Ну, звісно, що повернувшись до Станіславова, я не міг не влаштувати й там викликання духів. І тоді нарешті до мене дійшло, що то все злуда, бо коли кілька рук лежать на легенькій тарілочці, то відбувається мимовільне пульсування, і тарілочка починає рух по гладкій поверхні мовби сама собою, а насправді то ми її водимо. І тоді я почав вдаватися до дрібного шахраювання, коли дівчина запитувала ім’я свого судженого, я вже сам підводив тарілочку до того імені, яке хотів їй підсунути.
Досить було тарілочці назвати перші 2-3 літери, як я забирав свої пальці, а за мене цю темну справу робили інші з відкритими ротами від подиву.
На запитання, коли здохне СССР, я вказував 1987 рік, хоч і не знав ще про працю Андрєя Амальріка «Чи проіснує Совєтський Союз до 1984 року», який, у свою чергу, не знав про роман Орвелла «1984».
Слава про мої спіритичні сеанси котилася поперед мене, і мені довелося не раз їх повторювати. Хтось завдяки тарілочці вийшов заміж за судженого тарілочкою, хтось перестав заколупуватися своїми болячками, довідавшись, що помре аж через сорок років, а хтось перестав курити…
Я ніс добро і надію.
А загалом з духами Львову пощастило. Вже у найдавнішому Львівському літописі можна прочитати під 1598 роком: «По дахах на домах щось писало і падало на землю, що і люди чули, як о землю чим ударив, а потому скот здихав барзо».
У другій половині ХІХ століття Львів буквально захлиснула мода на викликання духів.
Омелян Партицький (1840–1895), мовознавець, етнограф, історик, у часописі «Зоря» (№6-7, 1884) опублікував спогад «Викликуванє духів», де писав: «Сего року минає трийцять літ, як в Галичину завитала спиритична наука. Старші люди пам’ятають єще добре тогдишнє загальне зацікавленє на вість, що найдено способ розговорювання з загробними духами. Майже в кождім домі збирались тоді члени родини, знакомі, приятелі, ставали около стола або іншого якого круглого движимого предмету (наприклад тареля), й покладаючи крайні пальці своїх рук на стіл, творили ними один неперерваний ланцух. По п’яти, десяти, або більше минутах починався стіл рушатися, пукати й скакати – значить, як казали спиритисти, в стіл поселився загробовий дух. За таким столом з духом можна було розмовляти, випитувати єго про се та оне, й он давав відповіді, як хто хотів: усно або писемно. Коли стіл раз стукнув, значило в єго бесіді “ні”, єсли два рази, значило “так”. Але нерідко лучалось, що стіл безустанно стукав та скакав, влекучи цілий ланцух пальців та людей за собою, не раз й до другої кімнати; тогди говорено, що дух в столі єсть якийсь божевільний, збиточний, проте треба особам в іншому порядку навкруг стола уставитися, або виключити з посеред збору “невірного Тому” і доперва тогди розпочати ланцух на ново».
Далі він оповідає про те, як був сам свідком такого сеансу і ледь все не зіпсував, бо перед тим, як викликати духа, перехрестився тричі, як правовірний русин. Господиню це обурило: «Бодай я сего була не бачила! – скрикнула тітка. – Та він хреститься по-московськи! Єще якого схизматика накличе до моєї хати!»
«З часом спиритисти позасновували окремі громади, збори, і утворили з своїх привидів і придумок обширну систему, нову науку, – писав Партицький. – Нині відбуваються їх збори завше в вечірну хвилю (за дня лиш в цілком темних місцях). Звичайно добирають вони собі дві кімнати: в одній держать пальці на столі, а в другій уміщають одного «ізбранного» свого члена, так званого «любимця духів», посередника межи земним а за гробовим світом. Після науки спиритистів дух вже ся не поселяє в столі, але бере трошки тіла з свого «любимця» (посередника) і з тим кусником тіла приходить до кімнати, де ціла громада розтаборилась коло стола. Борони Боже, щоби хто в ту пору засвітив світло в кімнаті, – а то б дух пропав у безвістях з тим кусником тіла, що собі пожичив у свого любимця. Тоди найгірше лихо може статись з посередником, що находиться в другій кімнаті: він вже позиченого духу кусника тіла не достане і буде від сеї хвилі все слабий і слабий, попаде в сухоти, і в кінци умре».
Захопив спіритизм також окремих священиків, зокрема руднянського пароха Льва Трещаковського (1810–1874) та письменника отця Івана Наумовича (1826–1891). Останній власне описав у статті «Світлі і темні духи» (журнал «Наука», №1, 1878), що бачив у плебанії отця Трещаковського «такі спиритичні явлення, котрих я єще тепер ніяк не можу собі розтолкувати, котрі по правді дають много до мислення, чи нема в тім правди…»
Викликати духів отцеві помагала його донька. Вона тримала в руці олівець, а духи водили її рукою по папері. Кожного духа отець питав: світлий він чи темний. Дух казав, що він світлий. Але панотець не вірив на слово, хрестив тричі і кропив свяченою водою. Дух тікав під стіл. Інший дух, жінка Юстина, розповідала українською мовою, що народилася в Константинополі і померла 1553 року. На прохання дати якийсь видимий знак, дух намалювала на папері «образ святої женщини з хрестом на руках, а під тим образом підпис по грецьки: Свята Єлена». Потім дух сказала, аби донька сіла до фортеп’яна.
«Дівча сідає при фортеп’яні і зачинає грати “Іже Херувими”. Грає прекрасно.
– Як не віриш, – каже от. Трещаковський, – що то не дівчина грає, тілько дух, іди і відорви руку від фортеп’яна.
Я приступив до неї, беру за руку, но диво! Я тягну, а рука якби прикована, не подаєся мені, і їй то нічого не мішає, вона грає, а мені видиться, що то не тілесна, но желізна рука. Всею моєю силою я не міг їй перешкодити, щоби один тон з “Іже Херувими” опустила. То зділало на мене огромне вражінє.
– Тепер, – кажу, – вірую, що щось єсть.
– Юстино, чи покажешся нам? – поспитав от. Трещаковський.
– Возьми шклянку, положи верх неї зеркало, а на зеркало най положить руку дівчина.
Ми так зробили і дивимося, а в шклянці – мініятурка жінки, якби в оболонці. За минутку щезла. Ми не могли опам’ятатися від подиву. Я довго не міг заснути, аж над ранком».
Львівський урядник Юзеф Добошинський згадував, що в 1850-х роках мода на стрибаючі столики охопила весь Львів, а в його цьотки, великої польської патріотки, столики стрибали щовечора, однак на питання, чи буде Польща вільна, відповіді не давали.
«Та забава пізніше розвинулася ще далі, – писав він. – Стали виготовляти маленькі округлі столики на трьох ногах, з яких одна коротша мала примоцований олівець. Досить було поставити такого столика на столі і покласти на ньому руку, і столик за хвилю починав рухатися, а олівчик писати на папері відповіді на поставлені питання. На запитання чи піднімуся в службі на найвищий щабель, столик відповів: “Сумлінно працюючи піднімешся на високий щабель”».
У Львові навіть видавали окрему спіритичну газету «Światło Zagrobowe», де можна було прочитати описи спіритичних засідань, розмови з духами і різні «одкровення» з того світу. «Любимцем духів» тривалий час була одна екзальтована, нервова, хвороблива дівчина, яка, начитавшись різних книжок і наслухавшись всіляких спіритичних бесід, під час вечірніх засідань розпалювала так свою фантазію, що втрачала свідомість і промовляла голосами померлих людей.
Сатирик Ян Лям у 1868-му, розгорнувши перше «Світла Загробового», не втримався, щоб не закпити: «Довідуємося, що духом-провідником на зібраннях львівських спіритистів є Наполеон. Неборак, навоювавшись за життя, тепер пише проповіді, в яких з невеликим успіхом намагається наслідувати біблійну прозу Красінського. На тому самомі зібранні Юліуш Словацький виступив з запереченням того всього, що написав за життя. Для психологів цікава новина, що “дух, який щойно покинув тіло перебуває у надзвичайному стані очамріння, який не дозволяє йому усвідомити, що з ним відбувається”. Для шановної помираючої публіки це повинно стати вказівкою, щоб вирушаючи на той світ не забувала запастися витверезуючими засобами».
Незабаром проти львівських спіритів виступив лондонський центр спіритичних наук. Бастіон, відомий англійський медіум, оголосив львівські сеанси з духами шарлатанством на тій підставі, що «небіжчики ніколи не втілюються в живу особу, а тільки беруть від свого посередника маленьку дещицю тіла і з’являються самостійно перед людьми». За голосом Бастіона пролунали голоси й з інших європейських центрів. Але Львів так швидко не піддався і мужньо боронив своєї версії. Та все-таки під тиском світових авторитетів львівські спірити визнали помилку і попалили річники свого «Zagrobowego Swiatla».
А понад сто років тому редактори «Kuriera Metapsychicznego» вирішили вивчити надприродні явища у Львові. Завдяки цьому повстав своєрідний путівник по місцях, які навідували духи. запізнатися з ними можна в моїх «Легендах Львова».
Письменник Володимир Барагура у спогадах про 1930-ті роки у Львові описав одного такого маніяка спіритизму, що був сином господині, в якого автор винаймав помешкання. Він спочатку бавився гіпнозом, змушуючи вчителів питати його в гімназії лише те, що добре знав, а пізніше різні духи-бебешки стали витворяти йому вдома такі капості, що не було ради. Свідками цих чудасій було чимало різних людей.
«”Астральне тіло” почало щораз сильніше проявляти себе. Невидима сила викидала Мирослава з ліжка так, що прийшлося застелювати на підлозі подушки й ковдри, щоб охоронити його від пошкодження. Дивним-дивом ця таємнича сила переносила умивальку з мийницею й протискала її крізь двері, які нормально були завузькі, й треба було просувати її боком. Меблі рухалися й пересувалися самі від себе.
Свідком одного такого надприродного явища був мій старший колега з яворівської гімназії, Олесь Нєдзвєцький, який студіював медицину. Він приходив вчитися до іспитів з анатомії до свого колеги, який жив на квартирі у пані Б. Коли наблизилася північ колега, який привик уже до несамовитих явищ, сказав Нєдзвєцькому, що може залишитися в нього до ранку, якщо має сильні нерви витримати страховиддя, яке може трапитися після півночі. Нєдзвєцький висловив бажання залишитися.
Як тільки дзиґар віддзвонив дванадцяту, світло пригасло, кімнатою повіяв свистючий подув, а розкладені на столі кості почали скакати. Нєдзвєцькому зі страху з’їжилося волосся, дрижаки переляку пробігли по спині, огорнув його жах і він виплигнув через вікно на вулицю та погнався щодуху на свою недалечку квартиру».
Мирослав отримав учительську посаду на селі. Але «астральне тіло» не покидало його й тут. Під час годин навчання щось стукало до клясних дверей. Учитель прикидався, буцімто не чує нічого, але діти звертали йому увагу, що хтось хоче з ним говорити. Він відчиняв двері і нібито розмовляв із кимсь у сінях, навіть інколи нагримав на уявного відвідувача, щоб не перешкоджав у навчанні.
Як звичайно на селі, до вчителя ввечорі приходили селяни на розмову чи пораду. Часто під час таких відвідин щось стукотіло й свистіло в стіні, наче б їхав поїзд, хоч залізничного шляху близько села не було. Раз трапилося в присутності селян, що якась невидима сила стала кидати грубими полінами з припічка на вчителеве ліжко. Раз він витягнув з-під ковдри цеглу, половина якої була гаряча, половина холодна, навіть вкрита памороззю.
Мав Мирослав наречену. Одної ночі він проснувся і побачив, що вона сидить на кріслі коло нього, хоч не заповіла свого прибуття, ані він не пригадував собі, щоб вона приїхала. Привид залишив йому своє фото й так зник, як з’явився».
У 1975-му я й сам потрапив у спіритичне середовище. Це були інтелігенти старшого віку, всі російськомовні. Господиня, вдова по генералові, ніколи ніде не працювала і займалася лише собою. Вона зібрала купу всілякої літератури й давала дещо мені читати. Всі вони переконували, що спілкуються з духами.
А я, між іншим, збирав різні історії про духів та записував. Коли та пані довідалася, то попросила мене почитати. Я їй дав загальний зошит зі своїми записами. Були там і перелітки або ж гаївки – щось на зразок ельфів. Про переліток я записав на Снятинщині, а про гаївок писав Яків Щоголів.
І ось я одного разу приходжу до пані генералової, а вона каже, що вранці, щойно прокинулася, побачила переліток, як вони снували поміж її пальцями, тріпочучи крильцями.
Самому мені з духами якось не довелося здибатися, хоча одної ночі мені щось лихе наснилося, і я прокинувся. Перевертаючись на другий бік, побачив біля ліжка щось схоже на світляний стовп, що складався з густих срібних порошинок, які мерехтіли й переливалися. Я вигукнув: «Що за чорт!» – накрився з головою і заснув.
Це точно не був сон, цей стовп я бачив цілком ясно. Але він нічого не віщував, бо нічого особливого потому не відбулося.
Більше трафунків з духами мав мій тато, але згодом, коли я його перепитував про ту чи іншу з’яву духа, він щиро дивувався: «Хіба я таке казав? Та нє, то не зі мною було».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.